Як підтримати матусь, діти яких долають тяжкі захворювання

У світі 11 травня відзначають День матері. Саме відзначають, а не святкують. Адже материнство буває різним — сповненим радощів, турбот, суму і розчарувань. Часом мамам доводиться долати непрості перешкоди, витримувати справжні випробування. І що їм точно ніколи не завадить — це підтримка. 

Благодійний фонд «Запорука», який з 2008 року підтримує тяжкохворих дітей та їхніх рідних, щороку вшановує внесок мам в одужання дітей. Цьогоріч до Дня матері фонд організував ресурсну зустріч для матусь, чиї діти проходять тривале лікування в Національному інституті раку та НДСЛ «Охматдит». Флористичний майстерклас на галявині, теплі розмови у жіночому колі – маленькі дрібнички, які стали справжнім джерелом нових сил для жінок, які 24/7 поряд з дитиною.   

Аби продовжувати надавати психологічну допомогу та організовувати зустрічі для емоційного розвантаження матусь, фонд відкрив збір коштів до Дня матері, який можна підтримати за посиланням. До збору вже долучився Райффайзен Банк, який понад 10 років підтримує проєкти фонду. 

Ділимося з вами історіями матусь, які надихають силою, ніжністю та своїм непростим досвідом материнства. Попри свою силу, вони часом потребують підтримки, про яку не завжди наважуються сказати вголос. 

Мама Мар’яна 

Мар’яна  — мама енергійної непосиди Вікторії. Вони із Тячівського району на Закарпатті. Мар’яна має десятирічний досвід роботи фармацевткою. Останні роки присвятила вихованню дітей. Синові Денису — 6 років, а доньці Вікторії нещодавно виповнилось 2 роки.

Вдома весь час Мар’яни займають побутові клопоти: господарство, городи, діти. Крім овочів, Мар’яна завжди сіяла багато квітів. Хотіла, щоб цілий рік навколо хати буяло різнобарв’я. 

Одного дня Мар’яна повела Вікусю на УЗД. І виявилося, що вчасно, — дівчинці діагностували нефробластому. Розпочався непростий період лікування. З червня минулого року Віка лікується в Національному інституті раку, а живе з мамою у родинному домі «Дача» благодійного фонду «Запорука». Тут, в атмосфері турботи та підтримки, Віка зробила свої перші кроки та промовила перші слова. Дівчинка зростає на очах у команди та мешканців «Дачі».  

«Я собі придумала так: це період, який треба пройти. Є певні речі, які просто треба зробити. Це як люди у в’язниці термін відбувають. А нам треба пройти курс лікування», — каже Мар’яна.

Віка дуже енергійна і комунікабельна дівчинка, легко йде на контакт. Через лікування вона втратила волосся, але дуже хоче робити зачіски, тож тепер намагається припасувати собі мамине: залазить на ручки, бере жмут волосся і прикладає собі до голівки. І хто б її не взяв на руки, вона неодмінно бавиться чужим волоссям.

«Вікуся пам’ятає, що я їй зав’язувала «пальмочку». Нещодавно знайшла ті резиночки і прикладає до голови», — розповідає Мар’яна.

Жінка зізнається, що не завжди є час на ресурсні заняття. Багато уваги потрібно приділяти Вікусі. Але за можливістю долучається до зустрічей з волонтерами, бере участь у творчих та кулінарних майстеркласах на «Дачі». Підтримують її розмови з рідними та спілкування з іншими мамами. Сумує сильно за старшим сином. Понад усе прагне повернутися додому і зібратися всією родиною, щоб оголосити, що Віка одужала, і нарешті зав’язати їй бантики на власне, таке омріяне волосся. Свій букет під час флористичного майстеркласу Мар’яна збирала з надією про майбутнє, у якому донечка здорова. 

Мама Олена 

Олена — мама вже повнолітнього сина Михайла. Живуть вони в селі на Рівненщині. Чоловік Олени і батько Михайла служить у ЗСУ ще з початку повномасштабного російського вторгнення. Тож Олена вела господарство разом із свекрухою, виховувала синів, садила город, тримала теплицю. Саме з тих країв до Києва їдуть знамениті ровенські огірочки. Селяни вирощують овочі у своїх теплицях, потім здають гуртом перекупникам, а ті вже везуть на столичні базари. Влітку ходять до лісу збирати чорниці, продають їх та й з того живуть. 

Останнім часом Олена працювала продавчинею в місцевому магазині, аж поки не захворів молодший син Міша. Йому діагностували рабдоміосаркому грудного м`яза. Спочатку хлопця лікували у Рівному, а потім направили до Києва. Уже 10 місяців Михайло лікується у Національному інституті раку. Живуть мама з сином на «Дачі» від благодійного фонду «Запорука».

«Коли ми вперше почули про „Дачу“, дивувалась, що ще за дім такий. Але нам тут одразу сподобалося. Як на курорті», — каже з посмішкою Олена.

Міша любить побути на самоті, а в лікарні такої можливості не має. Тож «Дача» стала для них другим домом. Тут можна готувати улюблені страви. Олена каже, що готують вони як удома: то голубців накрутять, то крилець запечуть. Велика кухня дозволяє це робити.

