Архітектор, який був бранцем в одному концтаборі з Бандерою, будував у Рівному унікальний квартал

Цей будинок, що влітку ховається у гущавині дерев, у старовинному міському районі Грабник обов’язково приверне увагу цікавого перехожого своєю незвичною архітектурою. Історія його появи та ім‘я його будівничого — цікава і мало відома сторінка минувшини Рівного та нашого краю.

Безповоротно зникають з мапи Рівного квартали, за якими сучасні рівняни могли б уявити, як виглядало місто в минулі часи. Невідомі широкому загалу й імена зодчих, які колись формували архітектурне обличчя нашого міста та інших міст Рівненщини.

На вулиці Пластовій (колишня Остафова) зберігся практично в первозданному вигляді єдиний будинок із запроєктованого і частково збудованого сто років тому кварталу (їх називали колоніями) для державних службовців.

Широко розрекламована всепольська кампанія будівництва житла для чиновників стартувала на початку 1920 років у всіх воєводських і повітових містах Східних Кресів відродженої Польщі. Польська влада не приховувала, що не лише задля облаштування комфортного житла для приїжджих держслужбовців проводить цю кампанію.

“…ми продовжимо справу наших предків, які несли польську культуру на Схід, і звільнимо місцеве населення від нестерпного і, на жаль, досить поширеного враження про тимчасовий характер польської влади на східних кордонах Республіки Польща”, – описували амбітні завдання проєкту чиновники Міністерства громадських робіт у виданій відомством книзі “Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich” (“Зведення будинків для державних службовців у східних воєводствах”). Це був проєкт, який слугував розбудові й економічному розвитку міст.

Амбітний проєкт дістався й Рівного

Першими у Волинському воєводстві чиновницькі квартали мали з’явитися у Володимирі-Волинському, Горохові, Камені-Каширському, Ковелі, Кременці, Луцьку, Любомлі, Рівному, Сарнах, Дубні, Костополі та Здолбунові. Куратором кампанії було Міністерство громадських робіт Польщі. Будівництво проводилося з великим розмахом і супроводжувалося неабияким “піаром”. Міністерство фінансів виділило величезний кредит, а щоб здешевити і прискорити будівництво було розроблено типові проєкти житлових будівель.

При цьому особливу увагу приділяли їх архітектурі та організації життєвого простору навколо них, щоб показати, що новоприєднані землі — це також Європа, і державна влада не цурається різних європейських новацій. Звісно, не на останньому місці було й просування на схід польської містобудівної культури. У Рівному під головні критерії відбору ділянок — близькість до центру міста і велика площа — дуже підходило історичне східне передмістя Грабник. Власне ділянка між середмістям і давньою лісо-парковою зоною, де в кінці XVIII століття для князя Станіслава Любомирського було висаджено грабовий ліс. У міжвоєнний період польська влада планувала розбудувати там елітний житловий район. Щоправда певні проблеми виникли з викупом ділянок під забудову. Рівне залишалось приватновласницьким, тому влада мусила узгоджувати все з власником міста Адамом Любомирським. А він на той час мав неврегульовані питання спадщини з братом Губертом, що й гальмувало справу з викупом землі. Яку, зрештою, компенсацію отримали Любомирські невідомо, але ціна за гектар викуповуваної землі в різних містах коливалася від 429-ти до двох тисяч злотих. За генпланом 1926 року на Грабнику було виділено понад 270 ділянок під індивідуальну забудову, в тому числі, для прибуваючих до Рівного держслужбовців, осадників та військових.

Польська влада вважала, що проєктуванням таких важливих державних об’єктів мають займатися виключно столичні фахівці. До розробки концепції майбутніх чиновницьких колоній було залучено 14 архітекторів — співробітників проєктного бюро Міністерства громадських робіт і будівельних відділів воєводських управлінь і так званих “вільних” спеціалістів. Загальне керівництво здійснював варшавський інженер-архітектор Алєксандр Прухніцкі. Було розроблено проєкти 33-х типів будинків: восьми дерев’яних і 25-ти мурованих. Це були будинки для старост, двох-, чотирьох-, шестиквартирні, бараки для поліції і так звані “кавалєрки” — житло для неодружених чоловіків.

