Як це було: шеф-редакторка ELLE.UA Світлана Кравченко про курс початкової військової підготовки

Мабуть, варто було б почати з того, що в дитинстві я не гралася машинками й не любила стріляти. Пізніше мене не вабив ані тир, ані Counter-Strike, а у фільмах Тарантіно, які я обожнюю за сюжетні лінії й діалоги, я завжди заплющувала очі та ховалася під ковдру, тільки-но хтось діставав пістолет. Словом, бажання підвищити рівень адреналіну в крові через бій у мене ніколи не виникало. Але так було в ідеальному світі, світі без війни. Тож коли ГО «Землячки» запросили мене на триденний курс молодого бійця, я одразу прийняла виклик.

Я люблю виходити із зони комфорту та уявляти себе головною героїнею фільму «Завжди говори “ТАК”», проте я навіть не могла припустити, чим обернеться для мене ця «пригода». За пару днів до виїзду на полігон я мала відрядження до Парижа: вигулювала пишні сукні, тестувала нові аромати й помади, засинала в екоготелі під звуки лагідного дощу й спів пташок. Звісно, думала: «Яке контрастне в мене життя: сьогодні фотографуюся біля Ейфелевої вежі, а завтра вчитимуся цілитися в мішень».

Легка тривога супроводжувала мене вночі перед виїздом: «Спати казна-де, за вікном жовтень, земля холодна, поріг спортивної зали не переступала вже рік, зайві кілограми теж мені не в поміч. Чи не впорола я гарячку, підписавшись на цю поїздку?» Друзі намагалися делікатно переконати: «Якщо маєш сумніви, краще не треба. Всі все зрозуміють». Але, попри фонові вагання, я мала стійке відчуття: мені це треба, я повинна спробувати. Перш за все, щоб зрозуміти близько сімдесяти тисяч українських жінок, які сьогодні захищають наш з вами спокій, про яких ми постійно пишемо, які стали для багатьох із нас рольовими моделями. Мені хотілося бодай трохи зануритися в їхній світ, адже звідси, з цивільного Києва, фокус реальності, будьмо відвертими, іноді втрачається чи розмивається.

О п’ятій ранку ми вже пили з дівчатами каву на заправці: нотариня, журналістка економічного видання, СЕО одного з найпопулярніших ресторанів Києва, власниця етнобренду, директорка ювелірної компанії та троє представниць «Землячок». Точку призначення розкрили тільки водіям (з міркувань безпеки). Кілька годин дороги — і ми на місці. Зустріли нас кремезні чоловіки, інструктори з військової підготовки НГУ 2-го батальйону оперативного призначення, зі словами: «Ласкаво просимо, дівчата, жодних потурань не чекайте». Короткий інструктаж, розселення в казармі (так, жили ми всі в одній кімнаті — десять цивільних і дві дівчини-військовослужбовиці, які проходили випробування з нами), обід у місцевій їдальні й перший виїзд на полігон. Хоча ні... Тут ще має бути ремарка про нашу форму й амуніцію, в які потрібно було блискавично вбратися: від термобілизни, фліски, штанів, куртки, черевиків і рукавиць до шолома, бронежилета й автомата. А ще турнікета, який слід тримати в кишені завжди.

Власне, з основ накладання турнікета ми й почали КМБ. Дізналися, що від того, наскільки правильно ти накладеш турнікет, наскільки туго його на собі затиснеш, може залежати не тільки збереження кінцівки, а й твоє життя. Що в кожного бійця при собі має бути чотири турнікети — по одному на кожну кінцівку. І що свій турнікет, як і свою аптечку, не можна віддавати навіть найліпшому товаришу, бо ніколи не знаєш, що чекає на тебе вже за п’ять хвилин. Такі правила виживання.

Далі — основи стрільби з автомата. Мало того, що сам автомат мені видавався важким, — я не знала, як за нього взятися, аби він не вислизав з рук. Та ще й із прицілом виявилось не все гаразд. Після того, як зі мною намучилися чотири інструктори, зрештою ми всі зрозуміли: я просто заплющувала не те око, тому й мушку ніяк не могла піймати.

Та найбільша «вечірка» на нас чекала пізніше — в льосі. На вулиці глибокий вечір. Ми по двоє спускаємося в задимлений «бліндаж», в якому маємо знайти «трьохсотого» товариша (інструктора, мушу визнати, з прекрасними вродженими акторськими даними, бо так переконливо кричати ще треба вміти), накласти йому турнікет і евакуювати. Двері зачиняються, простір заповнений газом, дихати майже неможливо, крім густого диму, не видно нічого, лише чути крики людини в агонії. Сказати, що це страшно, — нічого не сказати. Товариша ми «врятували», але дорогою до дверей мені забракло повітря у грудях, і я зупинила «гру» (вперше і востаннє за весь курс).