«Ми створили родинний дім „Дача“ для сімей, аби бути поруч і разом з дитиною під час лікування. Тут мами видихають, повертаючись з лікарень. Приготувати свою улюблену страву для них — це більше, ніж подбати про вечерю. Це відчуття дому, яке зігріває й додає сил у складний період. Ми у „Запоруці“ дбаємо про те, аби допомога була людяною та не позбавляла гідності людей, які проходять крізь виклики долі», — говорить президентка фонду «Запорука» Наталія Оніпко.   

Старший син Олени працює у Києві, тож навідується до них, приїжджає на «Дачу». Спілкуються також з іншими мамами, що живуть у родинному домі, діляться радощами і печалями, часом і поплачуть, коли зовсім тяжко. 

Олену підтримують рідні. Жінка ділиться, що вона з великої сім’ї, тож сестри часто телефонують, турбуються, як у них справи. Часом Олена, звісно, сумує за рідними стінами.

«Хочеться вже додому. Дім є дім. Де б не була, а вдома краще», — каже жінка.

Мама Ірина 

Ірина — мама маленької Олі. Вони з Харкова. Ірина — тренерка з кінного спорту. Ще в дитинстві дідусь прищепив їй любов до коней. Він обожнював тварин і розповідав онучці, наскільки благородні коні. Ірина виросла і придбала власного жеребця Ісфахана. Везла його з Київського іподрому аж до Харкова. 

Життя Ірини складалось так, як вона задумала: тренування, народження доньки, купа різноманітних справ і обов’язків. Аж поки не почалось повномасштабне російське вторгнення. Постійні обстріли, маленька донька на руках, кінь, якого нічим годувати, кішка, собака і всього 150 гривень готівки. Про те, щоб виїхати, Ірина навіть не думала.

«16 років кінь живе зі мною. Я не могла його зрадити і залишити», — каже Ірина.

Якимось дивом родині вдалося пережити найстрашніші дні великої війни і поступово адаптуватися у місті, яке постійно перебуває під обстрілами. Коли все більш-менш налагодилося, то виявилося, що в маленької Олі — онкологічне захворювання. 

Спочатку проходили хімієтерапію в Харкові, потім приїхали на лікування в Національний інститут раку в Києві. 

Ірина побачила фото «Дачі» в лікарні. Коли їй сказали, що проживання там безкоштовне, здивувалась: «Бути такого не може!», — вигукнула вона. 

Ірина зізнається, що для неї неприйнятні слова жалості. Дратує, коли кажуть, що розуміють.

«Не потрібно мене жаліти. Для людини, яка все життя займається спортом, немає слів „жалість”, „біль”. Тільки вперед і долати перешкоди. Хвороба — це перешкода, яку треба здолати. Якщо здамся я, здасться донька. А я хочу, щоб вона одужала і народила мені онуків. Якщо захоче, звісно», — каже Ірина. 

Замість жалості Ірина та інші мами потребують звичайної людяної підтримки. 

«Часом люди ніяковіють, коли дізнаються, що у дитини їхніх знайомих — рак. Не всі можуть одразу підібрати правильні слова, тому говорять шаблонне:„Тримайся!” або „Я розумію”. Замість цих слів більш доречним буде запитати батьків дитини: «Як ви? Чим я можу допомогти?». Інколи мамам та рідним потрібна допомога з простими справами. Купити продукти, полити квіти, погодувати кота, доки батьки з дитиною у лікарні — на щоденні побутові справи інколи просто не вистачає часу. Допомога з побутом може виявитися дуже підтримуючою», – говорить психологиня фонду «Запорука» Лілія Сіроха. 

Поки маленька Оля проходить лікування, спорт для Ірини відійшов на другий план. За конем зараз доглядає довірена людина в Харкові. Надсилає Ірині щодня світлини та відео. Підтримує в усьому Ірину чоловік.

А ще Ірина любить малювати. Поки донька ліпить щось із пластиліну, мама розмальовує картини за цифрами. Каже, що це відволікає і допомагає відновитися. 

Як допомогти матусям

Мар’яна, Олена, Ірина та усі мами дітей, які проходять тривале лікування, віддають багато власних сил на турботу про дитину. Аби матусі мали сили продовжувати підтримувати своїх дітей, благодійний фонд «Запорука» відкрив збір до Дня матері. До ініціативи вже долучився і Райффайзен Банк — багаторічний партнер фонду, який системно підтримує його проєкти. У банку наголошують, що турбота один про одного — це нова валюта нашого часу

«Онкологія не чекає. Діти не можуть поставити свою хворобу на паузу. Їм потрібна допомога тут і зараз. Наша співпраця з фондом „Запорука” доводить: разом ми можемо створювати важливі зміни для майбутнього наших дітей», — зазначила Наталія Гуріна, заступниця голови правління Райффайзен Банку.

Уже 17 років «Запорука» поруч з родинами дітей, які борються з тяжкими захворюванням. Фонд підсилює медичні заклади, створює комфортні умови для дітей та рідних під час лікування та реабілітації, забезпечує психологічну допомогу для маленьких пацієнтів та їхніх рідних.

Завдяки фонду родини можуть безоплатно проживати у родинному домі «Дача», який став другою домівкою для майже 300 сімей лише тільки торік. Цю допомогу фонд надає завдяки благодійним внескам небайдужих людей та підтримці партнерів, які розділяють цінності та місію фонду. 

Авторка: Олена Кущенко