Її місія — життя. ГО «Землячки» та EVA оголошують збір на захисне екіпірування для бойових медикинь

Жінки, які колись будували кар’єру, вирощували квіти, створювали мистецтво й лікували у цивільних лікарнях — сьогодні рятують життя під обстрілами. Вони змінили сукні на бронежилети, а стетоскопи на тактичні аптечки. Їх називають бойовими медикинями. Але перш ніж стати символами стійкості, турботи і сили — вони були звичайними українками.

В Україні понад 70 тисяч жінок служать у Збройних Силах. Вони виконують бойові завдання, рятують поранених у шпиталях і на передовій, працюють у розвідці та саперних підрозділах. Та бойові медикині — особлива ланка у військовій системі. Вони несуть життя туди, де панує смерть. І при цьому змушені боротися не лише з ворогом, а й із системою: армійське спорядження досі створене переважно для чоловіків. У найгарячіших точках фронту це може коштувати їм життя та здоров’я.

Кампанія "Місія — життя", яку запускає громадська організація «Землячки» разом з мережею магазинів EVA, має на меті зібрати 4 мільйони гривень для забезпечення 80 бойових медикинь, які працюють у найгарячіших точках фронту. 

Олена Риж

До великої війни Олена була успішною в ресторанному бізнесі — займала керівні посади, працювала тренером з сервісу та комунікацій. Але коли війна прийшла в її життя, усе змінилося.

«Я жила в рожевих окулярах, не помічаючи війни, що тривала з 2014 року, і не усвідомлюючи, скільки загрози було поруч», — зізнається Олена. Коли повномасштабна війна стала реальністю, Олена зрозуміла, що не може залишатися осторонь. Вона прийняла рішення приєднатися до Збройних Сил України, щоб стати частиною боротьби за свою країну.

«Я не могла просто сидіти вдома. Від думок "А що робити далі?" до мобілізації минуло близько півроку. Три з них — я проходила військову підготовку», — розповідає Олена. І хоча її життя повністю змінилося, вона не вагаючись зробила вибір на користь боротьби.

«У мене на лівій руці набито татуювання "4.5.0." (код "4.5.0." у військових означає "все спокійно") і кардіограма. І воно трактується: поки я жива, поки б`ється моє серце, в мене завжди буде 4.5.0. Навіть коли я втрачаю дуже сильно близьких мені людей, я знаю, що я — жива. І раз мені Всесвіт зробив цей дарунок, я маю дякувати і жити на повну — жити, відчувати, любити, діяти і за тих, кого вже немає поруч», — ділиться військова.

Катя [Тео] Суручану

Катя приєдналася до війська одразу після початку повномасштабного вторгнення.

«Я одразу почала шукати спосіб потрапити на війну. Через кілька днів знайшла добровольчий корпус, звільнилася з роботи, вручила кота сестричці — і поїхала», — згадує Катя.

До війни її життя було звичайним, але різноманітним: вона працювала нянькою, аніматоркою та адміністраторкою дитячої кімнати, любила стиль, красиві сукні і свободу вибору. Втім, вона часто почувалася заручницею обставин, поки не знайшла свій справжній шлях. Подорожувала, читала, тікала в гори, де могла відновити сили і просто дихати на повні груди.

Тепер Катя проводить тактичні заняття, стабілізує поранених і допомагає лікувати хлопців. «Роблю, що можу. Роблю, що треба. Плачу, тримаюся», — описує свою нову реальність.

Проте війна принесла і біль втрат. 18 березня 2024 року її найкраща подруга потрапила під обстріл на позиціях біля Часового Яру. Хоч Катя тримала зв’язок з нею до останнього і вірила в її шанс на життя, згодом отримала звістку про її смерть.

«Я приїхала в морг, серед десятків тіл побачила її. Сиділа поруч, просила вибачення, ніби вона могла мене почути. Відтоді немає дня, коли б я не згадувала її. Вона була світлом. І я маю нести це світло далі», — згадує Катя.

Яна «Яся»

Яна приєдналася до Збройних Сил України у 21 рік, коли війна увірвалася в її життя. Вона була студенткою медичного факультету, але війна змінила її долю. Більшість її близьких уже були на фронті, і Яна, не вагаючись, вирушила туди.

«Я не могла залишитися вдома, коли всі мої друзі й рідні вже були на фронті. Я подала документи до військкомату, але коли мені відмовили, я поїхала на Донбас, взяла відношення і сама вирішила, що хочу служити саме в бойовій бригаді», — згадує Яся.

