Лазні й готелі Львова під крилом Ероса

Відомий  український письменник Юрій Винничук на сторінках видання  ZBRUC.eu пише про те як лазні та готелі  міста Львова приваблювали любителів оргій та повій.

Коли цукерник і міський радник Фердинанд Ґросс (1842–1917) викупив у 1887 р. збанкрутіле Купельове підприємство святої Анни на Академічній 10, увійшовши в спілку з архітектором Яном Шульцем, редактором Алєксандером Мільським, столярами й братами Францішком і Юзефом Вшеляками, то й не підозрював, що в цьому закладі, що перебував під опікою святої Анни, будуть не тільки митися й купатися.

За два роки він змінив його на обладнаний з великим смаком і елегантністю купельовий заклад. Стару будівлю частково розібрали і ґрунтовно перебудували. На партері з’явилися лазнички, обладнані ваннами мармуровими, цинковими і зі штучного каміння, а ще римські парильні та просторий плавальний басейн, поповнюваний джерельною водою. Для жінок і для чоловіків функціонували осібні приміщення.

Купіль працювала круглий рік, а за один раз могла прийняти щонайменше 50 осіб. Стіни лазничок вкривали фрески в мавританському і ренесансовому стилі, італійські та африканські краєвиди й арабески. Автором цих малюнків був Ян Дулі (1839–1901) – видатний театральний декоратор.

Еліта Львова хутко зорієнтувалася, що в лазні, та ще й у самому центрі, дуже зручно влаштовувати чудові оргії, і викуповувала цілий басейн чи парильню для компанії. А це відразу посприяло появі там буфету з розмаїтими напоями і закусками. Душові кабінки і кімнати з ваннами теж знайшли попит – клієнти стали водити туди повій.

В совєтський час там продовжувала діяти лазня, куди й мені не раз доводилося завітати. На жаль, екзотичні малюнки не збереглися. Новій владі вони чимось заважали, бо не вписувалися в сталінський ренесанс.

Парильна складалася з трьох приміщень. У першому, меншому, була шатня з дерев’яними кабінками, куди кожен складав свої речі. Тут також видавали бляшаний «тазік», а на полиці в баняку було «рідке мило» – темна в’язка мазюка з підозрілим запахом, якою рідко хто користався, бо кожен мав своє мило. А можна було його придбати і в лазебника, як і «мочалку». В наступному приміщенні по обидва боки були крани з гарячою і зимною водою і спільні душі, а посередині стояли довгі лави. Кожен набирав собі в «тазік» воду, шукав вільне місце на лаві, клав свій «тазік» і починав хлюпати на себе воду та намилюватися. Після цього йшов під душ.

Наступне приміщення зяяло гарячим густим паром. Це й була парильня. Туди заходили з повстяними шапками на головах і з березовими віниками. Парильню найбільше облюбовували визволителі.

Здавалося б, де-де, а в парильні, де купа народу, розпуста неможлива. Однак там завше ушивалися любителі юнацьких тіл. Починалося з пропозиції потерти спину одне одному або побити від душі віником, а в ході цього простого процесу нав’язувався контакт і готовність піти після парильні до кабінки.

Душ для двох осіб у кабінці не був чимось дивним. Коли я був малим, то ходив з татом. Але й закохані парочки, вдаючи подружжя, купували квиток в одну кабінку за 30 копійок, а цьоці, яка розподіляла кабінки, давали ще стільки ж, зате отримували годину для задоволення і гігієни, і пристрасті.

Під шум спадаючої з душу води все ж вчувалися приглушені охи та ахи, а то й розлогіші коментарі та інші захоплюючі звуки. Тому тут завше звучала класична музика.

Але вернімося в епоху пана Фердинанда Ґросса. Не допустити розпусти у своєму купілевому закладі він не міг – та й не дуже хотів, бо мав з того гарний зарібок. Єдине, на чому твердо наполіг, – щоб не вчащали туди усілякі задрипанки, а лише пурєдні повії, чия санітарна книжечка бездоганна.

Натомість чимало львівських готелів не були аж такими вибредними.

«Коли б не ці готелі, коли б не ця легкість отримання затишного місця для вуличних амурів, проституція у Львові змаліла б принаймні до однієї четвертої свого теперішнього об’єму, – писалося в журналі “Czystosc i higiena” (1906, №4). – Решта зникла б з бруківки через брак можливості усамітнитися. Щоправда, є ще у Львові і лазні, які служать тій самій меті, що й згадані готелі, але ці інституції поодинокі і настільки брудні та незручні, що навіть скромний у своїх запитах львів’янин уникає їх як заразних місць».

Звісно, що вулична проституція ніколи б настільки не розвинулася на початку ХХ ст., якби їй не помагали третьорядні готелі, даючи коханцям притулок на короткий час за відносно невисоку оплату. Ці готелі були ганьбою міста і зразком неохайності: постіль і рушники зазвичай брудні, лазничка відсутня, лише мидниця і кухоль з водою. А кльозет – на коридорі.

У такому готелі ніхто не поселявся і під час найбільших ярмарків чи з’їздів, навіть коли справжні готелі були переповнені. Вони служили винятково для однієї мети з такою безсоромністю і цинізмом, що перевершували навіть лупанари. Портьє, що стирчав увесь день при вході, не мав іншого завдання, аніж заманювати перелітних гостей з обіцянкою доставити щось «extra fein» – «цілком свіжу дівчину» або «покоївку з другої кам’яниці, яка страждає від нервів і потребує на ґвалт потіхи».

