Із сирними кониками на Гуцульщині поколіннями проводжають у військо і зустрічають Великдень

У 2024 році традиція сирної пластики увійшла до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України

Уже понад сто років на Гуцульщині ліплять фігурки із сиру. Засновницею традиції вважають Юстину Якіб’юк із гірського села Брустури. Утім, поки що ніхто не може підтвердити, чи то вона першою зліпила сирну іграшку, чи гірські ватаги, які літували з худобою у Карпатах. Розповідають, що вони так сумували за своїми жінками, що поверталися до них із полонин із власноруч зробленими із сиру дарунками. Нині на Гуцульщині ця легенда є живою. Про те, як створюють сирних коників і де їхня столиця, – у репортажі Укрінформу.

«ТО Є НАШЕ РОДИННЕ РЕМЕСЛО, МИ НИМ ГОРДИМОСЯ»

- Усі мої предки робили сирні коники: і прапрабаба, і прабаба, і баба, і нанашка моя (хрещена мати, – ред.), і жінка, – розповідає Василь Петрів. – П’ять поколінь – лише в нашій хаті. Багато їх зазвичай робили до Великодніх свят. Кожний господар повинен був мати у святковому кошику коника біля писанки. Такий брустурський звичай. Ліплять коників і в навколишніх селах, але найбільше – то у Брустурах.

Він та його дружина Марія Петрів, заслужена майстриня народної творчості, приїхали до Івано-Франківська, щоби провести для школярів майстер-клас із виготовлення сирних іграшок. Поки майстриня готується до процесу, запитую в пана Василя, чи справді два села, а це Брустури і Шепіт, посварились через право називатися «столицею сирних коників».

- Розумієте, такого села, як Шепіт, раніше не існувало, то все були Брустури. Шепіт зробився у 1956 році, коли від Брустурів від’єдналась частина. Але до цього в нас була одна церква, один цвинтар та одні ж традиції. Тепер не лише Шепіт робить сирних коників, а ще села Річка, Снідавка, Космач та інші. Ліплять навіть у селі Чорний Потік та у Верховині. Ми радіємо, що це процвітає. Але столиця сирних коників – то є Брустури, – наголошує пан Василь.  

Розповідає, що нині в селі фігурки виготовляють близько 60 майстрів. Але на початку ХІХ століття їх було значно менше, найвідоміша на той час – Юстина Якіб’юк, прабабуся пана Василя. Вона виховувала 14 дітей і робила сирні іграшки, щоб підтримати велику родину. Справу жінки продовжили її доньки та невістки. Серед них була і Марія Матійчук, хрещена мама пана Василя, яка й передала усі навички сирної пластики його дружині, Марії Петрів.

- Корови у нас були постійно, не менше двох, а то й три біля хати. Із молока ми робили сир, а з нього – коники та калачики. Їх ліпили на весілля, похорони та у військо, коли хлопців туди відправляли. То є наше родинне ремесло, і ми ним гордимося, – ділиться Василь Петрів.

Каже, що коники йому смакують із дитинства. Він знає увесь процес їхнього виготовлення, але у Брустурах цим ремеслом займаються переважно жінки. Чоловіки все ж більше доглядають за худобою та допомагають із сиром.  

ЯКЩО ЛІПИТИ ДО ВЕЛИКОДНЯ, ТО СИР КРАЩЕ ЗРОБИТИ В СЕРЕДУ

- Цей сир, буц, роблять зі свіжого коров’ячого молока завдяки гляку – шлунку молодого теляти. На відро молока йде 100–150 грамів гляку, усе має добре вистоятись. Тоді виходить сир із дірочками. Це означає, що він «до роботи», тобто скис. Треба дуже за цим пильнувати, бо як перекисне, то буде вже не сир, а бринза, – розповідає пані Марія.

Каже, узимку сир може киснути навіть до двох днів, а влітку все відбувається дуже швидко. Жінка демонструє шматок сиру, який називає «до роботи». Запевняє, з нього вийде до 20 коників. Вкладає сирний шматочок в окріп, потім ліпить із нього фігурку і поміщає її в соляну ванну.

- У солі та в окропі сир усе втрачає, тому залишається твердий коник, – пояснює майстриня.

Каже, що традиція виготовлення сирних коників має легенду. Коли гуцул повертався з полонини, де випасав худобу кілька місяців поспіль, то хотів принести жінці дарунок. Тоді в окріп упав шматочок сиру, розплавився, і чоловік вирішив зліпити з нього коників, яких дуже любив.

- Отак витяг вушка та ніжки (показує, – ред.) – і вийшов коник. Уже потім ми почали їх сідлати, прикрашати та й гриви рубати для пишності, – додає пані Марія.

За її словами, якщо на Гуцульщині сирні коники роблять на сувенір чи до свята, то їх ще розмальовують. Для цього використовують лише природні барвники. Без хімічних елементів обходяться й коли коптять коників. Тут у хід ідуть лише букові гілочки, і такі іграшки можуть зберігатись значно довше.

- У холодильнику звичайні сирні коники зберігаються кілька місяців поспіль. Якщо їх ліпити до Великодня, то сир краще зробити у середу, бо коники ще мають просохнути на драбинці, щоб їм ноги не викривились. Але перед цим – покупатись. Великий коник навіть добу стоїть у ропі. У нас це називають соровиця (рідка сіль із джерела, – ред.), яка є у Космачі та Пістині, – додає Василь Петрів.

