Хулігани 1980-х. Історія кримінального Львова часів СРСР

Огляд 1980-х років почнемо з такої надзвичайно цікавої теми, як поступове впровадження української мови в хуліганському та кримінальному середовищах Львова. Цілковито зрозуміло, що кожна імперія створює свою кримінальну субкультуру, де домінує мова метрополії, і за Польщі мовою спілкування батярського світу була винятково польська.

Вже згадуваний отець Ганас, парох церкви святого Димитрія на Збоїщах, розповідав: «Українці у самому Львові не мали багато своїх батярів, бо навіть ті, хто походив з українських родин, часто асимілювались у польському батярському оточенні». Свідченням того, що українці, з огляду на іншу ментальність і родинне виховання, здебільшого стояли осторонь кримінального світу Львова є те, що українського батярського фольклору як такого практично не існувало, а чи не в єдиній українській пісні тих часів батяри згадуються у неприхильному контексті:

   Помню, помню, помню я,
   Як мене мати любила,
   Помню, помню, помню я,
   Як все мені говорила:
   Синку, синку, синку мій,
   Не ходи з батярами,
   Бо візьмуть тя до тюрми,
   Закують в кайдани.

Заради справедливості варто згадати ще одну українську батярську пісню (тобто загалом існує лише дві українські батярські пісні):

   Батяр я си батяр з малої дитини,
   Як мав штири роки, ходив до дівчини.

З приходом тоталітарної московської влади у кримінальному світі Львова від 1950-х років спілкувалися лише російською мовою. Пригадую хлопців місцевих українців, які, відсидівши на зоні, поверталися до свого середовища і говорили шкарадною російською мовою. Це було вкрай дивно чути, коли ти пам’ятав, як ці самі хлопці з дитинства спілкувалися лише українською.

До 1980-х років мовою спілкування у кримінальному світі Львова й надалі залишалася російська, але вже на початку 1980-х пацани на Трофейці поблизу Порохової вежі започаткували спілкування між собою українською, це були «старшаки»: Штраус, Тканя, Яшка, Боя. Серед авторитетів кримінального світу українською мовою у спілкуванні зі своєю братвою послуговувався Завіня, але найбільш цікаво, що він був перший, хто запровадив українську мову на «стрілках». Колись Микола Куліш прорік: «Справжня Україна відбудеться тоді, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою». Те саме можна сказати і про кримінальний світ.

Кримінальний і хуліганський світ Львова 1980-х років до часів перебудови продовжував традиції 1970-х. Райони жили своїм власним життям. Рогатка (чи Рогачка) була окремим робітничим районом, де стосунки будувалися на бартері. Хто крав горілку на лікеро-горілчаному заводі, обмінював її на вкрадене на м’ясокомбінаті м’ясо. Люди, які безпосередньо провадили ці бартери, могли чудово вижити, навіть не отримуючи зарплати. Рогачка воювала з Малеховом. 1983 року один зі «старшаків» району одружився і не мав, де справити весілля, тому вирішив зробити це в Малехові. Там сталася бійка з місцевими, і весілля було зірване. Тоді «старшаки» з Бомби зібралися на допомогу, приїхали трьома чи чотирма автобусами ЛІАЗ (їх називали «стодолами») і під час дискотеки розігнали весь Малехів.

У середині вісімдесятих місцем, навколо якого розгорталися великі бійки, був Кузнєчик (палац культури імені Кузнецова, знаний також як клуб трамвайщиків, нині палац культури імені Гната Хоткевича). Взимку 1985 року тут відбулася бійка, внаслідок якої підрізали 6 чи 7 пацанів. Наступного ранку міліціонери ретельно прочісували граблями насип біля залізничної колії, шукаючи зброю. А одна з найбільших бійок наприкінці епохи «вуличних баталій» відбулася 14 січня 1986 року під тим самим Кузнєчиком. Билися Збоїща і Голоско, підписалися ще якісь райони. Тоді вбили Володимира Захарка (1969-1986) з вулиці Заводської, який колись когось побив «не по темі». За це посадили двох хлопців.