На відміну від кварталів для військових, де новобудови “вписували” в структуру вже існуючих військових містечок, збудованих ще за часів російської імперії, концепція колоній для чиновників розроблялась заново. Вони мали стати символами високих стандартів життя.

Проєктувати квартал для урядової колонії в Рівному доручили молодому варшавському архітектору Теодору Бурше. Дослідники вказують, що з деякими розробками йому допомагав варшавський інженер-архітектор Юзеф Крупа-Коршиньскі.

Недобудований “райський” куточок у Рівному

Для Теодора Бурше — недавнього випускника Варшавської Політехніки — праця над проєктами такої грандіозної державної кампанії, як будівництво містечок для держслужбовців, було і першим серйозним екзаменом на професійність, і стартовим майданчиком для подальшого кар’єрного зростання. Молодого талановитого архітектора Теодора Бурше було призначено куратором будівельних робіт у Несвіжу, (тепер Республіка Білорусь), Рівному та Луцьку.

У Рівному колонія держслужбовців за планом мала розміститися на схід від середмістя у бік лісо-паркової зони Грабник, започаткувавши новий район малоповерхової індивідуальної забудови. Проєкт майбутнього містечка для чиновників було виконано з урахуванням особливостей рельєфу тієї місцини. Природна улоговина “підказала” терасну систему розпланування і відповідний спосіб розташування житлових будинків. Нижня тераса мала слугувати громадським простором кварталу. Там мали розмістити сквер з відкритим басейном і фонтаном крізь які відкривався б вид на головний фасад новозбудованої школи.

Для забудови урядової колонії в Рівному розробили кілька типів житлових будинків для держслужбовців різних рангів: дерев’яні бараки, 1-2-квартирні дерев’яні будинки та 1-2-4-6-квартирні муровані будинки. До наших днів у первозданному вигляді зберігся якраз один із тих будинків — на вулиці Пластовій.

У своїх проєктах для Рівного Теодор Бурше послуговувався так званим садибним стилем, витоками якого була польська шляхетська садиба з її характерними елементами: колонним ґанком, високим ламаним дахом і альковами (нішами). Інтер’єр будинку також був типовим для старовинної шляхетської садиби. На першому поверсі розміщувалися кімната для гостей, кабінет, кухня та їдальня. На верхньому були спальні з сучасними зручностями — ванними і туалетними кімнатами.

На жаль, рівненський проєкт урядового кварталу не було втілено повністю через події вересня 1939 року. Як виглядав той квартал можемо зокрема дізнатися з фотографій періоду німецької окупації, які зберігаються в Національному цифровому архіві Польщі (NAC). Донині зберігся лише один будинок. Інші зруйновані під час Другої світової або перебудовані.

Хто такий Теодор Бурше? Доля архітектора

Народився він 31 травня 1893 року в сім’ї етнічного німця Ернеста Вільгельма Бурше, пробоща лютеранської церкви міста Згєж (сучасне Лодзьке воєводство) та Матільди Гармель. Здавна (рід відомий ще з XVI століття) чоловіки цього роду були здебільшого священнослужителями. У родині Теодора Бурше було 11 дітей. Між наймолодшим і найстаршим вікова різниця складала 31 рік. Теодор був наймолодшим.

Здобувши освіту в Імператорській Академії мистецтва в Петербурзі, після Першої світової війни він переїхав до Варшави. Там продовжив навчання на архітектурному факультеті Варшавської Політехніки. У 1920-х роках розпочав свою активну професійну діяльність як архітектор спочатку приватних, а потім і державних будівель. Невдовзі молодому, але вже авторитетному фахівцеві довірили реставрувати замки XVI століття в Мірі та Несвіжу (Білорусь).

