Світ Валерія Шевчука і його світло

«Я стою перед дзеркалом. Ось воно, кругле, як сьогоднішній день, уже пожовтіле від часу, в яке вдивлялися мої батьки, мій дід по матері й баба; далі сліди стираються, далі – темінь, яку я вже не годен прозирнути», – саме так, у непроглядну для нас темінь круглого задзеркалля часу пішов автор цих рядків Валерій Шевчук. 

Він пішов у засвіти саме в період нової хвилі обговорення впливу штучного інтелекту на інтелект людський. І саме він, письменник, історик та перекладач Валерій Шевчук вірив у силу людського інтелекту та ламав стереотипи. Вірив у силу українського духу, синтезу різних епох та світів, які витворювали химерні історії доль і у його текстах. Втім, якщо говорити чесно, ім’я Валерія Шевчука, традиційно для постколоніальних культур, де своє знецінюється «більшою» (у нашому випадку російською) літературою, «широко відоме у вузьких колах».

Назвати його письменником масової літератури – неможливо. Але неможливо собі уявити українську культуру без його творів, досліджень і перекладів з давньої української. Валерій Шевчук – це інтелектуальна, яскрава, тепла і сучасна епоха, він лишає нам поле і дім на горі, який дає нам всім підстави  пишатись цим надбанням.

Валерій Шевчук став інтелектуальним символом нерадянської літератури в радянський час, згодом отримав Шевченківську премію за унікальний роман-трилогію «Три листки за вікном», довкола якого точаться і досі дискусії, мовляв, до якого ж напрямку зарахувати його роман – психологічного, готичного, магічний реалізм? Загадки, які він лишав у кожному своєму тексті, не часто відкриваються, – це і є ознакою постмодерної, сучасної і багатошарової літератури. Загадкою і досі лишається, як вдавалось Валерієві Шевчуку видавати і публікувати свої романи за радянських часів. 

Був період, коли Валерій Олександрович потрапив під негласну заборону друкуватись, то ж понад двадцять років «писав у стіл». Деякі з дослідників його творчості окреслюють три важливі напрямки діяльності Шевчука, а саме літературознавчі роботи, сучасна та історична художня проза. Його  також вважають засновником так званої «Житомирської прозової школи».

Нерадянський, без фальші робітничо-селянського реалізму (а в той період видавали лише тих, хто писав саме у стилі соцреалізму, всі інші напрямки були під забороною), він гуртував довкола себе захоплених історією та особливо давньою літературою. І при тому залишався самітником.

Втім, мав захоплення, яке не полишав – книжки. Він читав, збирав і аналізував їх. Родом із Житомира, свого часу письменник пригадував в одному з нечисленних інтерв’ю: «Вдома у нас не було ніякої бібліотеки, бо мій батько – швець (звідси і прізвище «Шевчук»). Він дуже любив, коли працював, – а він працював допізна, – щоб мати сиділа і читала йому книжки. Удома було небагато книжок, але батько приносив деякі видання із шевської фабрики, де була дуже хороша бібліотека… Коли мама давала грошей, щоб у школі купили якийсь пиріжок, між нас була «заборона»: ніхто не мав права тратити ці гроші на щось інше, крім книжок. А ще я в шкільні роки мав човен, якого здавав напрокат, і за це брав копійки. Ці кошти не витрачали на жодні смакоти, ні на що – тільки на книжки. Купували тоді різне – було і погане, і дурне, але принаймні ми привчилися до книжки».

Коли заарештували брата Валерія, Анатолія Шевчука, теж письменника і дисидента, Валерій змушений був звільнитись із роботи (а працював він у відділі музеєзнавства Києво-Печерської лаври).

Валерій Шевчук встигав працювати не лише із сучасною, а й  давньою літературою, кількість його працю вражає – майже 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, давньої літератури і перекладів на сучасну українську та адаптації давніх текстів. 

Його роман «Дім на горі» входить до списку ста найкращих творів української літератури за версією українського ПЕН і який науковці характеризують як «аргумент життєздатности, природности, нормальности й рівноправности української літератури». Якщо світ химерної прози, магічного реалізму та давніх манускриптів з українським голосом поєднати, з пам’яттю, історіями і українським тлом, це і буде частина світу Валерія Шевчука.

Валерій Шевчук так і залишався ніби осторонь сучасного культурного життя, – з усіма його блискітками, переповненими глядачами залами, бестселерами та погонею за славою. Втім, він ставав наставником для багатьох, без перебільшення, сучасних українських авторів. Так буває, коли культовість не означає популярність. 

Як і його улюблений Сковорода – Валерій Шевчук жив «сродною працею», яка давала йому більше, аніж миттєва насолода популярністю. Здається, що він розумів і знав, що гра в довгу – це найкраща стратегія. Він створив і сформував один із найкращих літературних канонів. Ми зрозуміємо це згодом. Так буває з хорошими письменниками, до яких визнання приходить значно пізніше за їхнє тутешнє життя.

Прикро, що світ української і світової літератури не оцінив за життя всього таланту Валерія Шевчука. Здається, було кілька кампаній із номінування Валерія Олександровича на Нобелівську премію з літератури від України. Для цього були і переклади – 22 мовами видані його твори у світі –  і відгуки-рецензії. Не було, здається, одного у комітету – бажання бачити українську культуру на мапі світової. Хоча саме Валерій Шевчук доклав свого свого життя на її яскраве оприявлення. І так, більшість із цих проблем у тій колоніальній меншовартості, з якою вперто боровся Валерій Шевчук своєю працею.

Останні роки свого життя Валерій Шевчук хворів, працював мало. Дуже радів відвідувачам, які приходили до нього в гості, не забували. Він пішов у засвіти у 85. Його молодша донька Юліана повідомила у ФБ про чин прощання: «Похорон мого батька, письменника Валерія Шевчука, відбудеться у четвер, 8 травня. Прощання і похоронний чин пройде у Костелі святого Олександра, вул. Костьольна, 17.

Щиро вдячна і уклін від моєї мами всім за співчуття та допомогу в організації похорон, за ваші молитви та добрі серця.

Похорон тата, Валерія Олександровича Шевчука, відбудеться за традицією римо-католицької церкви, оскільки він є римо-католиком, хрещений у костелі святої Софії в Житомирі, вінчався у костелі святого Миколая в Києві».

Найкращим проявом пошани до людини, яка творила нам цей світлий світ, буде нагода торкнутись його текстів. Ще раз. Для когось – вперше. Але точно не востаннє. Бо там приховано те, що не відпустить читача, і це точно не темінь круглого дзеркала, а світло його світу, українського світу…

Укрінформ щиро співчуває родині і близьким письменника. Вічна пам’ять...