Залаштунки роботи над документальним фільмом про зірку світового балету Сержа Лифаря. Інтерв’ю з дослідницею

Сьогодні, 2 квітня, виповнюється 120 років з дня народження Сержа Лифаря — видатного танцівника та хореографа, що став зіркою світового балету та очільником Паризької опери, але все життя мріяв повернутися до рідної України.  Як і багато постатей такого масштабу, він залишається постійним джерелом суперечок і дискусій, особливо коли йдеться про його діяльність під час окупації Парижа нацистами. У документальному фільмі «Справа артиста. Сергій Лифар», над яким працює компанія «Діджитал Реліджн» на замовлення Суспільного, авторка і дослідниця Анна Лодигіна розкриває непізнані сторінки життя Лифаря, поєднуючи мистецтво і складний політичний контекст того часу. Вона розповідає про архівні знахідки, особисті листи та суперечливі аспекти біографії, які змушують по-новому оцінити спадок видатного танцівника.  Ми поспілкувалися з Анною про залаштунки фільму та дізналися, як вони з командою шукали відповіді на запитання, які турбували не одне покоління дослідників.

Чому ви обрали темою свого фільму постать Лифаря? Що вас в ньому зацікавило?

Відповім словами нашої французької експертки Флоранс Пудру, яка вивчала його біографію та творчість 30 років. На початку Лифар їй страшенно не подобався. Те, яким вона його уявляла, закономірно співпадало з образом, створеним французькою пресою: нарцис, з чиїм ім’ям пов’язано чимало скандалів та божевільних вчинків. Але занурившись у його приватне листування з музикантами, художниками та близькими людьми, яке зберігається в архіві Лозанни, поспілкувавшись з його зірковими балеринами, які обожнювали Лифаря, вона зрозуміла, що постать балетмейстра набагато складніша, ніж всі думають.

Серж Лифар, Getty Images

Попри визнання Сергій Лифар був у доволі вразливому становищі. Він був біженцем з Країни Рад і боявся, що його можуть репатріювати назад в СРСР. Він мав нансівський паспорт, тобто був людиною без громадянства. Це одна з причин, на мій погляд, яка пояснює, чому йому довелося приймати рішення, за які його судитимуть після закінчення Другої світової. Його звинувачували у співпраці з німцями. Нашій команді було важливо розібратися в цьому та додати непростий український контекст того часу, в якому не розбираються французькі дослідники. 

Які цікаві історичні знахідки ви зробили під час роботи над картиною?

Нам вдалося попрацювати зі справою Сержа Лифаря, яку 13 років тому розсекретили в архіві префектури паризької поліції. Виявилося, що поліція стежила за танцівником у різні роки. Їхні звіти дуже деталізовані, вони пишуть навіть, скільки він платив за орендоване житло, з ким зустрічався, куди їздив. Ми знайшли багато цікавих деталей, але у фільм, на жаль, все не вмістиш. Розібратися з усіма файлами нам допомогла дослідниця українського походження Олена Ящук-Коде. 

Також ми працювали в Національному архіві Франції, де зберігається серед іншого допит Лифаря, який проводили під час розслідування після війни. 

У Києві ми мали змогу частково ознайомитися з приватним листуванням Сергія. Зокрема, з його листами до батька в Київ та батьковими до нього. Це дуже щемкі речі. Враховуючи, що після втечі в Європу 17-річним юнаком Лифар так більше і не побачився з батьками. 

Чи готові зараз у Франції говорити про спадок Лифаря, враховуючи, що вважали нібито він співпрацював з німцями?

З нашого досвіду, тема Другої світової досі є складною для французів. Саме тому, на мій погляд і погляд тих експертів та героїв, з ким ми спілкувалися в Парижі, про Лифаря сьогодні згадують набагато менше, ніж того вимагає його внесок в історію французького балету і безпосередньо в розвиток Паризької опери, як інституції. У фільмі ми намагаємося розібратися, що саме робив під час війни Лифар та як на ті вибори, які він робив у той період, вплинуло його дитинство у революційному Києві та й загалом позбавленість України державності.  

Але водночас, мені здалося, що лише зараз, коли почалася війна, у Франції усвідомили, що він українець. Французькі дослідження не враховують складний контекст минулого нашої країни. Зараз їм дуже цікаво зрозуміти все, вони ставлять багато запитань. Крім того, його головні західні дослідники не знали, що частина архіву знаходиться в Києві, його заповіла Україні дружина Лифаря після його смерті. Вони з ним не працювали.

Де вам було легше працювати з архівами, повʼязаними з Сержем: в Україні чи у Франції? Чому?

Легкість роботи в європейських архівах полягає в тому, що ти можеш коли і як завгодно приходити та працювати, скільки потрібно. Документи по Лифарю знаходяться крім Франції, ще у Лозанні та Німеччині. Єдиний важливий бар’єр — це мова. Без допомоги, я, наприклад, можу працювати лише з документами російською мовою, ще англійською, але в контексті Лифаря англійська не актуальна. Дуже не вистачає знань французької. 

В Україні архів Лифаря знаходиться в кількох інституціях. Вільного доступу до нього немає. 

Які виклики сьогодні стоять перед документалістами та біографами «українців з Російської імперії, які емігрували»?

Ідентичність всіх цих людей формувалася у дуже буремні, складні часи. Наприклад, дитинство та юність Лифаря припали на ще існування Російської імперії, Першу світову, Визвольні змагання зі зміною влади 14 разів за два роки та захоплення влади більшовиками. Коли він тікає в Європу, йому лише 17 років. За його опублікованими та неопублікованими спогадами можна дійти висновку, що він все життя був у пошуку своєї ідентичності, звідси дещо суперечливі фрази, які він використовує. Але вже в кінці життя, ми бачимо, що понад усе він хотів додому, в Київ, він вбирає вишиту сорочку, ми знаємо, що він цитує Шевченка. 

У 1920-х роках Україна, на жаль, не втримала свою державність. На політичній карті її не існувало. Ті, хто тікав на Захід, отримували нансівський паспорт, це означало, що вони люди без громадянства. Для західного світу вони усі були біженцями з Росії. Навіть у справі Лифаря в різних поліцейських внутрішніх звітах всюди написано, що він росіянин, народився в Києві… Це не його слова, це характеристика, яку йому давали. Саме тому західним дослідникам складно розібрати глибину кожної постаті, якій довелося емігрувати з України та будувати своє життя та кар’єру на Заході. Їм складно змоделювати та увити ті складні обставини, за яких ті тікали та яке минуле їх могло переслідувати.