Конклав і німці

Великодній туристичний бум у Римі цього року затягнувся на кілька тижнів. Туристи й прочани (не завжди їх розрізниш) приїхали відсвяткувати Великдень із папою Франциском. І залишилися. Спочатку попрощатися зі спочилим Папою. А потім багато хто вирішив дочекатися конклаву. Димар Сикстинської капели — з чорним димом і особливо з білим — одна з найрідкісніших туристичних атракцій Вічного Міста.

Попри всю свою секулярність світ жваво цікавиться тим, що відбувається за стінами церкви. Популярність «Імені Рози» та «Коду да Вінчі», «Молодого Папи» й «Конклаву» є свідченням цього. Дві речі заворожують читача й глядача — містична природа церкви й закритість цього «чоловічого клубу». Ідеальний сетинг для теорії змов, політичного трилеру, детективу, фентезі або навіть ромкому. Третя — людське, надто людське: драма амбіцій, жадібності, віри та лояльності.

Можна додати ще один інгредієнт — яскравий понтифікат папи Бергольйо. Папи земного, Папи світу — людини, яка ступає по землі й стоптує черевики як простий смертний. Ох, ці черевики — ікона стилю. Напередодні конклаву в італійських ЗМІ цілком серйозно порівнюють, який Папа вдягається простіше, у кого каратів на наперсному хресті менше. І черевики великим планом. І якість тканини, з якої пошито сутану, — питання не пусте. І навіть криси капелюха можуть визнати «занадто широкими» для гідного наступника «Папи бідних».

Навдивовижу вчасно вийшов на екрани оскароносний «Конклав». Мало хто помітив, але покійний Папа, показаний на початку фільму, попри зовнішню подібність із папою Ратцингером був саме Франциском. Оскільки тільки папа Бергольйо жив не в Апостольському палаці (як це робили інші Папи до нього), а в апартаментах готелю Святої Марти (як це показано у фільмі). У цьому самому готелі живуть кардинали під час конклаву. Ця обставина дала змогу головному героєві (увага, спойлер!) посеред ночі імпульсивно зламати печатку й увійти в апартаменти покійного понтифіка.

Отже, й книжка, видана 2016 року, й фільм, який вийшов у прокат 2024-го, — про «церкву після Бергольйо». Точніше, про те, що після цього Папи церква ніколи не буде такою, як колись.

Не буде, правда ж?

На це запитання відповість конклав. Найчисленніший в історії церкви — 133 кардинали. Не наймолодший: середній вік учасників — близько 70 років. Найбільш неіталійський — лише 14% учасників із Італії. І лише 9% — зі США. Кардинали з Глобальної Півночі (Європи та США) однаково становлять трохи більш як половину конклаву (51%). Та це помітно менше, ніж було досі. Папа Франциск не шкодував пурпуру — він призначив надзвичайно багато нових кардиналів, і, здається, його основною метою було розмити в конклаві гегемонію умовних «білих чоловіків». Серед тих, хто голосуватиме за нового Папу, 80% — кардинали, призначені папою Франциском, і 16% кардиналів «призову» попереднього Папи — Бенедикта XVI.

Хоч би що там показували на великому екрані, крайні консерватори — зразка кіношного кардинала-італійця Тедеско — навряд чи мають дуже великі шанси на конклаві. Одна з «великодок» фільму — прізвище цього персонажа. «Тедеско» в перекладі з італійської — «німець». Очевидними є й історичні асоціації з борцями за всіляку «чистоту», й особисте відсилання до одного конкретного німця — папи Ратцингера, «ротвейлера Господнього».

Але побоювання «консервативного реваншу» є. Можливо, це пов’язано з ефектом маятника, який ми спостерігаємо просто зараз у світовій політиці. Збільшення кількості «правих», зміцнення консервативних ідеологій, ізоляціонізм. Чи не запанують ті самі тенденції й у церкві? Після Папи з периферії, який зрушив церкву в напрямку інклюзивності, відкритості до світу, різноголосся, чи не прийде якийсь умовний папа Німець, який закриє й для надійності заварить шлюзи?

У кіно кардинал Тедеско виголошує вельми емоційний монолог, який прямо опонує політиці папи Бергольйо. Про те, що зміцнення «національних меншин» у церкві завдає удару по її цілісності. «Ми всі тут мали б говорити латиною», — каже кардинал у кіно. А натомість усі розбилися на групи за мовним принципом. З погляду кіно-кардинала, це новітня варваризація Рима. І це цілком конкретний докір не лише нововведенням ІІ Ватиканського собору, а й особисто папі Бергольйо, який продовжив поглиблювати «національні» розлами всередині Католицької церкви.

Кіно закінчується «ліберальним хепіендом» (знову спойлер): представленням нового Папи — з Глобального Півдня, з виразно інклюзивними поглядами (й не тільки поглядами). Такий собі «Бергольйо плюс».

Але життя — не роман. І те, що добре для кіно, не завжди добре в реальності. В житті навіть ліберальний хепіенд виглядає трохи інакше.

