Діно Буццаті: збільшений портрет на тлі Татарської пустелі

Письменник Діно Буццаті (1906–1972), якого називають одним з провідних італійських фантастів ХХ століття, українському читачеві презентований доволі скромно. Окремі його твори в різний час публікувалися в славетному журналі «Всесвіт» і низці альманахів наукової фантастики. Зараз із ними можна ознайомитися на безкоштовних цифрових платформах «Бібліотека української літератури» та «Чтиво», але в обох, як і в друкованих першоджерелах, прізвище автора подається як «Будзаті».

Причини такої транскрипції незрозумілі, адже фахівці з італійського перекладу запевняють: Buzzati читається й пишеться як Буццаті. Саме з таким написанням прізвища 2009 року на український книжковий ринок вийшов найвідоміший роман автора — «Татарська пустеля» («Фоліо», переклад Юрія Педана).
 

«Татарська пустеля» — роман-алегорія з доволі поширеною фабулою («Небагате на події життя у віддаленій прикордонній фортеці» — тут можна пригадати з десяток авторів, від Франца Кафки, з яким Буццаті прийнято порівнювати, до Джона Кутзее, чиїх «Варварів» нарешті, за 44 роки з часу написання, видали минулого року українською). Описуючи життя фортеці на кордоні з умовною гірською пустелею, Діно Буццаті використав досвід свого дитинства в Доломітових Альпах. А за рік до виходу роману він вирушив у редакційне відрядження до Африки, де італійські фашисти вели загарбницьку війну в Абіссінії. Звідти Діно писав оптимістичні репортажі, допоки не підхопив черевний тиф і не повернувся до Італії.
 

Одужавши, знову став військовим кореспондентом, тепер на крейсері «Фіуме», побувавши в низці серйозних морських баталій. Цей досвід потім ляже в основу кількох його вже відверто антивоєнних фантастичних новел…

В основі «Татарської пустелі» нехитрий сюжет: молодий офіцер Джованні Дрого, щойно після академії, вирушає на службу до віддаленого прикордонного форту, який зветься, попри стратегічну незначущість, моральну та фізичну застарілість, Фортецею. З якої в Дрого є непереборне бажання й навіть можливість якнайшвидше перевестися в цікавіше місце несення служби, але щось тримає тут інших офіцерів. Це щось — віддалене відчуття загрози й можливість проявити себе в майбутній війні, якої давно не знало книжкове Королівство, на відміну від реальної тогочасної Італії. Простенький, здавалося б, сюжет чіпляє своїми деталями, насамперед абсурдністю життя за статутом. В одному з епізодів гине солдат, котрий забув щоденно оновлюваний пароль, — його застрелив вартовий, бо того вимагає інструкція.

В іншому начальство вилучає в офіцерів підзорні труби — бо хтось помітив у мертвій пустелі підозрілий рух, але цей рух не має бути поміченим, згідно з «цінними вказівками» вищого керівництва. Під час безглуздого змагання у швидкісній демаркації гірської ділянки кордону (в ньому беруть участь і «північні сусіди») замерзає в снігах один з офіцерів — і його смерть стає предметом заздрості інших: як-не-як, а загинув, виконуючи обов’язок…

Загадкові «північні сусіди», які десятиліттями практично ніяк себе не проявляють, нарешті (!) починають явну підготовку до війни, що викликає незвичний для реальності ентузіазм охоронців Фортеці. Адже дехто провів у ній усе свідоме життя, так нічим себе й не проявивши. Дочекався війни й уже немолодий хворий самотній Дрого — та чи не запізно?

1976 року роман «Татарська пустеля» було екранізовано. Однойменний фільм режисера Валеріо Дзурліні отримав кілька кінонагород і вважається одним з найзірковіших — практично всі ролі в ньому грають провідні італійські та французькі актори того часу.

Та Буццаті недарма вважається провідним представником італійської фантастики. Його твори — як невеликі новели, так і повісті, — майже завжди містять елемент цього жанру. Як-от «Уповільнювач часу» (в місті для обраних працює механізм, що затримує для мешканців плин часу — приблизно вдвічі, тож щасливчики, які можуть собі це дозволити, мають жити принаймні півтори сотні років. Але тільки в межах міста — покинути його вже не вийде через зміни в організмі).

У повісті «Збільшений портрет» читач стикнеться з такою популярною нині темою штучного інтелекту, який у творі 1960 року має геть інший характер, ніж звичний для наших сучасників дивакуватий співрозмовник чи генератор дурнуватих картинок із людьми, що мають зайві кінцівки. Практично всі сюжети новел Буццаті мають ознаки соціальної прози. Як, наприклад, моторошне оповідання «Сім поверхів» — про провідну медичну клініку з чіткою ієрархією, де на сьомому поверсі лежать щасливчики з геть дріб’язковими хворобами, а на першому — невиліковні смертники. Герой оповідання опиняється на безтурботному сьомому, та невдовзі його — і щоразу тільки тимчасово, начебто й зовсім не через погіршення його стану, починають переводити дедалі нижче…

Або гротескна новела «Як убили дракона». В гірській місцевості в неймовірний спосіб — усупереч усім біологічним законам — завівся дракон, що поїдає селянських кіз. Ба більше — селяни самі щодня носять йому по козі, аби він не наробив лиха. На битву з драконом вирушає добірне аристократичне товариство, маючи в арсеналі навіть невеличку гармату. Та виявляється, що дракон доволі жалюгідний, можна сказати, карликовий. І навіть не дракон, а драконка з двома рептиліями-дитинчатами. І замість відтворення багатосотрічного сюжету — битва Воїна з Чудовиськом — ми бачимо безглузде та жорстоке вбивство тварини, яка, в принципі, нічим людям не загрожує…

Вибивається з фантастичного ряду оповідання «Паніка в Ла-Скала», яке сучасник Буццаті, французький письменник і біографіст Андре Моруа назвав «найкращим європейським повоєнним репортажем». В основі сюжету — атмосфера тривожного очікування приходу до влади в окремо взятому Мілані (місті, де автор провів більшу частину життя і був похований) таких собі «морцистів», заколотників із еклектичною ідеологією, що проголошувала якусь незрозумілу «нову справедливість». Заколот мав початися під час опери «Побиття немовлят» авторства вигаданого композитора П’єра Гроссгемюта…

Наявність на книжковому ринку України лише одного перекладу Буццаті (а точніше, його відсутність — «Татарська пустеля» давно стала букіністичним раритетом) є прикрим непорозумінням. Безперечно, варті уваги й інші його твори, яких би вистачило на хороший альманах.