Далі за розкладом — вечеря, душ у фургоні (тут ставлю всі п’ять зірок за комфорт), трохи чаю з солодощами, патріотичні та ліричні пісні й такий довгоочікуваний відпочинок у спальниках на двоповерхових ліжках.

Підйом о сьомій, руханка на вулиці, сніданок, полігон. Другий день КМБ починаємо не менш активно: стрільбою з ручного протитанкового гранатомета. Згодом ці мої фото й відео розлетяться модними пабліками з підписом: «Наші дні: редакторка глянцю стріляє з РПГ». Краще й не скажеш: наші дні...

До полігону йдемо, біжимо, повземо чотири кілометри. Над головою літають справжні дрони (яких, звісно, не було за нашим «сценарієм»), на вулиці плюсова температура, спиною тече піт, від бронежилета затікає шия, разом із курткою хочеться зняти й закинути далеко в поле весь одяг. Але це тільки початок шляху.

«Зайняти позиції!» — і ми з дівчатами розбігаємося кожна тримати свій сектор. «У вас трьохсоті!» — накладаємо турнікети й тягнемо «поранених» за собою.

Після обіду на нас чекає риття окопів. Без зайвої лірики й пояснень: ось вам лопата, ось місце, де маєте максимально закопатися, а там за кілька метрів «ворог», тож гайда! Команда «Понизити силует!», і в усі частини твого тіла, які ти не встигла «понизити», летять кулі — страйкбольні, але до біса болючі. Каска з’їжджає на лоба, окуляри сповзають на носа, в роті й вухах земля, ти взагалі не орієнтуєшся у своїй ямі, ніяк не можеш зрозуміти, куди ж копати: вбік, глибше чи, навпаки, робити мінімальний насип над головою для захисту.

Тут я вперше впіймала себе на думці: людям в окулярах воювати важче, в русі окуляри стають додатковою перешкодою, а без них ти взагалі безпорадний... Кілька разів мені хотілося розридатися й викрикнути зопалу: «Стоп, гра!», або «Ну, це вже занадто!», чи «Вибачте, я на таке не погоджувалася!», але прикушувала язика й обіцяла собі терпіти з думкою, що здатися я завжди встигну.

Не буду лукавити: міркувала, що я зі своєю конституцією тіла і за своїм психотипом не створена для таких випробувань. Однак прямо там, в окопі, я сама собі швидко знаходила відповідь: ніхто не створений, жодна жива душа не була народжена для війни. І, на відміну від мене, ті майже сімдесят тисяч дівчат не мають опції «вийти з гри» в пориві і за власним бажанням...

Здавалося б, саме час для повноцінного відпочинку та сну бодай до сьомої ранку, але в інструкторів були на нас інші плани. Підйом по тривозі о 4.30, з пострілами з автоматів (зброї тренувальної, але не менш «ефектної», надто спросоння), із задимленням кімнати шашками, з криками: «На збори три хвилини!» Не розумію абсолютно нічого, вдягаю військові штани на піжамні, взуваюсь буквально на ходу, з розтріпаним волоссям і розхлябаним бронежилетом забігаю в пікап, який наступні пів години везе нас у невідомому напрямку. Далі вже звичне «Понизити силует!» і абсолютно несподіване «Спуститися в окоп!» Під черги автоматів, тримаючись за плече посестри спереду, пробігаємо довжелезний окоп від початку до кінця. На годиннику п’ята ранку.

Чи варто говорити, що після сніданку на нас чекала не релакс-програма, а ще той інтенсив: штурм лісу, далі — міський бій із зачисткою приміщення.

Кінематографічним фіналом моїх тренувань стало розбите коліно, коли я летіла через барикаду в закинутій споруді, яку ми з дівчатами дуже старанно тримали в «бою» проти наших хлопців-інструкторів. Там уже я дала волю сльозам. Щоправда, на хвилинку, доки ніхто не бачив.

Грамоти — подяки від хлопців, час збиратися додому. Дуже-дуже дивне відчуття, з яким сідаю в авто. І ще більш дивне, з яким переступаю поріг своєї київської квартири. Здається, я не просто випала з цивільного життя на три доби, а загалом ВИПАЛА.

З одного боку, мені кортить розповісти всім у деталях, що я робила, як стріляла, як тампонувала рани, як тримала сектор, з іншого — навіть не хочу починати, бо «навряд чи зрозуміють». Ця тема стала такою інтимною, що на кілька місяців мені захотілося зачинити її у своєму серці за сімома замками, а якщо й порушувати, то тільки з тими дівчатами, з якими ми ділили казарму й застібали одна одній бронежилети.

