Із минулого Яворова. Частина перша

Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із краєзнавчою розвідкою Ярослава Підгірського про історію Яворова, що була опублікована у газеті Рідна земля (№ 27 від 04.07.1943 року).

Із минулого Яворова

Яворів лежить 48 км. на північний захід від Львова, при битім шляху Львів-Радимно. Розложився він на рівнині, над річкою Скло, яка, перепливаючи з полудня на північний захід, творить в Яворові став.

Містечко це належить тепер до підряднійших галицьких містечок. Та не так ще давно, бо всього одно століття тому назад було воно ще дуже рухливе. Тоді, коли ще не було залізничої сполуки Краків—Львів, ішов через Яворів із заходу до Львова і зі Львова на захід увесь коловий рух. Переїздили тоді через Яворів, що вже в 1860 р. мав 8585 мешканців, в тому всього 844 поляків, т. зв. “халабуди”. Цвило тоді в Яворові й готелярство.

Та Яворів має дуже цікаву сторінку своєї минувшини, цікавішу, як неодно інше більше місто.

Про його початки немає жодних історичних джерел. Та назва його і джерела, що заховались до наших часів, вказують на те, що Яворів це оселя у кожному разі з часів українських князів.

Кажуть, що назва Яворова походить від яворового ліса, який мав колись рости на місці теперішнього міста. Та ближче правди буде, мабуть, те припущення, що Яворів заложив якийсь український лицар Явір, імя Явір стрічаємо у старих хроніках з XIII віку. Отже Яворів це город Явора. Назва ця, як назва прикметникова від особового імени, позваляє означити час заложення города-оселі Яворова на X—XII століття. Яворів мав деревяний замок, про що згадується вперше при описі пожежі в Яворові з 1636 р. Був це тип старих оборонних замків з давних княжих часів. З того бачимо, що Яворів, положений недалеко українсько-польських кордонів, мав завдання боронити західні кордони давньої української княжої держави.

Перша писана згадка про Яворів припадає на 1376 р., цебто вже по завоюванню Галичини поляками в 1340 р. В тій найстаршій згадці про Яворів, — а справа йшла про межі Порудна, — сказано, що Порудно “граничить з полуднево-східньої сторони з Яворовом”. Другий документ, що в нім згадується про Яворів, походить з 1408 р. Там є згадка, що Яворів має право мати 10 шевських майстерень. Отже, як на тодішні часи, було це вже більше місто.

Польські королі, опанувавши Галичину, почали насаджувати польський елемент по містах. Те саме було і з Яворовом. Тому що в Яворові не було поляків, спроваджено їх з Польщі, а вже 1454 р. находимо згадку про те, що вибудовано костел, а всіх мешканців оподатковано на ту ціль на час 10 літ. Польські королі будьто видержавлювали Яворів польським маґнатам, будьто давали їм Яворів у застав за уділені позички. Ті маґнати старались витягнути якнайбільше зисків з міста і тому до половини XVI. віку розвиток міста йде дуже повільно. Щойно від 1563 р., коли на підставі рішення сойму відібрано від маґнатів всі королівські добра і віддано під осібний заряд як власність держави, починається і для Яворова час дещо кращого розвитку під господарським оглядом.

Король Жиґмунд Авґуст надає містові староство, а привілеєм з дати Люблин, дня 2. липня 1569 р. дає для Яворова маґдебурське право. Маґдебурське право надавали польські королі звичайно містам, в яких поселились німецькі кольоністи. Право це забезпечувало мешканцям міста необмежену самоуправу і надавало їм власне судівництво. Містом управляла рада з посадником. Судівництво було в руках війта з лавниками. Це було так починаючи від половини XIIІ століття, коли в Польщі, а пізніше і на українських землях, занятих Польщею, поселювались німецькі кольоністи. Однак пізніше надавали польські королі маґдебурське право теж і містам, в яких не було німецьких кольоністів. Це мало на меті притягнути населення до міста, якому забезпечувалось самоуправу. Так було і з Яворовом. Однак привілей Жиґмунта Авґуста виразно виключав українців від управи містом і виконування судівництва, бо посадниками і радними та війтом і лавниками могли бути лише римо-католики. Щойно вперті і послідовні старання українських міщан Яворова довели до того, що король Володислав IV 1635 р. позволив, щоб до ради допустити одного українця, а й лавником міг бути теж один українець.

Та й тверді мусіли бути наші яворівські міщани. Боронили своїх прав, хоч і так дуже обмежених, як лиш уміли. Радні накладали на них неслушні податки і примушували до чинитьб для міста. Коли староста й воєвода не узгляднили слушних домагань наших міщан, справа пішла до вирішення до короля Жиґмунта ІII. який був змушений, бачучи наявне насильство, упімнути посадника та радних і загрозити їм строгими гривнами, коли будуть і дальше поступати так наявно протизаконно. З однодушною постановою наших міщан мусів числитися теж і король.

А було наше міщанство зорганізоване в цехах. В 1621 р. було 21 шевців, 27 гончарів, 16 різників, 9 кравців, 33 гарбарів. Були 4 млини: Шумейли, Хархаліса, Чайки й Авдикавського, — як це виказують люстраційні акти яворівського староства.

(Докін. буде).

Ярослав ПІДГІРСЬКИЙ