Львівські богохульники, чаклуни і святотатці

Богохульство, чаклунство, зв’язок із потойбічними силами у середньовічні часи були найстрашнішими злочинами, утім, незважаючи на це, не бракувало охочих, зокрема й у Львові, поспілкуватися з нечистим. Історичні документи безсторонньо фіксують такі факти. Так, 1572 року на передміському цвинтарі церкви Воздвиження Чесного Хреста неподалік Краківської брами (стояла на сучасній площа Різні), яка ще два з половиною століття тому стояла на нинішньому перетині вулиць Краківської і Лесі Українки, поховали одну передмістянку. Впродовж наступних днів після похорону несподівано померло декілька людей, які мешкали неподалік церкви.

Серед львів’ян ширився поголос, що начебто причиною цього є власне ця похована жінка, Після того, як могилу розкопали, найгірші припущення підтвердилися: покійна лежала в труні, закусивши в зубах кінчик своєї зав’язаної під підборіддям хустки, хоча, коли її ховали, ніхто нічого підозрілого не бачив. За порадами львівських екзорцистів померлу поклали обличчям донизу і, відрубавши голову, знову закопали. Після такої процедури пошесть навколо церкви припинилась.

А 1641 року в нашому місті сталася насправді надзвичайна подія – кримінальний суд Львова звинуватив у богохульстві ченця Альберта Віроземського, який уклавши з дияволом угоду, віддав спокусникові свою душу разом із тілом. У матеріалах судової справи йшлося, що це найганебніший людський вчинок за всю історію міста.

Почалося все з того, що Віроземський, який мешкав у Бернардинському монастирі, маючи намір стати ченцем, викрав у настоятеля печатку і підробив документ, нібито він є священником ордену і може давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Фальшивий священнослужитель почав їздити селами навколо Львова, відправляти служби і, звісно, отримувати за це гроші.

Коли шахрая викрили, той одразу втік із монастиря, однак ченцям-бернардинам вдалося його схопити і посадити до монастирського підземелля. Найсуворішим покаранням, яке міг застосувати до ошуканця церковний суд, було позбавлення прав і привілеїв духовного сану, але річ була у тім, що Віроземський, не отримавши ще духовного сану, вважався людиною світською. А це виявилося для нього вкрай небезпечною обставиною, тому що за такі речі світський лавничий суд мав засудити його до страти.

Жадоба до життя у грішного Альберта була такою сильною, що він вирішив укласти цирограф, тобто контракт із дияволом про продаж своєї душі. У ті часи, тобто у XVI і XVII століттях, було написано багато праць про злих духів, зокрема про те, як їх викликати і як із ними боротись. Віроземського ж цікавило лише одне – як вийти на нечистого, аби укласти з ним договір.

Ганебний контракт був написаний на стіні в’язничної камери кров’ю грішника: «Я своєю кров’ю ставлю підпис і піддаюся під владу князя Люцифера. Взамін за це прошу двадцять років життя, після чого він має право взяти мене з душею і тілом. Згідно з цим контрактом, зрікаюся Бога і Матері Божої і віддаюся під владу усім дияволам, зобов’язуюся їм служити та їх прославляти, а вони повинні мені давати усе, що я потребую. Прошу звільнити мене з в’язниці цієї ж ночі. Цей контракт підписую з Вегліком, який винесе мене з в’язниці». Згодом на судовому засіданні Віроземський докладно описав цього таємничого Вегліка, посередника нечистого, який мав вигляд молодого привабливого хлопця і проходив до нього просто крізь стіну камери.

Коли наглядачі виявили на тюремній стіні цирограф, це їх так шокувало, що у них навіть не виникло жодного сумніву щодо диявольського сліду у цій справі. Тому Віроземського прискіпливо оглянули і зафіксували на його пальці ранку, з якої той виточував кров для написання своєї угоди з дияволом.

Після тривалого вивчення цієї справи суд визнав Альберта Віроземського винним у підробці документів та богохульстві. Вирок був однозначний – спалення, отож сподівання грішника на диявола виявилися марними.

У другій половині XVII століття у Львові був зафіксований страшний злочин, пов’язаний із релігійним фанатизмом. Фактично йшлося про першого в нашому місті справжнього серійного вбивцю. Єврей із Краківського передмістя, прозваний за свою кремезність Бером (тобто ведмедем), нападав на своїх жертв неподалік Єзуїтської хвіртки. Тіла вбитих Бер ховав у напівзруйнованому будинку під міським муром. Упійманий на гарячому, вбивця визнав, що мордував християн через релігійну нетерпимість. Стратили Бера 1671 року.

Різновидом святотатства у давньому Львові вважалося і святокрадство. 1641 року вихрещений єврей на ім’я Матеуш обікрав костел монастиря Святого Станіслава, який колись розташовувався між сучасними вулицями Фурманською і Тиктора. У монастирі був притулок для прокажених, тому львів’яни охоче офірували гроші і коштовності на його розбудову. Злодій викрав із костелу золоту дароносицю і встиг продати крадене якомусь Борухові, який після цього миттєво зник із міста. А самому святокрадцеві не поталанило – за вироком міського суду його спалили. До того ж єврейська громада міста мусила виплатити містові дві тисячі золотих компенсації за негідний учинок свого члена.

