Мандрівка по мистецьких майстернях Львова 1942 року

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова статтю “Мандрівка по мистецьких майстернях”, авторства українського живописця, графіка, художника-монументаліста, мистецтвознавця Антіна Малюци, опублікованої у Львівській газеті Наші дні (№ 12 від 01.11.1942 р.). Текст статті подамо оригінальним.

МАНДРІВКА ПО МИСТЕЦЬКИХ МАЙСТЕРНЯХ

Мистецтво – це творчі вияви мистців; але складовою частиною культури стає воно аж тоді, коли доходить до глядача, знаходить співзвучний відгомін та стає конечною життєвою вимогою. Глядачі-публіка-громадянство стають співучасниками в творенні мистецтва як суспільної вартости. Основне, це постійний їх зв’язок через музеї-ґалерії та істориків мистецтва, через вистави та критику.

Слідкувати за працею мистців цікаво для громадян, жадних культурних переживань. Критики-мистецтвознавці з професійного обов’язку повинні відвідувати майстерні. Не тільки в ґалеріях та з книжок треба вивчати творчі процеси у зв’язку з усіма неповторними явищами середовища і часу. Прислухайтеся, чи оце не родиться нове досконаліше мистецтво, що задоволило б нас усіх?

От починаємо зі світливцем, професором Пронем відвідувати, чи точніше – ловити мистців по майстернях. Найтяжче піймати голову Спілки Мистців д-ра Іванця. Він директор музеїв: це може бути цікаво (картини старих майстрів), а буває навпаки (адміністрація…); він і в Спілці: могло б бути сяк (громадська робота!!), буває теж інак (відомо: двох мистців тяжко зібрати у згоді, а тож кількадесять!). Відриваємо його від телефону, по дорозі просимо перервати на годину картопляні пертрактації, не зважаючи на велике обурення випадково присутніх членів, що хотіли б насититися бодай розмовою. Ідемо до його помешкання.

На станку розпочата баталістична картина: „Бій за прапор”, – козаки і москалі в XVII ст. Брак часу, моделів, костюмів та коштів не дозволяють покищо реалізувати більші картини. Але поруч цієї, невеликої розміром, стоїть низка етюдів: голови коней, ноги, фраґменти, рухи, всякі обличчя; все таке живе, мальоване з темпераментом, бравурно схоплене з природи. Етюди показують нам, що це буде щось більше, як шкіц або проєкт. Бажаємо успіху, бо ніщо так не наповняє гіркістю мистців, як залишена і недоношена річ тоді, коли вони вміють, хочуть і можуть зробити, а через зовнішні обставини залишають річ недокінченою…

У РІЗЬБЯРІВ

У майстерні Литвиненка повно наших знайомих – його праць. Речі з попередніх вистав, фраґменти пам’ятників, студії, проєкти, зразки кераміки.

Мистець трохи невдоволений, що ми зайшли саме сьогодні. Вчора можна було ще бачити в глині його композицію „За неї Господа молім”. Завтра ж побачили б готовий відлив. Сьогодні робітник заливає форму і хляпає гіпсом, аж бризки літають по цілій майстерні, – нема де безпечно стати. Мистець турбується про дбайливе виконання форми: погано розроблений гіпс, неуважний рух, щось слабо закріплене – і праця чотирьох місяців пішла б намарне. Словом, сьогодні цікавий настрій, подібний до треми актора перед генеральною пробою, або письменника, що чекає на перші аркуші коректи.

Інший настрій огортає нас у сусідній майстерні А. Павлося. Тут ясно, просторо, у майстерні тільки ті праці, що над ними він саме працює. Для вистави готує він монументально задуманий проект пам’ятника, статую короля Данила на коні. Сам він виріс, як мистець, у Львові (з походження він холмщак), рад би тут чи там поставити отаку річ у гідному місці та солідному матеріялі. Та покищо всю свою енергію, знання коней, ентузіязм для історії, багату інвенцію проявляє в малому форматі і в крихкому гіпсі.

