Історія церкви св. Духа у Львові. Частина перша

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова першу частину статті українського історика, краєзнавця, мистецтвознавця та публіциста Миколи Голубця “Церков св. Духа у Львові”, що була опублікована у часописі Діло 1926 року (№ 204 від 15 вересня). Мову тесту залишаємо оригінальною.

(З приводу її обнови.)

При вулиці Коперника 36, де по словам старосвітської, семинарицької співанки „ґешіхта кашу їсть”, зі скромного масиву одноповерхих забудувань, серед яких губиться неменше скромна і непомітна церковця св. Духа, здіймається легка і граціозна, барокова «семинарицька вежа», з гарно профільованим шеломом і годинником. Не збудована вона з ґраніту, як горда корняктівська кампаніля, капілтелі її кольон і пілястрів, віконні луки та вазони не випещені вибагливою долонею першорядного каміняра, що більше, оглядана зблизька чи в нутра заносить дешевизною матеріалу і ремісничим примітивізмом викінчення, але в свойому цілому, в загальному рисунку і сильветі, в грі вигнутих і вгнутих площ та ліній, в свойому замислі – одна в найкращих і найблагородніших у Львові. Так і бачиться, що повстала вона в епоху, коли після поважного й солідного міщанського ренесансу, перепоєного з львівськими самобутніми елєментами, прийшов культивований маґнатськими родами барок, в якому єднається шляхотність заграничних зразків з варваризмом місцевого виконання.

І стоїть ця вежа самітна, відділена від своєї церковці мешкальним будинком наче в доказ цього типового нескоординування маґнатських замислів з силами і творчими можливостями свого часу.

Хто будував вежу, а хто церкву, краще кажучи: хто був виконавцем привезеного десь ізза кордону зразка невідомо. Архивні відомости переконуюють нас, що фундаторкою нинішньої семинарицької церковці і вежі була княгиня Теофіля Вишневецька з роду Ліщинських, яка призначила свою фондацію для сестер Домініканок, в яких рясі сама вона доконала віка. Почалася будова 1722 року, а після напису на кронштині третього церковного контраверса закінчилася в серпні 1729 р. Невеличкі розміри монастирських забудувань, стилева безполовість церковці як також дешевизна просвічуюча в усій будові, яка трівала розмірно довго, переконують нас, що фундаторські витрати були мінімальні; далеко не княжі. Шістьдесять років прожила сестра Домініканка у своїй невибагливій домівці при вулиці «Широкій» (Коперника), поки цісарським декретом з дня 24 червня 1782 року не скасовано їх чина в Галичині, разом з монастирями у Львові, Перемишлі і Жовкві, при чому залишено при житті тільки монастирець Домініканок у Белзі під умовою, що останній прийме чин Уршулянок. Ще після конскрипції монастирів, зладженої на приказ Марії Тереси в 1774 р., монастир львівських Домініканок мав 25 черниць, які по касаті перенеслися разом зі своїм рухомим майном до Польщі. Нерухомости продано, а осягнені суми втілено до реліґійного фонду. В дрантивому і не дивлючись на свою недовговічність знищеному і запущеному монастирі, вміщено 1783 р. т. зв. ґенеральну духовну семинарію для питомців греко-католицького обряду в Австрії, яка до цього часу тиснулася в забудуваннях Театинів під Високим Замком.

Про акт передання помонастирських забудувань на поміщення для греко-католицької духовної семинарїї нагадує нам вмурована в партер семинарицької вежі таблиця з написом: Instructioni cleri religionis firmament vovit Josephus II Aug.  Аnnо МDСС LХХХІІІ. В інтересній «Histor-ії Domow-ій» єпископа Петра Білянського, збереженій в Національному Музею у Львові, находимо під датою 13 жовтня 1733 широке й бомбастичне «opisanie obrzędu, którym Jaśnie Wielmożny cerkwi Generalnego Greko katolickiego Seminarium Lwowskiego».

Обнявши помонастирську спадщину в запущенні, подбав владика Петро Білянський про те, щоби «мешкальні» будинки зробити справді мешкальними, а каплицю приноровив до вимог греко-католицького обряду. Сталося це в роках 1784-1787. Тоді то підвищено кришу поверховего будинку між церквою і вежою, на городі з півдня побудовано обширний поверховий будинок з чотирма викладовими салями, в яких до часу, поки семинаристи почали ходити на університет, викладано богословські науки. Першими професорами були тут: Іван Дорожинський, що викладав богословє, парох Успенської церкви Іван Грабовецький, що вчив льогіки і метафізики, Теодор Захаріясевич, по якому вберігся переклад церковної історії Данненмаєра та Константин Липницький. З установленням богословя на університеті, перемінено згаданий будинок на «музеї», в яких семинаристи вчилися і перебували цілий день. Тодіж перестроєно церкву внутрі; в полукруглій абсиді уставлено зразковий вівтар з «піднебінням» на чотирьох кольонах, який відділено від решти церкви прекрасним бароково рококовим іконостасом, для якого виконав картини надворний маляр владика Лука Долинський, По боках церкви уставлено владичий престіл зправа та амвон з ліва; на стінах розвішано вісімнадцять картин на полотні кисти тогож маляра в гарних рококових рамах-картушах. В ризниці поміщено величаві ризи із спадщини по скасованому хрестовоздвиженському монастирі Манявського Скиту. В обновленій і перестроєній церкві відбулося дня 4 марта 1787 інавґураційне богослуження, на якому виголосив, тодіж друковану, проповідь о. Микола Скородинський, пізніший владика.

В днях 14 і 17 мая тогож року відвідав церкву і семинарію цісар Йосиф ІІ. З інтересного опису цісарської гостини, поміщеного в книзі одного з тогочасних професорів семинарії д-ра Феслера довідуємося ніж иншим про типові для тогочасного льоялізму інтриги в цій молодій інституції, яких жертвою впав пізніший владика Ангелович, небаром після цісарської гостини реабілітований та назначений ректором.

На привітання цісаря уставилося з семинарицькому подвірю понад 200 питомців. Цісар прийшов здовж рядів і оглядаючи кожного з осібна, звертався з шабльоновими, «цісарськими» запитами до тих, що так чи инакше звернули на себе увагу. Інтересно, що коли цісар приказав зібраним уставитися в групи по національностям, а властиво по краям, з яких походили питомці, останні розсепарувалися з таким поспіхом і непомильністю, яка аж здивувала цісаря. Видно, що тоді уже національні різниці ярко означувались поміж заселюючими львівську семинарію греко католиками Галичанами, Угро-русами, Словінцями та Хорватами. Опісля оглядав Цісар семинарицькі «музеї», спальні та їдальню, в якій цісарським звичаєм покушав семинарицької страви, яка йому, очевидно, смакувала. В коррекційній салі розговорився цісар з автором про пощукування в монастирських карцерах, при чому в дівочих монастирях натраплено на сліди далеко більших жорстокостей, аніж в анальогічних закутинах мужеських монастирів. Притокою до такої розмови мусіли бути жорстокости, яких наглядні сліди найдено в монастирі львівських Домініканок… Підчас свого другого побуту дня 17 травня оглянув цісар викладові салі, при чому д-р Феслер, запитаний цісарем про найкращих слухачів, назвав Івана Орлая, Петра Льодія і Василя Кукольника, усіх трьох уроженців Закарпатської України.

(Докінчення буде.)

Микола ГОЛУБЕЦЬ