Під час служби вона стала санітарною інструкторкою евакуаційного відділення, працюючи в умовах постійної небезпеки. Для Яни це перетворилося не просто в професію, а справжнє покликання. Одна з перших евакуацій стала для неї знаковою.

«Не забуду хлопця з травматичною ампутацією стопи. Він запитав мене, чи зможе він грати у футбол з сином. І я відповіла: "Так. І ти живий — це головне." Той момент показав, як наші люди вміють любити навіть у найгірші моменти», — розповідає Яна.

Олена «Одуванчик»

Олена приєдналася до війська в 2022-му. Війна застала її в онкоклініці в лісі, навпроти військової частини.

«О п`ятій ранку ми все чули і бачили. Я залишилася єдиним лікарем: мала продовжити лікування пацієнтів і організувати евакуацію», — згадує Олена.

Впродовж двох діб Олена з колегами організували евакуацію пацієнтів з клініки. Це стало початком її військового шляху. Олена пройшла курси військової, вогневої та тактичної підготовки. З того часу її життя стало справжнім «work & travel» під обстрілами.

Зараз вона працює в евакуаційних бригадах, евакуюючи тяжкопоранених. Амуніція важить 10-12 кг, а загроза не зменшується. Але Олена залишилася тією ж відданою лікаркою, котра прагне допомогти кожному, хто потребує допомоги.

Анастасія Подобайло

До війни Анастасія працювала в Літературному музеї і організовувала мистецькі події, але війна змінила її долю.

«Медицину я обрала через характер. Я завжди хотіла допомагати. На війні це просто: не вмієш вбивати — вчись рятувати», — говорить Анастасія.

Одного разу на найгарячішій позиції рятувала бійця з важким осколковим пораненням руки. Він не думав про ні смерть, ні про евакуацію. Його лякало інше: «Скажи, чи вдасться врятувати руку? Бо мене жінка покине, якщо я буду інвалідом». Це боляче. Так не має бути.

«Найважче — втрачати друзів. Гортати контакти, знаючи, що багато з них вже ніколи не піднімуть слухавку. Я ненавиджу смерть. І борюся з нею до останнього», — ділиться Анастасія.

Ангеліна «Миша»

Ангеліна закінчила медколедж у 2018 році і працювала фельдшером на екстренці та в медицині катастроф. У 2020 році, коли війна принесла зміни в її життя, вона приєдналася до Збройних Сил України.

«Мене сприймали як дивину. “Нащо молодій дівчині це потрібно?” Але я чітко знала, чому я тут», — згадує Ангеліна.

Зараз вона працює фельдшером евакуаційного екіпажу, де надає допомогу пораненим на всіх етапах евакуації. Її дні різноманітні: від спокійних чергувань до напружених виїздів, коли кожна хвилина має значення. Після кожного еваку вони завжди аналізують роботу, щоб удосконалити її.

«Війна забирає цвіт нації. У 2022 році я забирала важко пораненого, якого передала мені посестра Женя. Це був останній раз, коли я її бачила», — ділиться бойова медикиня реальністю в якій живе.

Тетяна «Манюня»

Тетяна зустріла повномасштабне вторгнення в Харкові. Коли вона побачила страх у очах свого сина, вона зрозуміла, що повинна діяти. З того моменту її життя змінилося. Вона стала сертифікованим Combat Medic у спецпідрозділі і тепер готує нові покоління бійців, рятуючи тих, хто на передовій.

«Ми не маємо права залишити цю війну нашим дітям», — каже Тетяна, згадуючи найбільш емоційний момент, коли вона довезла матір на опізнання сина, якого не могли забрати з лісу півроку.

Одна бойова медикиня, Віка, яка працює на евакуації, за одну ротацію — лише за 10 місяців — врятувала 390 життів. Один комплект екіпірування коштує 50 000 грн. Мета кампанії — зібрати 4 мільйони гривень, аби екіпірувати 80 бойових медикинь. Це не просто цифри — це понад 31 200 врятованих життів. Бо коли захищена вона — вона може врятувати інших.

Її місія — життя. Її захист — наш обов’язок. Долучитися до кампанії «Місія — життя» можна по-різному — і кожен спосіб має значення. Ви можете зробити благодійний внесок на сайті або напряму на касі в магазинах EVA. Навіть кілька гривень у межах звичайних покупок — це частинка броні для жінки, яка рятує життя. Велика підтримка — це також слово. Розкажіть про кампанію друзям, у соцмережах, на роботі, іноді саме завдяки вам проєкт почує ще одна людина, яка допоможе. 

Це проєкт про життя. Про тих, хто його рятує — і тих, хто допомагає його зберегти.