«Найскладніші періоди стимулюють найбільші успіхи: і в роботі, і в особистому розвитку»: інтервʼю із заслуженою артисткою України Катериною Супрун

Музикантка, культурна менеджерка, солістка (альт) Національного ансамблю солістів «Київська Камерата», co-artistic director «Київської Камерати», заслужена артистка України Катерина Супрун про віру в себе та в Україну, про нові культурні міжнародні проєкти, зокрема оркестр «Мрія», про сприйняття українського мистецтва за кордоном в інтерв`ю для ELLE.UA.

Катю, з повномасштабної війни ти живеш та працюєш на дві країни — Україну та Німеччину. Продовжуєш працювати у Національному ансамблі солістів «Київська Камерата», постійно приїжджаєш до Києва. Водночас керуєш новим колективом, адже навесні 2022 року ти з музикантами з України створила у Німеччині оркестр. Розкажи, будь ласка, про цей новий проєкт. 

Оркестру «Мрія» вже три роки. Його назва не просто про мрію про перемогу. Для мене ця назва дуже символічна й містить конкретну асоціацію, бо відштовхнулася від імені нашого легендарного літака. Яскраві живі спогади, як на День Незалежності до великої війни над Києвом у літньому блакитному небі пролітала наша «Мрія». Тоді, в мене, у дорослої людини, це викликало якийсь неймовірний дитячий захват. І зараз, коли наш літак розбомблений, але не вщент, для мене, як і для мільйонів українців, дуже важливо відновити нашу «Мрію». Особисто для мене ця назва несе глибокий патріотичний і емоційний сенс. 

«Мрія» — це про незламність духу, віру в майбутнє, українську силу. Ось чому саме так ми вирішили назвати колектив у 2022 році.

Пам’ятаю, як написала пост у фейсбуці із закликом відгукнутися професійним музикантам, які на початку великої війни перебували в межах Німеччини. За короткий термін обʼєдналися біженці, тимчасові переселенці — до нас як солісти долучились відомі українські музиканти, які виїхали і працювали в Європі задовго до війни. Серед них — скрипалі Андрій Бєлов та Валерій Соколов, піаністи Артем Ясинський, Катерина Тітова та інші. І вже у квітні 2022 року ми зіграли перший концерт у відомій Laeiszhalle (Гамбург). І був аншлаг. Наступний наш концерт відбувся в травні у берлінській філармонії. Згодом завдяки підтримці різних німецьких фундацій ми розпочали активну діяльність у Німеччині.

Німці — дуже підготовлена та вимоглива у музичному сенсі публіка. На яких українських композиторів західні слухачі, за твоїми спостереженнями, реагують особливо?  

Німці загалом дуже відкриті до української музики, тим паче зараз, коли українська академічна музика сприймається ще й як символ спротиву. Багато німців намагаються підтримати Україну через культуру, і це відчувається на концертах: іноді слухачі підходять із питаннями, дякують за можливість почути цю музику, емоційно реагують на її зміст.

Тобі чимало композиторів присвячують свої твори. З ким із композиторів ти нині найактивніше співпрацюєш? 

Знаковим є твір Максима Коломійця, присвячений мені та оркестру «Мрія» — Garden of Lost Dreams («Сад втрачених мрій») для альта і струнних. Його прем`єра відбулася в Elbphilarmonie, і ми записали диск з цією музикою, до якого увійшла й Друга симфонія Валентина Сильвестрова. Також в мене відбулися яскраві колаборації з Богданом Кривопустом, Євгеном Станковичем, Золтаном Алмаші.

І ще одна з останніх співпраць — концерт для альта з оркестром Олександра Родіна, який викликав неймовірний захват у багатьох людей на київській прем`єрі у жовтні.

