FUTURESPECTIVE 2025: що потрібно знати про фотохудожницю Аліну Прісіч

У квітні цього року 26-річна фотохудожниця з Луганська Аліна Прісіч була відзначена як "Відкриття року" премії FUTURESPECTIVE 2025 — спільної ініціативи Vogue Ukraine та глобальної платформи PhotoVogue. Серія її робіт увійшла до фінального шортлиста з-поміж 676 заявок вітчизняних митців, які розповідають історії про Україну й світ мовою фотографії. Міжнародне журі, у складі якого були, зокрема, всесвітньо відомі фотографи Бретт Ллойд і Карлін Якобс, глобальний креативний директор Condé Nast Рауль Мартінес і голова програми Global PhotoVogue, директорка PhotoVogue Festival Алессія Ґлавіано, відзначило голос Аліни як один із найсильніших у новій хвилі українського фотомистецтва. Окрім премії від Vogue Ukraine у розмірі 100 000 грн на реалізацію проєкту у співпраці з редакцією, Прісіч отримає менторський супровід від Бретта Ллойда. Вона матиме можливість асистувати йому під час одного з його майбутніх знімань.

Аліна живе і працює в Києві. Практикує в документальному жанрі — не як репортерка подій, а радше як художниця, яка вміє побачити значуще в повсякденному. Її фотографія сповнена особливої поетичної мови, якою вона з дитинства намагається пояснити собі світ.

Прісіч починала з простої плівкової "мильниці". Згадує, як у дванадцять років, у селі в дідуся, від нудьги знімала все навколо — сонце, небо, листя, солом’яний капелюх, квіти, комах. "Мене захопило, що я так легко можу передати власні відчуття й емоції, просто фіксуючи життя, — розповідає вона. — Згодом зрозуміла: унікальність у тому, що саме так бачу тільки я. Хоча дійсність єдина для всіх, реальність у кожного своя".

Аліна здобула фахову освіту в Київському національному університеті культурий мистецтв, на кафедрі операторської майстерності та фотомистецтва. Її майстром під час навчання був Юрій Гармаш — український оператор, один із ключових митців доби поетичного кіно 1960-1970-х років, відомий співпрацею з Юрієм Іллєнком, Сергієм Параджановим та Іваном Миколайчуком. "Якось під час студентської поїздки в Карпати ми мали змогу більше поспілкуватися, і я з перших вуст почула історії про цілу епоху — про те, як усе відбувалося насправді, — згадує Аліна. — Це був діалог не лише про кіно й фотографію, а й про відчуття часу, краси, присутності. Тоді я зрозуміла, яка це унікальна можливість і що я торкаюся чогось справді важливого".

За роки роботи візуальна мова Прісіч не втратила первинної чутливості. Вона і далі досліджує реальність, не намагаючись прикрасити чи змінити її. "Документальна фотографія завжди суб’єктивна, бо ми самі вирішуємо, куди дивитися. Вона дозволяє мені бути уважною, залишатися в моменті — і водночас перетворювати зриме на приватну історію. Межа між документальним і художнім, між правдою й поглядом — розмита. І, зрештою, важливе не визначення, а щирість".

Теми, які цікавлять Аліну, — особисті, але водночас близькі багатьом: дитинство, пам’ять, природа. Її увагу приваблює те, що зазвичай залишається поза кадром — деталі міського життя, обличчя друзів, вразливість у побутових ситуаціях. Після народження доньки у 2023 році її світосприйняття змінилося: життя для фотографки стало ще більш сфокусованим на "тут і тепер". Саме тому вона не прагне постановності, не вибудовує складних концептів.

Однією з найбільш щемких тем у її практиці залишається рідне місто. Після окупації Луганська Аліна втратила можливість повернутися додому. Однак вона не драматизує цей досвід, а трансформує його у творчий пошук. "Я часто сумую за домом, але не за місцем, а за часом, коли все було простіше, безтурботніше і без війни, – каже вона. – Я не сприймаю свою історію як трагедію, швидше як частину процесу, що призводить до глибоких внутрішніх змін". У Луганську залишилися сімейні фотоальбоми — архів, який вона мріє повернути і який, можливо, стане основою майбутнього художнього проєкту.

Серія, яку Прісіч представила на FUTURESPECTIVE 2025, об’єднує знімки з різних періодів, пов’язані спільним настроєм очікування та внутрішнього напруження. Вони передають стан "між" — між спокоєм і тривогою, між минулим і тим, що ще не сталося. За словами фотографки, її серія — про майбутнє, яке ще не визначене, але вже відчутне. Вона намагається зафіксувати момент, коли щось тільки починає змінюватися — і ця зміна народжується в теперішньому. Розмірковує про майбутнє не як про щось віддалене й технократичне, а як про стан, що проявляється у погляді, дотику, світлі. Аліна вірить: фотографія здатна змінювати не лише спосіб бачити, а й саме сприйняття — часу, простору, себе.