Фільм «Киснева станція»: що варто знати про Мустафу Джемілєва та боротьбу кримських татар за власну ідентичність

В український прокат вийшла стрічка Івана Тимченка «Киснева станція» про лідера кримськотатарського національного руху Мустафу Джемілєва. У фільмі йдеться про його заслання в Якутії, а також зустріч із Сафінар, з якої розпочалося глибоке та незламне кохання на тлі репресій.

Це тільки одна зі сторінок біографії Мустафи Джемілєва — як і невелика частка з історії кримських татар. Тільки впродовж останніх ста років вони пережили депортацію, виборювали право на повернення до рідного Криму та протистояли російській окупації. 

На які думки про долю кримських татар наштовхує «Киснева станція»? Ми поговорили з колишньою першою заступницею міністра закордонних справ України Еміне Джапаровою, яка допомогла втілити фільм у життя. 

Еміна Джапарова з Мустафою Джемілєвим

Вас ще називають «хрещеною мамою» кінострічки. Яким був для вас процес створення «Кисневої станції»?

Цей шлях був справді захоплюючим, бо фільм — про стосунки, історію великої людини і те, як можна долати виклики. Він також про ентузіазм всієї команди, яка вірила, що проєкт відбудеться. Почалося все з організації великої кількості інтерв`ю з Мустафою Джемілєвим. Він дуже зайнятий, але для близького до реальності сценарію потрібно провести з ним години розмов.

Я була таким човником, завдяки якому Мустафа-ага поспілкувався зі знімальною групою, хоч він дещо соромʼязливо ставиться до проєктів, повʼязаних з ним.

Ми зустрічалися в його квартирі — памʼятаю, як мали розмови в прокуреній кімнаті. Коли Мустафа-ага занурюється в минуле, то палить безупинно. Цигарки ніби повʼязують його з увʼязненням.

Також ми організували інтервʼю із Сафінар-ханум — дружиною головного героя, яка розділила його шлях і завжди була поряд. Їхнє кохання зароджувалося в листах одне до одного, і про це теж ідеться у фільмі.

Кадри з фільму «Киснева станція»

Спочатку подружжя затверджувало сценарій. Мустафа-ага та Сафінар-ханум мали багато запитань до першої версії тексту, хоч знали — фільм художній, тому матиме багато символів та не відповідатиме стовідсотково дійсності. І тільки після погоджень команда почала працювати над фільмом.

Кінострічці було складно знайти фінансування. Вона не є попсовою  — швидше змушує рефлексувати, думати та відчувати.

Часом буває — подивився фільм, наче отримав емоції і на завтра про все забув. Це не про «Кисневу станцію».

У кінострічці висвітлений тільки певний проміжок життя Мустафи Джемілєва. Які ще сторінки його біографії варті окремої екранізації?

Мені було б цікаво подивитися про повернення Мустафи до Криму. Тоді, зокрема, сформувалися представницькі органи — Меджліс та Курултай. Завдяки ним кримські татари мали хоча б якусь субʼєктність.

Водночас Мустафа відповідав і за згуртування свого народу, розвиток національного руху. Після нищівної депортації 1944 року кримських татар розкидало країнами Азії. Масово повертаючись додому, вони не могли десь оселитися чи придбати помешкання через різні обставини — наприклад, бюрократичні, фінансові чи через те, що в їхніх будинках уже жили інші люди.

У 1990-х роках кримських татар досі сприймали як ворогів — це сталося через радянську, а потім російську пропаганду. На мою думку, українці дедалі більше дізнаються, яким є народ Криму, а кримські татари крок за кроком демонструють приналежність до України. Але цей шлях починався через несприйняття, боротьбу та контроверсійні заходи. Тому було б важливо показати тодішнє становлення Мустафи як лідера.

Кадри з фільму «Киснева станція»

Також я б екранізувала події початку окупації Криму. 26 лютого 2014 року на заклик Меджлісу кримськотатарського народу тисячі людей вийшли на мітинг — не дозволили легітимізувати присутність Росії на півострові. Через це окупанти вдалися до силового захоплення. У березні Мустафа-ага спілкувався з Володимиром Путіним та наголошував на тому, що Крим є українським і що це неприпустимо — анексувати півострів. 

А в травні тисячі кримських татар прорвалися через «живий щит» російського спецназу — вони зустрічали Мустафу Джемілєва, який прямував до Криму після рішення окупантів заборонити йому вʼїзд до півострова. Він все ж не перетнув цей «умовний кордон», повернувся до Києва, щоб не загрожувати життю інших людей. Проте цю сторінку з його життя я б теж показала як свідчення людської гідності.

Радянський Союз навʼязував недовіру до кримських татар. Чи ставилися до вас упереджено?

1944 року кримських татар оголосили ворогами народу — і зворотних процесів в СРСР не відбувалося. Зокрема, в Узбекистані під впливом радянської інформаційної кампанії їх зустрічали з прокльонами та камінням, і тільки потім зрозуміли, що це не зрадники і не нелюди.

Повернення кримських татар додому теж транслювали через ворожі, неправдиві наративи.

Тоді Мустафа-ага мав таку думку: лейтмотив народу — виборюючи власні права, не порушувати прав інших. Народ, який пройшов крізь страждання, навряд піддаватиме стражданням інших. На мою думку, це дуже глибинні речі.