Ще під час пандемії я записала перший в Україні диск для соло альта лише української музики разом з львівським лейблом Golka Records. І коли почалося повномасштабне вторгнення, мені писали альтисти з різних куточків світу, бо цей диск є на Apple Music та Spotify, і просили в мене ноти. Наприклад, «Епітафія» Сильвестрова, яка увійшла до цього диску, в мене тільки у рукописному варіанті. Отже, я фотографувала й надсилала всім охочим. Зверталися альтисти з Італії, Мальти, США, Люксембурга, Данії, Польщі. Розпочалася така ланцюгова реакція інтересу до нашої альтової музики. У такі моменти ще більше розумієш, що приносиш користь своєю творчістю. 

Як ти думаєш, на що здатне мистецтво, зокрема класична музика, в часи катастроф? 

Найскладніші періоди стимулюють найбільші успіхи: у роботі та особистому розвитку.

Ситуація, в якій опинились, наприклад, ми, музиканти, перебуваючи за кордоном у перші місяці повномасштабної війни, показова. Мистецтво стає твоїм потужним голосом. Рятувало відчуття своєї місії, яка дуже чітко почала набувати обрисів, — це грати й гідно представляти українську музику, Україну загалом, її багату та величну культуру, яка сторіччями утискалась, знищувалась Росією. З перших днів великої війни я відшукала можливість зі своїми колегами доносити універсальною мовою музики важливі меседжі. 

У перший день повномасштабної війни я виїхала з дворічною донечкою та її хрещеною мамою спочатку до Польщі, де нас прихистив український диригент Ярослав Шемет, а вже  28 лютого 2022 року ми опинилися в Берліні, куди нас покликала піаністка Катерина Тітова. Таким чином ми потрапили до Німеччини, де моя родина перебуває і зараз. 

Четвертий рік триває велика війна. Що особисто тебе тримає нині?

Напевно, мій цікавий творчий шлях і, звісно, оточення, яке надихає мене, з яким я творю й яке поділяє не тільки мої життєві цінності, але й культурні. І кохані люди тримають. І донька дуже надихає своєю безпосередністю й жагою до життя.

Розкажи про неї. Яка вона?

Вона чудова. (Усміхається.) Мії 5 років. Вона вже вчиться грати на скрипці, ходить на танці і багато займається рукоділлям. (Усміхається.) 

Як війна змінила твоє відчуття жіночності? 

Жіночність — це точно про свободу. Я стала більше відчувати себе. Набагато гостріше.

Мені здається, що війна оголила крихкість існування, і замість страху ми вже відчуваємо ясність проживати кожен день на повну. Кожну емоцію наче хтось приблизив, загострив. На початку великої війни все зрівнялося і замилилось, накрили обурення, гнів, розпач. Але потім, коли збагнула, що злість можна трансформувати у дію, що й моя діяльність гостро впливає на імідж моєї країни, що вона теж важлива, — я дозволила собі трохи розслабитися і знову відчувати себе жінкою.

Я дозволила собі наново відчути свою жіночність, дозволила відчути, що я кохаю та кохана.  (Усміхається.) 

Помріймо про позитивне майбутнє. Отже, якою ти бачиш себе, Україну через 5-10 років?

Класне питання (Усміхається.) Тут у меня багато мрій і бажань. Мрію про нові сучасні хаби для обʼєднання творчих людей — художників, скульпторів, музикантів, архітекторів… Мрію про фестивалі української культури у маленьких містечках.

Дуже важливо, щоб успішні за кордоном українці  пам`ятали, звідки вони родом, щоб поверталися й допомагали молоді, яка залишається попри всі важкі обставини вдома. Це дуже важливо для нашого майбутнього. 

Мрію, щоб національна музична академія Чайковського стала національною музичною академією без Чайковського. (Усміхається.) 

Переконана, Україна має неймовірний потенціал. І нам треба перестати озиратися на всіх і звинувачувати, шукати ворогів серед нас самих. Завжди починати треба з себе. І тоді на нас чекатиме успіх.

Бо ми — талановиті, в нас неймовірна спадщина, ми — розумні, круті, сучасні. Бажаю всім жити СВОЄ життя, брати від життя найкраще, любити і шанувати одне одного.

Текст:  Мирослава Макаревич