Крізь міліцейські кордони до національних гасел: Неофіційний Першотравень 1989 у Львові

1989 рік став справді переломним у суспільно-політичному житті України та у свідомості її громадян. Започатковані Михайлом Горбачовим процеси “перебудови” та “гласності” відкрили шпарину в тоталітарній радянській системі, дозволивши зародитися паросткам національного відродження. Львів, традиційно відомий своїми опозиційними настроями, опинився на вістрі цих змін. Підвалини радянської влади почали тріщати: люди, позбуваючись багаторічного страху перед всесильною системою контролю та примусу, дедалі сміливіше відкрито проголошували свої погляди.

Традиційна першотравнева демонстрація, на яку львівська комуністична влада десятиліттями “добровільно-примусово” організовувала працівників підприємств, у 1989 році набула абсолютно нового, несанкціонованого виміру. Вона стала останньою офіційною першотравневою демонстрацією в історії міста саме завдяки сміливості, ініціативності та патріотизму львів’ян, які перетворили обов’язковий радянський захід на маніфестацію національного протесту.

В умовах зростання національної свідомості та формування незалежних громадських організацій, національно-демократичні сили – щойно створений Народний Рух України за перебудову (РУХ), Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Українська Гельсінська Спілка (УГС, яка діяла фактично як прото-партія) – вирішили не ігнорувати офіційний захід, а взяти в ньому участь, щоб голосно та відкрито задекларувати свої гасла, ідеї та національну символіку. Це був свідомий ризик, адже публічна демонстрація синьо-жовтих прапорів та національних гасел все ще була під суворою забороною і могла призвести до репресій.

Колона прихильників національних змін почала формуватися на вул. Городоцькій біля церкви Св. Ольги та Єлизавети, що стало символічним кроком – збір біля храму підкреслював духовний аспект боротьби. Далі колона рушила вниз до центру.

На перших кадрах світлин Богдана Гладуна якраз зафіксовано момент, коли колона минула вул. Я. Мудрого. Одразу впадає в око (або: Привертає увагу) абсолютно разючий, відмінний від офіційного зміст та стиль плакатів і транспарантів, що несли учасники цієї альтернативної ходи.

Поруч із стандартними червоними прапорами та портретами Леніна з’явилися гасла, які ще недавно було страшно навіть вимовити вголос. Серед них були заклики до справжніх демократичних свобод: “Загальне пряме виборче право”, “Свобода друку, страйків, віросповідань”. Лунали програмні національні вимоги: “Без мови немає народу” (підкреслюючи значення української мови, яка пригнічувалася в СРСР), “Українській мові – державний статус!”. Були гасла, що виражали національно-визвольні прагнення: “Україно, вставай зі сну! Хай живе НРУ!”.

Особливо сміливими були заклики, пов’язані з відновленням ліквідованої радянською владою Української Греко-католицької Церкви: “Волю українській Греко-католицькій Церкві”, та вимоги звільнення політв’язнів, таких як “Свободу Івану Гелю!”. (Див. фото 01-09).

Варто зазначити, що цього року Великдень припав саме на 1 травня, що додало події особливого духовного виміру. Тому абсолютно доречним і глибоко символічним виявився транспарант “Христос Воскрес!”, який порушував атеїстичну доктрину радянського свята.

Незважаючи на формальну “дозволеність” демонстрації, поява національної символіки та антисистемних гасел викликала паніку в місцевої влади та правоохоронних органів. Далі на світлинах Богдана Гладуна бачимо, як колону зупинила міліція нижче церкви Св. Анни.

Вулицю було оперативно перегороджено вантажними автомобілями, які, однак, учасники ходи швидко використали як імпровізовану трибуну для позапланового мітингу, демонструючи не лише сміливість, але й винахідливість.

На одному з кадрів (фото 15) – надзвичайно промовисте поєднання, символ перехідної доби: на кабіні вантажівки поруч стоять люди з образами Ісуса Христа і Божої Матері, позаду них майорить синьо-жовтий національний стяг, а поруч – літній чоловік, що за звичкою або інерцією розмахує червоним радянським прапором із серпом і молотом. Це яскрава ілюстрація зіткнення епох та світоглядів.

Активну участь у демонстрації брали прихильники Івана Драча, відомого поета та громадського діяча, який став одним із засновників Народного Руху. Багато людей несли транспаранти “Львів за Драча”, який був кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР. Саме в цей період тривав процес висування та реєстрації кандидатів, і львівська комуністична влада, побоюючись популярності демократичного кандидата, всіляко блокувала реєстрацію Івана Драча. Ця ситуація викликала багатоденний мітинг біля львівської ратуші, який став важливою репетицією та додатково згуртував і мотивував львів’ян до участі в першотравневій акції.

Незважаючи на спроби міліції розігнати колону та застосування сили, зрештою учасникам вдалося прорватися через кілька міліцейських кордонів. Вони пройшли з національною символікою та своїми сміливими гаслами повз офіційну трибуну представників влади, тим самим відкрито кинувши виклик системі та продемонструвавши зростаючу силу національно-демократичного руху.

Цей день став важливим кроком на шляху до незалежності України, показавши як готовність людей до відкритого протесту, так і неспроможність радянської влади повністю контролювати ситуацію.

Висловлюємо велику подяку учаснику цих історичних подій Богдану Гладуну, який не лише був свідком, але й зафіксував та зберіг ці надзвичайно цінні фотокадри для історії, давши нам можливість побачити той синьо-жовтий першотравень на власні очі.

Ігор ТКАЧИК