Успішну професійну діяльність Теодора Бурше перервала Друга світова. І вже 16 листопада 1939 року його разом з двома його братами арештувало гестапо та відправило до концентраційного табору “Заксенгаузен” (Німеччина), де утримували в основному політв’язнів. У тому таборі утримували й відомих українців — Степана Бандеру, Ярославу Стецько, Тараса Бульбу-Боровця, Олега Ольжича. Згодом Теодора Бурше перевели до одного з найстрашніших нацистських концтаборів — “Маутгаузен” (Австрія). Там на каменоломні архітектор Теодор Бурше працював до кінця війни. “Маутгаузен” був єдиним концтабором на території райху, який за нацистською класифікацією належав до категорії ІІІ. Ця категорія означала — “знищення через працю”. Умови утримання в таборі були найтяжчими в системі нацистських концтаборів. Серед табірного персоналу був популярним цинічний жарт, мовляв, з “Маутгаузена” можна вийти не інакше, як через трубу крематорія. З 1938 року і по п’яте травня 1945-го в таборі загинули близько 120 тисяч.

Проте Теодорові Бурше вдалося вижити в тих нелюдських умовах. Після звільнення та реабілітації він оселився у Варшаві. Саме тоді колишній бранець вирішив змінити написання свого прізвища з німецького Bursche на польський лад — Bursze.

Працював у Відділі відбудови столиці. Саме він за довоєнними світлинами та листівками зміг відтворити в своїх проєктах вигляд давніх історичних кам’яниць Старої Варшави, знищених нацистами. За відданість професії Теодора Бурше було відзначено багатьма державними нагородами. Відомий зодчий залишив цей світ 19 березня 1965 року від ускладнень туберкульозу, на який захворів ще в концтаборі. Похований у Варшаві в родинному гробівці (до речі, ним же і спроєктованому) на Євангелістсько-Аугсбурзькому цвинтарі.

Інколи родинним гробівцем Бурше помилково називають інше поховання на цьому ж цвинтарі. Але це символічна могила Юліуша Бурше — брата Теодора, який був пастором і загинув у 1942 році в тюрмі в Берліні.

Про приватне життя архітектора відомо, що він був двічі одружений. Уперше він побрався в 1920 році з Казимірою Мацейовською, з якою мав трійко дітей: Анну (1921-1996), Теодора (1926-1992), Юліуша (1928-1995). Сини обрали професії, наближені до батькової. Теодор став архітектором, а Юліуш — консерватором пам’яток мистецтва, ректором Академії образотворчих мистецтв, директором Національного музею у Варшаві. Другою обраницею Теодора Бурше після Другої світової війни стала Аліна Вольф.

Рівненська спадщина Теодора Бурше

Будинки за проєктами Теодора Бурше найбільше збереглися у білоруському Несвіжі, є кілька й у Луцьку. Окрім проєкту урядового кварталу в Рівному, Теодор Бурше залишив слід і в інших містах нашого краю. Він був автором близько десяти євангелістських храмів. Один з таких він спроєктував у 1926 році для Костополя.

Щоправда побудовано храм на пожертви прихожан і меценатів було лише в 1936-у. Кошти надходили з Лодзя, Варшави, Пабяніце, а також з міста, де народився архітектор — Згєжа. Костел постав у центральному районі Костополя неподалік адмінбудівлі староства.

Релігійна споруда служила прихожанам до 1944 року. Оскільки на момент повернення радянської влади лютеранська релігійна громада в Костополі перестала існувати, то костел вирішили “перепрофілювати”. У 1945-у знесли башту та шпиль будівлі, а в молитовній залі влаштовували вечори танців. У 1950-х сакральну споруду знесли. Нині творіння архітектора Бурше ми можемо побачити лише на фотографіях та малюнках.