Утім не всі випадки крадіжок із храмів розглядалися як святотатство. 1628 року на сходах Ратуші міські слуги відшмагали якогось шевця, який вкрав із православної церкви «книги, у срібло оправлені». Вочевидь цей злочин був потрактований як звичайна крадіжка, тому й покарання не було занадто суворим.

Крадіжки із храмів траплялися у Львові й пізніше. Після наполеонівських війн австрійський уряд, рятуючи занепалу економіку, почав вилучати з обігу срібні монети, замінюючи їх на паперові гроші, які згодом несподівано девальвували. На це відгукнувся дотепний і цинічний львівський злодій. Обікравши один із костелів, він на місці злочину залишив напис: «Цісар при Сонці, я при Місяцеві», що неоднозначно натякало на спільну з ясновельможним цісарем діяльність, яка полягала у вилученні для власних потреб церковного срібла.

Не бракувало у Львові також і святотатців, які наважувалися плюндрувати святі символи. У цьому стосунку характерною є історія каплиці Личаківської Божої Матері. Приблизно від другої половини XVIII століття при Личаківській дорозі стояла фігура Матері Божої. Одного разу якийсь австрійський урядовець, проїжджаючи повз фігуру ввечері, зачепив її коляскою і зламав вісь. Наступного дня розлючений чиновник наказав розібрати фігуру і кинути її під паркан. Невдовзі він осліп. Через деякий час коштом доброчинців тут була зведена гарна каплиця, яку вже вдруге 1959 року у рамках так званої хрущовської кампанії боротьби з релігією знищили радянські вандали. 1998 року каплицю відновили, зберігаючи її давній вигляд.

Один із найчудовіших львівських храмів – церква Святих Ольги та Єлизавети – була зведена 1911 року у неоготичному стилі. При будівництві храму у фундамент замурували капсулу з пам’ятним актом, де було занотовано, що «цей дар Богові буде нездоланною фортецею віри і духу народу». З приходом до Львова тоталітарної московської влади у червні 1946 року храм закрили. Чудова пам’ятка минулого з роками нищилася. Під стінами усередині костелу до пізньої весни залежувався торішній сніг, бо сонце туди не діставало. Сповідальні були розламані, дерев’яні ажурні ґрати вирвані з м’ясом, на кам’яній візерунковій підлозі валялися фрагменти скульптур янголів із відбитими носами й крильцями. На хорах були звалені в купу зім’яті свинцеві органні труби.

Пізніше, у 1970-х роках, тут зберігали цемент і крейду. Костел перетворили на склад, і лише старі бабці польки, котрі навколішки молилися на широких сходах головного входу і букетики квітів, якими вони прикрашали замкнені вхідні двері, нагадували про те, що це Божий храм.

З цим храмом пов’язана ганебна й трагічна історія святотатства. Безбожній радянській владі дуже муляв очі хрест на найвищій (85 метрів) рукотворній точці міста, і партійні керівники вирішили його спиляти. Є декілька версій про те, хто ж був цей хрестоламець, який зважився на грішний вчинок. Одні говорили, що це був син першого секретаря львівського міськкому компартії, інші – ув’язнений, якого пообіцяли за це достроково випустити на волю, треті казали, що це був досвідчений альпініст із такелажним оснащенням.

В одну з ночей 1962 року грішник поліз центральною вежею храму догори, розраховуючи завершити свою чорну справу до світанку, щоб його не бачили люди. Осідлавши найвищий шпиль, він почав пиляти хрест. Майже під самими зірками, над залитим місячним сяйвом дахом костелу, всім тілом припавши до холодного металу хреста – що думав і відчував цей чоловік?..

Робота виявилися не з легких. До світанку вдалося просунутись ледь наполовину. Почали ходити трамваї. З вокзалу потягнулася незліченна юрба робітників, які доїжджали до міста зі сіл на дизелях та електричках. Багато людей ішло через площу на роботу на завод «Електрон». До восьмої ранку площу загатив натовп людей, які посилали прокльони нечестивцеві. Гіпноз юрби зненацька перевершив критичну масу, величезний хрест надломився, і скинув додолу хрестоламця. Більшість львів’ян були переконані, що хрест впав разом із грішником, утім насправді виявилося, що хрест просто загнувся донизу, а 1994 року його випрямили.

Наступним кроком безбожної влади восени того ж 1962 року було знищення ще одного хреста, який стояв перед храмом. Міськвиконком на цьому не зупинився і виношував два варварські проєкти: розвалити костел на шматки і вивезти за місто або відреставрувати і перепрофілювати на якийсь палац культури чи планетарій. Перше, як підрахували, коштувало два мільйони рублів, друге – приблизно чотири. На щастя, грошей у міста не виявилося ані на те, ані на інше.

У липні 1991 року храм передали греко-католицькій громаді, і після реставрацій 1990-х і 2000-х років він став одним із найгарніших храмів Львова.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: ZAXID.NET