Як створювався мюзикл «Ти про митців Розстріляного відродження

Мюзикл «МУР. Ти [Романтика]» — це історія про мешканців харківського будинку «Слово». Як жили Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Михайль Семенко, Микола Хвильовий — та чому їхнє покоління називають Розстріляним відродженням?

З театральною постановкою про українську інтелігенцію 1930-х років команда МУР гастролювала впродовж 2024 року, а нещодавно вирішила випустити кіноверсію мюзиклу. 

Це вистава, сповнена деталей про нищівну радянську добу та унікальність мешканців «Слова». Про особливості створення мюзиклу розповідають художниця з костюмів Леся Патока та хореографка постановки Інна Матюшина.

«Ти [Романтика» — це фантазія, що ставить глядачам запитання: якби не система СРСР, який вигляд мала б українська творча інтелігенція? У симбіозі контемпорарі, модерну, танго та бачати танцівники створюють основу постановки, а актори — втілюють митців. 

У хореографки Інни Матюшиної було всього 20 днів, щоб поставити свій дебютний мюзикл. Довелося узгоджувати графік з танцівниками та акторами, неодноразово змінювати постановки, щоб відповідати творчому задуму команди, а також підлаштовуватися під музику, аранжування якої відрізнялося від оригінального альбому «Ти [Романтика]».

«Ми хотіли, щоб кожна сцена формувала образи та підкреслювала характер головних героїв», — каже Інна Матюшина.

Костюми для вистави Леся Патока розробляла впродовж чотирьох місяців: спочатку узгоджувала бачення з командою МУР, потім — створювала їх для акторів і танцівників.

«Як на мене, 60% всієї роботи — це придумати концепцію, відмалювати ескізи та затвердити все з командою. 40% — це вже технічні речі», — розповідає Леся Патока.

Упродовж мюзиклу глядачі знайомляться з письменниками та бачать, що з ними зробив СРСР. Проте художниця з костюмів не відштовхувалася від стилю радянської доби, коли створювала костюми.

«Цей період абсолютно сірий і нецікавий…Ми вирішили всю творчу інтелігенцію одягти у світлі кольори, створюючи для них атмосферу old money, якої насправді не існувало в СРСР», — ділиться Леся Патока.

Трагізм постановки поєднаний з позитивними, часом саркастичними сценами — як-от в Остапа Вишні, Леся Курбаса та Михайля Семенка.

«Спектакль можна поділити на дві фази: у першій ми бачимо митців, а в другій стежимо за їхнім життям у радянській системі. Тому друга частина більш драматична, вона тисне на глядача», — каже хореографка.

Костюми для Лесі Патоки — це не просто красива обгортка, а ціла історія. Серед найбільш авангардних персонажів того періоду — Михайль Семенко. Його епатажність підкреслюють туфлі на шпильці та довга рожева шуба з написом «Нова генерація». А в хореографії чітко простежується байдужість письменника до думки інших.

Шуба Михайля Семенка — одна з найбажаніших речей, які виставляли на аукціон під час вистав.

«Перший раз команда продала шубу Семенка за 350 тисяч гривень, але людина відмовилася її брати і просто перерахувала гроші на збір. У іншому місті сталося так само — тільки задонатили вже 250 тисяч гривень», — розповідає Леся Патока.

Пальто, яке художниця створила для Миколи Хвильового, — двоколірне: його молочна частина свідчить про приналежність письменника до творчої інтелігенції, а червона — про перехід на бік більшовиків. Двоїстість митця підкреслює і червона стрічка на білій сорочці.

Спектакль також показує молодого та старого Павла Тичину: спочатку мрійливого «сонячного хлопчика», а потім — людину, яка всіх зрадила та підлаштувалася під правила радянської системи. Тому молодий письменник одягнений у пухнастий светр, що поблискує зі сцени, а старий — має силіконовий червоний напівпрозорий плащ. Схоже простежується і в хореографії: рухи Павла Тичини свідчать, наскільки замкненим він став до усього світу. 

Зовсім інша сцена з Лесем Курбасом — режисером та засновником театру «Березіль».

«Він найкосмічніший з усіх персонажів, і завдяки невеликим жестам ми показували його вищість над іншими», — каже Інна Матюшина.

Водночас особливості радянської системи команда відтворила завдяки образу чекіста Топорова. «Втілення зла» одягли в чорний латекс, шкіряні речі та використали на око повʼязку, як у пірата.

Характер героїв також допомогли розкрити танцівники — відтворили історію, яку чули глядачі. Напередодні премʼєри вони часто мали репетиції окремо від акторів — тому й заміняли пластику головних героїв, щоб ті потім вивчили рухи та розуміли, як побудована їхня сцена, розповідає Інна Матюшина.

Танцівники мали три головні образи. Перший — бежевий костюм, ніби чистий аркуш паперу в мюзиклі. До нього додали червоні рукавички — з їхньою допомогою було добре видно, як усі пари рук передають Миколі Хвильовому револьвер, щоб він застрелився. У період більшовиків танцівники мали червоні костюми — комбінезони в стилі робітничого класу. А третій образ — кітелі зі стрічками, що символізують початок війни. Леся Патока каже, що танцівники стали серцебиттям усього спектаклю.