Звичайно тодішня батярська молодь пиячила, і що більше ти міг випити, то на більшу повагу міг розраховувати. Але також було престижно займатися спортом, щонеділі хлопці збиралися, аби пограти в футбол. Звичай недільних футбольних матчів, нерідко між різними районами, протягом довгого часу був розповсюджений практично в усіх районах Львова. Футбольна команда зі Святого Саду брала участь у змаганнях між командами інших районів на Сакраментах (поле неподалік теперішньої вулиці Тершаковців), на Трофейці (тепер парк На Валах) та у Стрийському парку.

Від 1970-х років у Львові дуже популярним стало карате, наприкінці десятиліття цей вид спорту заборонили, але ентузіасти займалися ним нелегально. Одним із перших відомих тренерів-сенсеїв став Ярослав Андрушків, якого навчили тонкощам цього єдиноборства в’єтнамські студенти, коли він навчався у сімферопольському медичному інституті. Згодом Андрушків виріс у політика і очолив СНПУ (майбутнє ВО «Свобода»).

Після служби в армії осів у Львові москвич Андрій Чистов (школа боротьби ногами), у нього займалося багато людей, які мали контакт із кримінальним світом. На той час заняття карате коштувало 25 рублів на місяць, охочі займалися без кімоно, аби не привертати уваги міліції. Якщо спортсмен, відпрацьовуючи прийоми карате у парку, підіймав ногу вище пояса, йому доводилось пояснювати міліцейському патрулю, що він займається акробатикою.

Карате підпільно займалися навіть на кафедрі патанатомії медінституту, в лазні, усюди, де можна було домовитися про місце для тренувань. Під приводом занять фехтуванням і дзюдо займались карате і в школах. Офіційно займатися карате було дозволено лише тим, хто ходив у штаб ДНД (добровільних народних дружин, які допомагали міліції у дотриманні громадського порядку).

Кікбоксінг у Львові почав пропагувати Володимир Сурмач разом із Каначем, а на спортивний рівень цей вид спорту вивів Юрій Кардашевський, у подальшому відомий громадський діяч у царині пропагування спорту серед львівської молоді, депутат Львівської міської ради. 1979 року дозволяються спортивні секції безконтактного карате, водночас влада вводить кримінальну відповідальність за несанкціоноване навчання карате, тож фактично його забороняють на деякий час знову.

У 1980-і роки дедалі більшої популярності набував культуризм, яким почали захоплюватись іще з початку сімдесятих, потім він отримав назву атлетизм, аби не надавати цьому термінові західного «буржуазного» відтінку. Перші змагання з атлетичної гімнастики, з триборства провели у Львові 1982 року. Найвідомішими грандами культуризму у місті були Василь Безпаленко і Володимир Богданов. Культуристи, борці і боксери у ті часи здебільшого мали тісні зв’язки з кримінальним світом.

Найбільш згуртованими пацанами у 1980-х роках у Львові були роксовики, бо мали спортзал «Локомотив» і цілу купу спортивних секцій. Серед тієї молоді виростали яскраві особистості, і на середину вісімдесятих там сформувалася дуже міцна компанія, яка легко могла протистояти Центру. Найвідоміші роксовики того періоду – Завіня, Птєнєц, Ромко Глухий, Хімік, Рокеро.

На Коперника, Краківській, площі Ринок, Трофейці, Короленка були свої тусовки. Верхній Високий Замок був окремо від Ужгородської. На вулиці Вічевій був Угол, і там збиралися «старшаки», як-от Куций, якого згодом застрелили на вулиці Сніжній. Він працював продавцем, однак насправді був великим авторитетом у кримінальному світі. Цікаво, що біля церкви Марії Сніжної збиралися хлопці поляки.