ТРЕБА ВСЕ РОБИТИ СКОРІШЕ, ЩОБ НЕ ОБПЕКТИ РУКИ І СИР НЕ ЗАСТИГ

- У нас є домашній музей. То там мій перший сирний коник, якого я засушила, – розповідає Марія Петрів. – Відтоді минуло вже 20 років. Коли вийшла заміж за Василя, то приходила до його нанашки з вишивкою. То ми дві собі вечОрнічали (проводили вечір, – ред.). Тоді мені дуже кортіло навчитися робити ще коників. Я приглядалась, а вона мені каже: «Бери та й роби, бо це – наше ремесло. Молодьож того не хоче робити, то як мене не стане, все завпаде». То я й рушила цю справу.

Каже, для цього слід мати терпеливість і бажання.

- Я за день можу до сотні коників зліпити. У нас, у кого є корова, всі можуть то робити. До мене приходять учитись. Ось тепер – дружини військових із Рожнова, а ще раніше були переселенці з Бучі. Їм теж сподобалося. Діти постійно йдуть, – усміхається пані Марія і береться до справи.

- Спершу миємо руки і молимося, щоби Бог поміг. Так само молимось, коли корову рано доїмо та молоко глякдеремо, – розпочинає майстриня майстер-клас для івано-франківських школярів.

Ділиться, що раніше пробувала ліпити іграшки в рукавичках, але тоді «сир не ловиться».  

- Треба, щоб усе було природно. Ось так лапки ліпимо. Усе слід робити скоріше, щоб не обпекти руки і сир не застиг, бо вже не буде тягнутись, – застерігає.

Далі вона показує, як коників закріплюють у соляному розчині. Тим часом діти швидко розбирають м’які шматочки сиру, щоб і собі зліпити подібне.

- Бачите, гарячий сир розтягується, мов ниточка, без кінця і краю. Тепер я нею сідлаю коника, але так можна робити будь-що, –  розповідає жінка.

Каже, що майстри у Брустурах ліплять із сиру найрізноманітніші фігурки.

- Недавно навіть зліпили Костянтина Грубича (журналіст, ведучий телепрограм, – ред.), який приїжджав до нас. Правда, він сказав, що телетехніка вже не така, як ми то зробили, але був дуже радий. А ще раніше на фестивалі в Ясенові мій стіл із виробами дуже сподобався Вікторові Ющенку. Його діти зі мною теж ліпили коників. Вони ще тоді того не бачили і були у захваті, – усміхається.

- То не дуже легка робота, – підхоплює пан Василь.

Каже, часом жінки втомлюються, але творчість захоплює.  

- От нанашка моя слабувала на руки. Але й Марія дуже багато робить. Вона то любить. Окрім малих коників, робить ще великі фігури, косички й торти, – перелічує Василь Петрів і підносить нову порцію сиру, з якого на очах з’являються маленькі коники.

У КОСМАЧІ СИРНІ КАЛАЧИКИ ЧІПЛЯЮТЬ НА НИТКУ МОЛОДОМУ І МОЛОДІЙ

- У Брустурах справді живе найбільше майстрів сирного коника. Там майже у кожній хаті є своя мисткиня, яка навчає цього ремесла дітей та онуків. Сирною пластикою у селі займаються не лише літні жінки, але й дівчата та діти. Хтось робить маленькі коники, хтось – великі, а ще – торти до 18–20 кг. Це – жива традиція. Вона цікава і самобутня, бо такого більше ніде немає, лише в гірських районах Прикарпаття, – каже завідувачка відділу фольклору й етнографії Навчально-методичного центру культури та туризму Прикарпаття Стефанія Капустинська.

За її словами, в області мистецтво сирної пластики розвивають близько 200 майстрів. Вони беруть участь у тематичних виставках, пленерах і навіть заснували власний фестиваль «Брустури – столиця сирного коника».

- Цікаво, що в цих селах дотримуються обрядових традицій. От у Брустурах у сирні калачики вдягають весільне деревце, а у Космачі їх чіпляють на червону шерстяну нитку молодому та молодій до руки. Цей елемент слугує своєрідним оберегом, – додає етнографиня.

- Сирні калачики в нас вішають на деревце як символ любові та добробуту. Але найбільше роблять сирних коників на Великдень, – каже пан Василь.

Каже, вдома дружині у творчості допомагає донька, і їхні вироби йому смакують найбільше.

- Коники у великодньому кошику означають силу. У нас кажуть, що ми упродовж року трудимось, як коні, а тому так зичимо одне одному на свято сили, – усміхається пані Марія.

Нещодавно вона повернулась із фестивалю, який проходив у Литві. Там, каже, люди довго не могли збагнути, з якого тіста вона ліпить чудернацькі іграшки. Адже у своїх сирних композиціях жінка створює до сотні фігурок.  

- Багато майстринь їздять на фестивалі та виставки. Так ми даруємо людям задоволення, бо це не лише красиве, але й їстівне. Я б хотіла, щоб про цю традицію знали в усьому світі, і щоб наші коники ще потрапили до ЮНЕСКО, – додає Марія Петрів і запрошує дітей смакувати іграшками із сиру.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото авторки