Місцеві знали добре ціну таких обіцянок, але не один добродушний турист з провінції потрапляв на звабу цих райських обіцянок і платив грубі гроші за звичайну повію. Бо коли вже дозволив себе заманити до готелю і погодився зачекати в номері на «цілком свіжу дівчину», портьє вибігав на вулицю і ловив першу-ліпшу хвойду, яка в руки попала, і яких під готелями ніколи не бракувало. Якщо дівчина не мала капелюшка ані кращого вбрання, готелярка вдягала її у свої манелі, давала власний капелюшок, закидала на неї свою пелерину і тицяла в руку парасолю. Після завершення такого маскараду дівчину вели на поверх. Кельнер тим часом кликав клієнта, який уже починав втрачати терпіння, і повідомляв, що «дівчина прийшла, але чекає в коридорі, бо ся встидає зайти»

Клієнт пригладжував свої штири п’юрка на голові і вибігав на коридор. Пристойно вбрана дівчина не викликала у нього жодних сумнівів чи підозр. Але тоді й розпочиналася найкумедніша сцена під сонцем. Клієнт починає умовляти дівчину найчулішими словами, щоб не боялася зайти до його покою лише на хвилинку і на шклянку вина. Кельнер зі свого боку їй дорікає за нерішучість, мовляв, чого вона дозволяє себе так довго просити, адже там на неї чекає добра забава і ще краща плата. Приєднуються до вмовлянь і покоївка, і сама готелярка, аж врешті завдяки зусиллям усіх тих осіб вдається схилити дівчину зайти в номер і бути ввічливою для клієнта.

Якщо ж вона і в номері вдало грала ролю соромливої дівчини, то готель і буфет мали з цього неабиякий зиск. Дівчина отримувала в п’ять і в десять разів більшу оплату, аніж отримала б у звичайних умовах, буфет заробляв на дешевих, але дорого порахованих напоях, готель – на подвійному або потрійному рахунку за номер, а наприкінці вся готельна служба, яка брала участь в акції спокушання невинності до гріха, нагадувала клієнтові, що саме їхні аргументи остаточно схилили дівчину завітати в номер. І не раз те, що можна було мати за корону, обходилося двадцятьма коронами і посміхом для цілого готелю і самої дівчини.

Готельні портьє мали домовленість з вуличними повіями, що за кожного клієнта, звабленого до готелю, належить їм 20–30 відсотків зарібку. Ці малі, темні, брудні й смердючі номери з постіллю, яку міняли раз на місяць, приносили значний дохід власникові готелю. Навіть якщо винаймали номер тільки на 10 хвилин, ціна виносила від 40 центів до 1 зл. Таким чином ця типова нора, за яку в інших умовах ніхто б не дав ані корони за добу, приймала 5–10 клієнтів щодня, а власник отримував близько 5 золотих.

Окрім того, що ці готелі були гніздами проституції, яку активно пропагували і до якої схиляли, вони стали ще й осередками злочинності, бо співпрацювали з торговцям живим товаром. Адже споїти дівчину, вчинити насильства над нею було найбезпечніше саме в такому готелі, де служба за добру оплату посприяє у всьому.

Запрошення до готелю 10–12-тирічної дівчини з сексуальною метою, що всюди могло б викликати обурення й авантуру, тут було на порядку денному і річчю цілком натуральною, а портьє завше мусив мати під рукою неповнолітніх дівчат для гостей, які їх вимагали. Окрім цього, були готелі, що постачали клієнтам повій, які спеціалізувалися на різноманітних збоченнях. І взагалі не було нічого для такого готелю неможливого, аби-но лиш оплата відповідала замовленій послузі.

Ці готелі були також великою зручністю для таємної проституції, хоча жінка, яка відважувалася увійти туди, майже нічим уже не відрізняється від фахової повії. Хоча були й такі фахові повії, які в ті нори за жодну ціну не пішли б через огиду до пануючого там бруду і через презирство до шльондр, які туди ходять.

Як свідчив очевидець у часописі «Czystosc i higiena» (1906, №4), «коли туди приходила жінка, що не була повією, хитрий кельнер завше називав її “пані добродійка” і трактував як дружину клієнта, що її привів. Мабуть, це мав бути для неї певного роду декорум».

У Львові таких готелів на початку ХХ ст. було понад тридцять. Найбільше їх розмістилося на Казимирівській, Городоцькій і в бічних вулицях, як-от Різницька, Станіслава та інших. Поліція лише стежила за тим, щоб готелі цього ґатунку не висувалися в бік центру. І коли «Швейцарський» готель на Баторія став оселею залітного кохання, мусив під тиском поліції змінити власника, назву і характер.

Преса обурювалася, що поліція толерує «Польський» готель на Сєнкєвіча, «де оселилася розмаїта розпуста, а готель сприяє прихованій проституції в таких розмірах, що вже давно спеціяльний поліцейський аґент фіксує всіх жінок, які входять і виходять, і якими потім багатішає книга II (мова про книгу, до якої вписували не зареєстрованих проституток, – Ю. В.). Цей готель є частиною львівської скандальної хроніки, стільки вже чоловіків переловило там своїх дружин на подружній зраді, стільки батьків, братів чи коханців вистежували там своїх доньок, сестер і наречених! Щоденна преса з приводу цього готелю містила вже не раз єхидні статті проти поліції, але вочевидь вузли, що в’яжуть поліцію з цим готелем, мусять бути надто міцними», – обурювався журналіст Станіслав Брандовський.

Тут він висловив підозру, яка давно пережила його самого. Совєтська міліція і каґебісти продовжували шляхетну працю видоювання заробітків у повій. Нічого не змінилося й зараз. Вузли ці й далі міцні і надійні. І з лазнями в тому числі.

Юрій ВИННИЧУК