На площі Данила Галицького (на Пожарці) мешкав потужний авторитет Ігор Заходило, його помешкання було навпроти міських туалетів, а мама працювала там прибиральницею. Навіть Завіня, який поставив «наперсточний станок» у подвір’ї монастиря Бенедиктинок, де нині школа Святої Софії, побоювався Заходила, бо той стріляв, не роздумуючи. Міліція у цьому районі не втручалася в розбірки, ходила тільки на скупку – отримати свою «долю», і одразу йшла геть. Тут все було куплене і отримати посаду дільничного коштувало великих грошей.

Біля Винниківського ринку на Личаківській збиралися «гайові» (назва від Шевченківського гаю), а пацани з іншого боку Високого Замку, з вулиці майора Бугрова (Кордуби) мали гучну славу «нарваних», і з ними краще було не зв’язуватись. Вулиця Пекарська займалася боксом – Кардаш, Меліхан, на Руській був зал боротьби, на площі Ринок – клуб боксу. Тоді всіх об’єднував спорт, гітара, карти, вино.

Наприкінці вісімдесятих великої популярності набув «гоп-стоп», тобто грабунок серед білого дня на вулиці, здебільшого своїх же однолітків, і зробити це в чужому районі вважалося високим класом. Власне з тих часів походить слово гопник. На початку вісімдесятих, коли з’явилися валютні бари і ресторан у готелі «Дністер», біля «Жоржа» стояв валютник на прізвисько Червонець, у подальшому відомий український політик. У ресторані на Високому Замку відбувалися «сходняки» кримінальних авторитетів з цілого СРСР. Сюди з’їжджалися злодії в законі з усієї країни і старі кишенькові злодії. Це були настільки досвідчені професіонали, що про них ходили легенди. Розповідали, що кишеньковий злодій тих часів, коли заходив до трамвая чи тролейбуса, як на рентгені бачив, скільки у кого грошей в кишені, помиляючись на 2-3 рублі – не більше.

У ті часи у блатному світі у разі якоїсь крадіжки проблему можна було залагодити. Наприклад, у когось з району викрали сумку. Якщо б він написав заяву до міліції, то кримінальний світ ніколи б не мав із ним справи. Якщо ж потерпілий хотів швидко повернути річ, то йшов до злодіїв свого району (а вони завжди крали не у своєму районі, а в якомусь іншому), і вони в інших дізнавалася, де вкрадена річ.

З початком епохи рекету і наперсточників райони Львова перемішалися, бо головним став бізнес. Відтоді поняття території і двору почали нівелюватися. Головні прибуткові місця, як, наприклад, Краківський ринок, кримінальні угруповання ділили між собою за домовленістю. У 1980-х у Львові почалася епоха «лохотронів», і започаткували її наперсточники. Цю всенародно улюблену гру на гроші до Львова привезли кавказці, вони ж були першими вчителями львівських наперсточників.

Ці «профі» з’явилися 1985 року там, де були найбільші скупчення людей: на головному залізничному вокзалі, автомобільному базарі на вулиці Хабаровській (Калнишевського), у автоцентрі «Львів-Лада» на вулиці Першого Травня (Городоцькій), в районі скупки за Оперним театром. Столик наперсточників називали «станком». На ньому працював «нижній», який був найбільшим професіоналом, йому допомагали троє або четверо «верхніх», які заманювали людей, створювали ажіотаж, а в разі потреби відводили вбік невдоволених програшем, це називалося «стояти на відводі». Занадто обуреному давали зрозуміти, що якщо він не замовкне, то його змусять це зробити.

З міліцією завжди була домовленість: наперсточникам давали певний час для роботи (пів години чи годину), а потім вони мали негайно зникнути з цього місця. Бум «наперстків» припав на 1986 рік, коли за півгодини можна було заробити 3-5 тисяч рублів (за сьогоднішньою купівельною спроможністю 200-300 тисяч гривень). Люди програвали усі гроші, навіть віддавали обручки. Зоряний час наперсточників закінчився 1990 року.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: zbruc.eu