З погляду спадкоємства наступний Папа зовсім не має бути радикальнішим за попереднього. Звичні ритми довгих і коротких понтифікатів відіграють меншу роль, аніж прагнення великих структур стабілізуватися після потрясіння. В наступному понтифікаті важлива не тривалість, а мета. Те, що розпочав папа Франциск, слід продовжити — це довга програма, розрахована не на один понтифікат. Але те, що розпочав папа Франциск, слід закінчити — це коротка програма, яку доведеться реалізувати безпосередньо наступному Папі Римському, чи буде він лібералом, чи консерватором.

Ідеальним кандидатом (для прихильників реформ Франциска) був би добрий адміністратор, лояльний до свого попередника. Його головне завдання — довести до кінця насамперед реформу управління Католицькою церквою й провести Генеральну асамблею Католицької церкви (аналог православного помісного собору), заплановану на 2028 рік.

І ще одна важлива вимога: не створювати водночас нових потрясінь. Нехай це буде короткий понтифікат, спрямований на стабілізацію ситуації в церкві, на впровадження та закріплення досягнень і проривів — й адміністративних, й ідеологічних, — які ініціював папа Франциск.

Та хоч яким логічним здавався б такий вибір (з погляду поміркованих церковних лібералів), він не є єдино можливим. Адже свій ритм є не тільки в чергуванні довгих і коротких понтифікатів (насправді вже немає). Є свої ритми й у зміні ідеологічних уподобань — після такого радикального Папи-ліберала церква, можливо, захоче трохи «відпочити» в нехай не надто м’яких, зате звичних обіймах консерваторів. Не зразка кіношного кардинала Тедеско, звісно, — любителів латинської меси в Католицькій церкві залишилося не так багато. Але поміркований консерватор на майбутньому конклаві має досить непогані шанси, такі самі, як який-небудь поміркований кандидат-ліберал. З огляду і на внутрішню потребу церковного організму стабілізуватися після «прориву» Франциска, і на потребу церкви знову зміцнити своє становище на Глобальній Півночі.

Тому попри скорочення «електоральної бази» зовсім не варто виключати приходу ще одного «Папи з Півночі», Папи-європейця. Так циклічність приходу на папський престол італійців і неіталійців, що існувала досі, не зникне, а модифікується (або глобалізується) у чергування «пап із Півдня» й «пап із Півночі».

Політичний момент для Папи з Півночі є досить вдалим: «золотий мільярд» входить у період політичних турбулентностей, розділень та ідеологічних пошуків, що межують із консервативним порядком денним. Помірковані церковні консерватори — як «хранителі традиції» — будуть знову затребувані й суспільством, і політиками. Погляньте, наприклад, на тенденції серед католиків США (країни, де швидко зростає католицьке населення). Католики в США традиційно вважались електоратом Демократичної партії (в крайньому разі їхні голоси розподілялися 50/50). Але за останні десять років вони помітно здрейфували у бік республіканців. І зрештою допомогли Трампу прийти до влади: 56% католиків США проголосували за Трампа (42% — за Гарріс), а серед білих католиків цифра вражає ще більше — 64% проти 35. Консервативні настрої, зазвичай характерні для протестантів, дедалі більше охоплюють і американських католиків.

Нас, звісно, цікавить, яку позицію новий Папа займатиме щодо українського питання. Точніше, буде наше питання для нього українським чи російським. Попри всі чудові якості попереднього «революційного» Папи для нас він був досить типовим послідовником ватиканської Ostpolitik. На те, щоб відірватися від цього сумнівного коріння, в нього забракло й революційного запалу, й навіть просто пастирської мужності — назвати зло на ім’я.

І тут, боюся, в розумінні «хепіенду» ми розходимося з Голлівудом: Папа моделі «Бергольйо плюс» у нашому східноєвропейському порядку денному ризикує виявитися таким самим поверхневим, як і його попередник. Досі з усього багатства пап (причому здебільшого європейських) по-справжньому розумів Україну й відкидав Ostpolitik лише один — папа Іоанн Павло ІІ. Через історичну та культурну близькість.

Звісно, відтоді політичне звучання України помітно посилилося. Та не виключено, що з того боку екватора наша війна, як і раніше, виглядає лише як «іще один збройний конфлікт», який потрібно просто «припинити за всяку ціну». І це не залежить від позиції Папи на шкалі консерватизм—лібералізм. Тобто залежить, звісно, але на рівні тонких налаштувань.

Тож «успішний результат» конклаву з різних точок світу й з різних сторін політичних барикад може виглядати по-різному. І в кожному разі він не буде «хепіендом» у голлівудській виставі.

Втім, будьмо справедливі й до Голлівуду. У фіналі фільму «Конклав» змучений сумнівами головний герой підбирає черепаху, яка заповзла до приміщення храму, й несе її до ставка. Хоч би який містичний чи символічний сенс вкладали творці фільму в це «явище», те, що потрапило в кадр, є жестом простої людської турботи про «малих цих». Напевно, найважливішим жестом, який кожен з нас може зробити — хоч у фільмі, хоч у житті, й у церкві, й у світі.