Я боялася стороннього осуду, боялася байдужості в очах, боялася проговорити голосом те, що самій собі було страшно навіть сформулювати подумки: як-от те, що відео, де я стріляю з РПГ, можна більше не заблюрювати, той красивий, сповнений енергії й жаги до життя молодий інструктор в січні загинув у бою з ворогом і вже спостерігає за нами з неба...

Сьогодні я розумію, що поїздка на КМБ стала одним із моїх найбільш правильних дорослих рішень. Я не тільки навчилася стріляти (все ж таки побачила ту «мушку»), рити окопи й блискавично понижувати силует (чому, впевнена, сьогодні має навчитися кожен українець і українка). Це був абсолютно новий досвід, який повністю перевернув моє уявлення про те, через що проходять наші захисниці на фронті щодня.

До того ж усі завдання ми виконували в найкомфортнішому комплекті з базового одягу й спорядження, яке спеціально для нас, з урахуванням нашої анатомії, пошили «Землячки». Надані нам черевики — то взагалі моє особливе відкриття: бігати, стрибати, повзати в режимі нон-стоп і взагалі не натерти ніг — хіба таке можливо? Боюся навіть уявити, що відчувають дівчата в Силах оборони України, які всі є доброволицями й такого комфорту не мають, тому що замовлення держави наразі розповсюджується виключно на чоловічу форму. І лише завдяки волонтерам і громадським організаціям ці потреби частково (бо треба значно більше й швидше) закриваються для жінок.

Боротьба триває, а отже, далі буде. Проєкт «Джейн» продовжуватиметься, і не лише для інших амбасадорок і партнерок ГО «Землячки», а й для всіх охочих. Щоб розширити коло жінок, які на собі відчують, наскільки важко виконувати базові речі для виживання на фронті, наскільки важливу роль відіграють зручні форма, взуття та бронезахист з урахуванням індивідуальних параметрів, та що насправді є цінним у нашому житті, а що — порожнім і другорядним.

Чат «Джейн 2.0» (назва нашого другого заїзду) досі активний: там ми закриваємо нагальні потреби захисниць, обмінюємося жартами, плануємо весняний КМБ і скидаємося на страйкбольний пістолет з вішліста однієї з нас. Поки з рожевими кульками.

У березні 2022 року мені видали першу форму: 65-го розміру, чоловічу. А також взуття 46-го розміру, тоді коли в мене 37-й. Я почувалася клоуном, але вибору не було. Пам’ятаю ті жахливі відчуття: літо, Харківський напрямок, мій перший вихід, а я нічого не можу зробити, бо форма завелика, ноги труться одна об одну, піт стікає спиною у шкарпетки.

Незручне спорядження вбиває не тільки спину, а й суглоби. Мені 26 років, і в мене вже артроз третього ступеня. Я відчуваю страшний біль, коли просто намагаюся сісти. Присідаю — і такий хруст починається, що думаю: ось і кінець моїм суглобам. На щастя, я познайомилася з «Землячками» та отримала від них першу жіночу форму, пошиту спеціально за моїми параметрами. Це надзвичайно важливо: мати одяг, що не сковує рухів і дозволяє виконувати поставлені бойові задачі», — Катерина, радіорозвідниця.

«Проєкт «Джейн» — це не просто військовий вишкіл, а своєрідний місток між лідерками думок, амбасадорками нашої організації та реальністю, а якій щодня живуть і працюють жінки-військовослужбовиці. Ми прагнемо створити глибше розуміння важливості якісного забезпечення захисниць.

Проєкт був започаткований, щоб показати не лише виклики, з якими стикаються жінки на фронті, а й те, наскільки важливим є якісне забезпечення, адаптоване до анатомічних особливостей жіночого тіла. Ми часто говоримо про комфорт, проте насправді це питання безпеки й ефективності. Неправильно підібрана форма чи спорядження можуть суттєво вплинути на швидкість і якість виконання бойових завдань, а іноді й поставити під загрозу життя та здоров’я захисниці», — Ксенія Драганюк, співзасновниця ГО «Землячки».

*ГО «Землячки» займається підтримкою жінок-військовослужбовиць, забезпечує їх формою (яку шиють самостійно), спорядженням, гуманітарною та психологічною допомогою і реабілітацією. Організація активно відповідає на тисячі індивідуальних запитів від захисниць і популяризує культуру «жінка-військова» в Україні та світі.

Дізнатися більше про проєкт можна тут.