Друга річ, «Танок запорожця» готова і теж невелика розмірами. Поза нероблена, а характеристична, рух не дико-розгульний, а опанований, через здисциплінованість плястичного вислову, все легке й одночасно міцне.

Насувається питання: чи не можна б отакі речі, виконані в мистецькому матеріялі, використовувати як спортові, музичні, театральні і т. ін. нагороди? Вартість чаш, ваз, стандартних статуеток, купованих в останній хвилині перед імпрезою, буває тільки матеріальна. З українським мистецтвом ці речі звичайно не мають ніякого зв’язку.

Цю заувагу можна прикласти до М. Мухина. Він сам говорить небагато, зате його речі показують невсипущу расово-мистецьку потребу віддавати себе цілком творчій праці. На щастя, він покищо не знає ще вагань, отих внутрішніх конфліктів, защіплених передвоєнним мистцям яловими теоретиками: маю на думці спори про ідею і форму. В Мухина – це речі нерозривні, замисли випливають і закріплюються якось самозрозуміло. Проблемою є не зміст, чи форма, а час, витрачений на розшуки, де б можна дістати воску і потрібних додатків. Тому теж він береться за дерево, камінь, алябастер: може на виставі побачимо, наскільки .мистець зумів підпорядкувати притаманності цих матеріалів своїй творчій волі.

НА КРИЛАХ ПІСНІ

Майстерні Павлося і Литвиненка – великі, будовані спеціяльно для мистців, типічні мистецькі майстерні; одначе серед наших львівських мистців це виняток. Добре то ще Е. Козакові, популярному Екові; йому аби чорний туш, білий папір, гостре перо – і робота піде. Не при станку він стоїть, а сидить за бюрком і накидає легкою рукою свої колючі карикатури. Та покищо, на жаль, по волі чи по неволі Еко заощаджує нам сміху, собі ворогів та інших приємностей сатирика. Тепер більше відпочиває і працює над тим, що йому приносить радість. Ось тепер Еко опрацьовує темперою галицькі коломийки. Що ж, коломийки бувають високопоетичні, особливо перший рядок. Другий буває трохи перчений, а при третьому – нераз аж вуха в’януть. Тож наша цікавість загострюється. Але Еко не хоче зрадити всіх своїх задумів. Чіпляємося способу виконання: чи це малярство, чи графіка? – «В нас, каже Еко, під графікою розуміють тільки рисункову каліграфію, а в мене і колір. Під малярством розуміють хляпану мазанину, а це – стилізовані ґротески…”

Робітні обох Манастирських, батька і сина, – це звичайні житлові кімнати, з яких забрано зайві меблі.

Коли талановиті діти мистців уникають батьківського фаху, то це доказ, що суспільне становище мистця нездорове. Мистецькі «династії» існували і можуть існувати тільки в нормальних культурних середовищах. В наших умовах два покоління побіч себе, це, покищо, рідке явище.

Антін Манастирський – батько міг би багато цікавого розказати про перші часи мистецького руху в Галичині на переломі XIX і XX ст. Улюблені його теми – з народних пісень, ніжних і ліричних. Та брак моделю, – каже мистець, – брак костюмів, робота переважно з пам’яті не завжди дозволяють зробити так, як би хотілося. Життя важке, та оце всякі плякати, ілюстрації та церковні роботи дають змогу прожити.

На малій сцені народного театру у світлі рампи два бандуристи грають і співають щось життєрадісне. Ескіз цієї картини Витовта Манастирського ми бачили давніше, тепер зробив мистець ще картон – великий, природного формату рисунок – і працює вже над таким самим полотном. Дещо гарного з народних одягів удалося йому роздобути в театральній костюмерні Інституту Народної Творчости. Моделі принагідні (знаємо: нині не прийшов, завтра – спізнився, а там – знудилося…). Питаємо, чому не виставляє ілюстрацій, що саме лежать на столі? Відповідає, що це праця зарібкова, – а втім, буде ще спеціальна вистава книжкової графіки.