Залишив по собі згадку відомий архітектор і в історичному Дубні. Утім, побачити його роботу наразі практично неможливо, але… Відколи Дубно на початку 1920-х років отримало статус адміністративного центру повіту, постала гостра потреба помешкань для місцевої адміністрації, державних установ, приїжджих держслужбовців. Не довго думаючи, місцева влада вирішила для цих цілей використати колишні палаци князів Острозьких і Любомирських у Дубенській фортеці. Зокрема у вересні 1925 року міністерство громадських робіт затвердило проєкт функціональної адаптації колишнього палацу Острозьких під житло для державних службовців, виконаний Теодором Бурше (проєкт підписаний двома авторами, але прізвище другого архітектора за підписом встановити не вдалося). Про це писала в своїй роботі “Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)” докторка архітектури, завідувачка, професорка кафедри архітектури та середовищного дизайну НУВГП Ольга Михайлишин. Описуючи проєкт перепланування, запропонований Теодором Бурше, науковиця зазначала, що він передбачав просторі вестибюлі на двох поверхах, трикімнатні квартири з кухнями й усіма зручностями. Також однокімнатне помешкання для неодружених, дві двокімнатні квартири. Для поліпшення освітлення житлових і допоміжних приміщень на фасадах “прорізали” кілька нових вікон. Вхід у високі підвали (4,5 м) перенесли з північної сторони корпусу і сумістили із запроєктованою сходовою кліткою.

Ольга Михайлишин зауважила, що нині складно визначити ступінь реалізації проєкту. Але порівняльні креслення 1925-го та інвентаризаційні плани Львівської філії інституту “Укрпроектреставрація” 1986 років доводять, що палац таки перебудовували. Підтвердженням цьому слугують наявність в сучасній структурі будівлі елементів плану, передбачених проєктом Бурше, в тому числі, головних сходів (хоча дещо іншої конфігурації), віконних прорізів (замурованих у повоєнний період).

Урядові колонії в інших містах Рівненщини

Поряд із Теодором Бурше варто згадати й імена інших архітекторів, які будували урядові квартали в інших містах Рівненщини. Відомо про таке будівництво зокрема в Сарнах. Помешкання для держслужбовців звели на південному заході міста. Проєктував забудову Адам Кунцевич, який на той час уже був відомий тим, що склав плани розбудови портової Ґдині та Хелма. У 1928 році Адам Кунцевич також проєктував офіцерську колонію в Луцьку.

Низку будівель для помешкань чиновників у Сарнах зпроєктував ще один відомий польський архітектор Алєксандр Ранєцкі, який мав власну архітектурну майстерню у Варшаві. Також обіймав посаду інспектора секції відбудови краю, був заступником начальника відділу в міністерстві громадських робіт Польщі.

Ще одне невідоме широкому загалу ім’я — Зигмунд Тарасін. Саме йому належать ідеї проєктів будинків для держслужбовців у Костополі та Здолбунові.

Костопільський квартал для чиновників мав конфігурацію своєрідного коридора вздовж вулиці. А двори будівель виходили на залізницю, створюючи цим своєрідну санітарно-захисну зону. З протилежного боку забудова межувала з озелененою набережною річки зі спортивними майданчиками.

Архітектори міжвоєння та їхні творіння — цікава і недовивчена сторінка історії нашого краю, яка ще потребує дослідження. Чимало сучасних мешканців краю і гадки не мають, що живуть у таких історичних будинках, зведених за проєктами іменитих архітекторів минулого.

Світлана КАЛЬКО, РівнеРетроРитм

Основні джерела інформації та фото:

О. Л. Михайлишин “Невідомі проєкти відбудови замку Острозьких-Любомирських в Дубно (1920-30-ті роки)” зб. “Архітектурна спадщина Волині”, вип. 3, 2012 рік;

“Budowa domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich”, Warszawa: Ministerstwo Robót Publicznych, 1925;

“ Budowa pomieszczeń dla korpusu ochrony pogranicza I domów dla urzędników państwowych w województwach wschodnich”, Warszawa: Ministerstwo Robót Publicznych, 1925;

Dymitr Zagacki “Spuścizna architekta w Polsce i na Białorusi” (за спогадами внука Теодора Бурше Томаша);

Polona.pl (Національна цифрова бібліотека Польщі)

https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/57406/ (Національний цифровий архів Польщі)

ttps://archimemory.pl/pokaz/teodor_bursze_sr,6271 (сайт “Пам’яті польських архітекторів”)

журнал “Kresy ilustrowane”, липень 1925 року