9 травня 1945 року у Львові у спогадах очевидців

Відновлення залізничного вокзалу у Львові після Другої Світової війни

9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і складною історією окупацій (радянської 1939–1941, німецької 1941–1944, знову радянської з 1944), цей день сприймався по-різному. Українці, поляки та євреї, що вижили, переживали його через призму власних травм і сподівань.

У 1945 році Львів, центр Львівської області УРСР, мав 154 000 жителів: 66,7% поляків, 26,4% українців, 5,2% євреїв, 1,7% інших (за переписом жовтня 1944). Радянська влада, повернувшись у липень 1944, проводила репресії: заарештовано ~17 000 осіб у області, зокрема членів ОУН, УПА та Армії Крайової. Поляків готували до депортації (100 000–140 000 виїхали в 1945–1946). Єврейська громада скоротилася зі 110 000 (1939) до 3 000–5 000 (1945). Ці реалії формували різні настрої 9 травня.

Для ветеранів Червоної армії 9 травня було святом. У Львові радянська адміністрація влаштувала мітинги та 20-залповий салют, як у столицях республік. Ветеран Іван Ковальчук згадував: «Біля радіо зібралися люди, кричали “Перемога!”. Увечері стріляли в повітря, пили за полеглих». Солдат Микола Шевчук, який повернувся до Львова, додає: «Ми обіймалися, раділи, що вижили. Але в місті було тихо, не всі святкували».

Зліва направо: Федір Кононович, районний провідник ОУН, стрілець УПА Михайло Піщула «Левко», стрілець УПА «Максим» (ім’я та прізвище невідоме), Бібреччина, 1945-1947 роки

Для багатьох українців, близьких до ОУН-УПА, 9 травня символізувало повернення репресій. У травні 1945 року на Львівщині зафіксовано 47 сутичок УПА з НКВС. Михайло Олексій, селянин із Львівщини, згадує: «Батько орав город, коли почули стрілянину з району. Там раділи Перемозі, а ми пам’ятали арешти 39-го. Святкувати не хотіли». Ганна Іваницька, зв’язкова УПА, додає: «Війна з німцями скінчилася, а наша боротьба ні. Усі чекали біди». Її арешт у 1945 році підтверджує страх перед НКВС.

Багато львів’ян ігнорували святкування через економічні труднощі (хліб на чорному ринку коштував 5–10 карбованців, зарплата — 300–400). Марія Левицька, місцева жителька, згадувала: «Про Перемогу чули, але що з того? У магазинах пусто, вдома холодно». Селянин Петро Гринишин додає: «У селі ніхто не святкував. Усі працювали, боялися “червоних”».

Поляки, більшість населення, переживали 9 травня на тлі арештів (~2 000 членів Армії Крайової у 1944–1945) і підготовки до депортації. Ян Ковальський, львівський поляк, згадує: «Раділи, що війна скінчилася, але совєти перевіряли документи, змушували їхати. Свято було не для нас». Софія Зелінська, яка виїхала в 1946-му, додає: «У травні 45-го нам сказали готуватися до від’їзду. Яке там святкування?».

Львівське гетто, тут на фото весна 1942, але створено було кінці 1941

Єврейська громада, майже знищена Голокостом, відчувала полегшення, але не радість. Роза Вайнберг, уціліла з гетто, згадує: «Перемога врятувала, але не радувала. Рідних нема, у Львові нас боялися». Давид Каган, інший уцілілий, додає: «Ми ховалися навіть після 9 травня. Радянська влада не вселяла довіри».

9 травня 1945 року у Львові було днем контрастів. Ветерани Червоної армії святкували, але для українців, пов’язаних з УПА, це був символ репресій. Поляки боялися депортації, євреї боролися з травмою, а багато городян просто виживали. Львів залишався містом, де перемога одних означала нові випробування для інших.