В майстерні Дмитренка домінує розпочата монументальна картина п. з. «Пісня». Три здорові, міцні жіночі постаті вертаються під вечір з праці, співаючи. Ескіз і рисунок були виставлені минулого року: ця тема займає мистця здавна і ще багато часу забере йому виконання картини.

На „Краєвому конкурсі хорів” Дмитренко захопився красою народного одягу та типами із Заліщик. При нагоді він туди і поїхав. Понад три тижні майстернею було небо, Дністрові яри, сонячні береги. Мистцеві хтілося б навезти до майстерні в сучасному місті ще більше свіжого матеріалу, соковитого життя, рідного типажу й краєвиду. Це все поможе і при закінченні «Пісні».

КОЖНИЙ НА СВОЄМУ ШЛЯХУ

Що Шевченко був малярем, усі знають, а проте в нашій уяві поет-кобзар так закриває маляра і графіка, що проф. Осипові Куриласові належиться особлива подяка від мистців і громадянства: на його картині Шевченко показаний за малюванням у майстерні; на стінах рисунки, Шевченкові малюнки, портрети його сучасників. Своїм твором Курилас оживить і збагатить наші уявлення про Шевченка. Цікаво початий і небуденний портрет Головного Отамана Петлюри, а портрет-рисунок Митрополита Андрея з попередньої вистави оживає кольорами. З цікавістю поглядаєте на давніші праці, аж до академічних студій, з добрими моделями, солідним опрацюванням і без вагань підо впливом нових мистецьких напрямків.

Микола Азовський, учень Бойчука, після ліквідації «бойчукізму» мусів переключитися на «соцреалізм», але в його малярстві багато чогось такого, що ми назвали б новоклясицизмом. Працює він над композицією, яка, якщо встигне закінчити її до вистави, має бути для нас несподіванкою. Мистець думає виставити кілька портретів. Більшість уже знаходиться у своїх власників. Це дуже позитивне явище: немає в Азовського розбіжности між працею для хліба і мистецтвом.

Цікаво, що Неділко, після закінчення мистецької освіти і праці, як декоратор Київської Опери, не звик, щоб хтось цікавився його працями та їх купував. Він привіз із Криниці і Заліщик багато студій, що находять легко охочих купити. І слушно! Застаємо мистця при малюванні квітів: хоч як добре вони мальовані, проте він невдоволений: замість теплого блискучого кольориту хоче добитись іншого, збагатити свої можливості. Це має бути заправа перед малюванням нових пейзажних студій та перед докінченням картин на виставу.

Мистці, що опинилися в нових для них умовах, повинні уникати неохайного ставлення до своєї творчости. 40 літ тому в Кракові був модний вислів, що у Львові теж має чимало визнавців серед торгівців мистецтвом: для мистецтва, мовляв, малюємо раз у рік, а для продажу робимо „ґноти і кічі”. Шкода було б засвоювати такі старі звички, з якими мистці й ведуть безпощадну боротьбу, щоб відібрати в мистецтві голос богемічним, крикливим, але нетворчим елементам. Чесна мистецька праця мусить мати і має свою ціну! Це і здійснюють наші творчі мистці.

Часу немає, щоб усіх відвідати, мало місця, щоб про всіх докладніше написати. А шкода, бо знаємо, що мистці, у Львові і на провінції, працюють енергійно, навіть у теперішніх воєнних часах.

У самому Львові, крім згаданих, працює ще B. Баляс, М. Бутович, С. Гординський, В. Дядинюк, C. Ґебус-Баранецька. А. Коверко, О. Кульчицька, В. Ласовський, М. Левицький, О. Ліщинський, С. Луцик, М. Мороз, Я. Музикова, М. Михалевич, М. Осіньчук, Р. Сельський, Г. Смольський, М. Федюк та інші.

Спілка, як Відділ культурної праці УЦК, допомогла багатьом у виїздах і творчій праці. Відгукнулися й мистці, що живуть на провінції, а також ті, що в Празі, Варшаві, Берліні та Парижі. Будемо незабаром мати нагоду побачити праці активних під сучасну пору мистців, об’єднаних у Львові як мистецькому центрі.

Антін МАЛЮЦА