Кримські татари у своїй боротьбі не виганяли людей зі своїх будинків, хоча переконана, що це було дуже емоційно — повертатися додому через десятки років і бачити, що в будинку, який ти вимушено покинув і який належить тобі, живе інша родина. 

Еміна Джапарова з Мустафою Джемілєвим

Мені здається, чимало українців теж споживали інформацію про кримських татар у контексті, вигідному для Росії. Для її імперської та радянської моделей. Зараз українці повертаються до власної ідентичності. Це роблять і кримські татари, проте їм набагато складніше: знання про нас були в архівах, які ліквідувала Катерина ІІ після анексії Криму 1783 року, і знищених документах уже за радянських часів. Тому цей шлях непростий: потребує ресурсів, знань, окремих досліджень.

Моя сімʼя — теж не виняток серед історій кримських татар. Батьки разом з 3-річною мною повернулися до Криму 1987 року. Вони довго шукали житло для оренди, змінили багато квартир, не могли працевлаштуватись. Тато був за освітою хірургом, а мама — стоматологинею, і їм не хотіли давати роботу в лікарнях. Тільки пізніше батьки придбали невеличку земельну ділянку і впродовж 10 років будували дім.

У нашій родині було заборонено спілкуватися російською мовою — ми використовували тільки кримськотатарську і могли робити виняток для української.

Вдячна татові, що він змушував дотримуватися цього правила, бо інших можливостей знати рідну мову не було: ні в садочку, ні в школі.

Я дуже цього соромилася. Памʼятаю, поверталася зі школи разом з татом, спілкувалася з ним рідною мовою, а весь автобус на нас дивився так, ніби ми впали з Місяця. Здавалося, ніби мене ненавидять через те, що я кримська татарка, тому відчуття сорому переслідувало мене й пізніше. Я перестала відчувати негатив, коли переїхала в Київ на навчання в університеті. Це вперше був до мене інтерес чи щонайменше нейтральність від оточення.

Кінострічка також пронизана мотивом сізіфовоі праці. Завдяки чому ви вірите, що робота не є марною — і ваша особиста діяльність, і кримськотатарський рух загалом?

Повернення в Крим для кримських татар — це вже перемога. Боротьба за права — це теж про перемогу. Коли ми свідомо обираємо цей шлях, то навіть якщо не отримуємо бажане, маємо розуміти: він ніколи не буде марним.

Колись я мріяла про карʼєру за кордоном, у Вашингтоні чи Нью-Йорку, а потім зрозуміла, що моя батьківщина — це Крим. Це був мій вибір — жити в Криму. Проте з окупацією це стало неможливим — памʼятаю відчуття фізичної огиди, коли побачила в обігу російські рублі. Моя свідомість і громадянська позиція не дозволили мені перебувати в такій дійсності — і я виїхала до Києва, а потім весь професійний шлях повʼязала з Кримом.

Поки триває боротьба, потрібно вірити в те, що ми можемо перемогти.

Еміна Джапарова з Мустафою Джемілєвим

Історії яких ще кримських татар варті окремої уваги — екранізацій та книжок?

Я б звернула увагу на Алімє Абденанову — вона зовсім юною брала участь у Другій світовій війні, була розвідницею. Проте її викрили нацисти, катували, допитували, а потім розстріляли. Мені здається, її історія особливо актуальна на тлі звинувачень Росії та виправдань для депортації — нібито кримські татари співпрацювали з ворогами.

Ще одна героїня — Зампіра Асанова. Вона була учасницею правозахисного руху та виборювала можливість для кримських татар повернутися в Крим. Коли це сталося, Зампіра багато працювала в межах жіночого лідерства. Це одна з найрозумніших жінок, яких я зустрічала у своєму житті. Вона ніколи не мала власної сім´ї, і, напевно, свідомо зробила такий вибір. Її сімʼєю був весь кримськотатарський народ. Зампіра померла 2014 року ще до приходу росіян до Криму — якби вона дізналася про окупацію, то, певно, не змогла б усвідомити, що історія знову повторилася.

Що Україні та світові потрібно ще дізнатися про кримських татар — якими вони є?

Кримськотатарський рух має ненасильницьку особливість — ми виборювали свої права шляхом міжнародного права, миру, спроб і пошуку діалогу. Багато народів у світі обирають тероризм, щоб отримати те, що вбачають для себе праведним.

Кримські татари ніколи не здійснювали терористичних актів — навпаки, виборювали права шляхетно й гідно. Цим досвідом вони можуть поділитися з усім світом.

Кримські татари — унікальні, як і будь-який народ світу. Понад рік тому я разом з артистом миру ЮНЕСКО Германом Макаренком реалізувала проєкт, в межах якого музиканти відновили нотний рукопис кримського правителя Газі II Герай-хана. Коли я вперше почула його музику, то була шокована — це ж рівень, не гірший за провідних європейських композиторів.

І це те, про що навіть я, кримська татарка, не знала. Проте такі знахідки руйнують наративи про «варварський Крим», в яких інших намагалася переконати Російська імперія. Тож мені здається, що кожному з нас потрібно відкрити ще дуже багато сторінок про себе.

Кадр з фільму «Киснева станція»

26 квітня в кінотеатрі «Жовтень» відбудеться спеціальний показ фільму «Киснева станція». Глядачі зможуть приєднатися до обговорення кінострічки зі сценаристом Михайлом Бринихом та акторкою Христиною Дейлик, яка виконала роль Сафінар.