29 квітня 1915 року почалися запеклі позиційні бої за гору Маківка в Карпатах, що протривали до 4 травня

Під час Першої світової війни між підрозділами австро-угорської 55-ої піхотної дивізії фон Фляйшнера (до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових стрільців) та російськоімперськими військами відбулися бої за стратегічну висоту гору Маківка.

В результаті героїчної оборони повністю зірвались плани російських-окупаційних військ. Здобуття вершини, що планувалось 29 квітня, здійснилось лише 4 травня. Зазнавши шалених втрат, близького 3 тис. солдат, російські війська не змогли продовжити наступ. А згодом відступили перед австрійськими підрозділами, що підійшли. Особливою мужністю під час оборони гори Маківка відзначились підрозділи Українських січових стрільців.

Ця гора розташована неподалік оспіваної Франком у «Захарі Беркуті» Тухлі, між Сколе і Славськом. Якщо долину річки Опір, уздовж якої йшла залізниця, австрійці захистили укріпленнями, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була зручним і незахищеним міцем для прориву російської імператорської армії. Та армія вже понад півроку тримала в окупації Галичину. І тепер розраховувала прорвати лінію фронту й через Карпати піти на Угорщину та безпосередньо на Відень. Битва на Маківці мала б стати основною на цьому фронті й від неї великою мірою залежало майбутнє війни.

Для росіян Маківка була стратегічним об’єктом. Утримуючи цю гору, вони забезпечували собі безпроблемний прорив на Угорщину. Спочатку росіянам вдалося захопити частину гори. Однак у результаті контрнаступу Першого та Другого куренів Січових стрільців українці відбили втрачені позиції. Подальші спроби росіян «підкорити» Маківку не мали успіху саме через героїчну оборону стрільців. В останню добу Січові стрільці тричі штурмували позиції російського війська й таки знову захопили гору. Коли в 1936 році в Галичині вийшла окремою книгою «Історія українського війська» з розділом про Маківку, то там згадали цей момент: «За третім ударом стрільці з радісним окликом переможця багнетами промостили собі дорогу на верх. Московська маса розскочилась від удару на всі боки і в паніці злетіла в долину. Нагорі залишилася сила–силенна тих, що згинули за «царя і отєчєство» і сірою плахтою вкрили ціле побоєвище. Чимало ворога попало і в полон…». Бої завершилися 3 травня, коли австро–угорські частини, на боці яких і воювали січові стрільці, взяли під контроль Маківку.

Австрійське командування оцінило січовиків й офіційно ввело Легіон Січових стрільців до складу війська лише у березні 1915 року, за місяць до цих важливих подій. Легіон на той час складався з двох куренів, у кожному з яких було по чотири сотні. Саме вони й були направлені в район гори Маківка, де й очікувалися найбільші бої. Українська бойова управа, яка здійснювала політичне керівництво стрілецьким рухом, у своєму привітанні з нагоди перемоги на Маківці відзначала: «З костей і крови, з ран і терпіння стрілецького виростає нова Україна — Україна діла і боротьби! Своїми воєнними подвигами ви воскресили славну минувшину української зброї, ви стали засновниками нової доби історії України, в якій Україна повертає на давній шлях збройної боротьби за свою самостійність»… Однією з центральних постатей УСС став майбутній засновник і провідник ОУН Євген Коновалець, який під час бою на Маківці потрапив у російський полон, а згодом як командир УСС дослужився до звання полковника армії УНР.

В результаті героїчної оборони Маківки, повністю зірвались стратегічні плани московського командування. Здобуття вершини, що планувалось на 29 квітня, здійснилось лише 4 травня, при цьому були задіяні всі наявні російські резерви. Внаслідок величезних втрат російські війська не змогли продовжити наступ, і вже через тиждень змушені були поспішно відступати перед надійшовшими австрійськими підрозділами. Особливою мужністю під час боїв за Маківку відзначились частини Українських Січових Стрільців, що в подальшому відобразилось у народній пам’яті.

У 1920-х члени УВО, а згодом ОУН започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х українська молодь розпочала масові паломництва на «горбочок» на Маківці.

У 1998–1999 цвинтар Січових Стрільців було відбудовано: встановили 50 хрестів на могилах січовиків та один пам’ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалось.

На Пантеоні поховані:

Онуфрій Федорчак.
Дмитро Формусяк — 22 роки.
Юліан Шевчук — 19 років.
Микола Юзьвяк — 18 років.
Дмитро Цвілинюк — 19 років.
Федь Ткачук — 21 рік.
Борис Ткачук — 23 роки.
Пилип Тимчишин — 26 років.
Сумарук.
Іван Тимчишин — 21 рік.
Омелян Стратійчук — 17 років.
Михайло Стратійчук.
Михайло Стефанський.
Гриць Стефурак.
Дмитро Снітович — 18 років.
Дмитро Савчук — 19 років.
Юра Пітиляк — 20 років.
Кость Попенюк — 26 років.
Іван Ребеньчук — 20 років.
Федір Пик — 20 років.
Дмитро Петрів — 20 років.
Василь Палійчук — 20 років.
Микола Мицканюк −21 рік.
Михайло Мицканюк — 23 роки.
Дмитро Мицканюк — 22 роки.
Микола Михайлюк.
Осип Матковський — 22 роки.
Ілько Матійчук.
Федь Матійчук.
Микола Максимюк — 18 років.
Іван Лаврук — 19 років.
Іван Кішка — 19 років.
Осип Конюшевський — 25 років.
Олекса Курендаш — 19 років.
Федір Карпин — 22 роки.
Василь Іличук — 18 років.
Михайло Дячук.
Василь Вітенюк — 20 років.
Танас Дупрейчук — 21 рік.
Петро Данищук.
Ілько Грицюк — 20 років.
Василь Геник — 21 рік.
Ілько Ганущак — 19 років.
Іван Гільтайчук.
Олекса Григорчук — 18 років.
Юрко Григорчук — 20 років.
Степан Гаврилюк — 20 років.
Михайло Білячук — 18 років.
Ілько Бехметюк — 22 роки.
Федір Бельмега — 17 років.

Там на горі, на Маківці,
Там ся били січовії стрільці.
Хлопці, підемо, боротися за славу,
За Україну, за вільнії права й державу.
Хлопці, підемо, боротися будемо
За Україну, за вільнії права.

Наші хлопці добре б’ються,
Йдуть до бою, ще й сміються.

Наша сотня вже готова,
Від’їжджає до Кийова.

Є в Києві Злота Брама,
На тій брамі — синьо-жовта фана.

Є у Львові усусуси —
Україна бути мусить.

А ми хлопці, як ті перла,
Заспіваєм: «Ще не вмерла…»

Наталка СТУДНЯ