Яким вийшов український павільйон на Венеційській архітектурній бієнале: розповідають куратори

10 травня у Венеції відкрилася 19-та Міжнародна архітектурна бієнале. Серед понад 60 національних павільйонів вдруге в історії бере участь і Україна — з виставкою DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore, що досліджує архітектуру негайної відбудови, опору й самоорганізації в умовах повномасштабної війни.

Цьогоріч український павільйон став маніфестом так званих "структур турботи" — тимчасових спільнот, волонтерських ініціатив і низових об’єднань, які вже понад три роки забезпечують невідкладну допомогу, займаються відбудовою в прифронтових та деокупованих регіонах України.

У центрі експозиції — масштабна архітектурна інсталяція даху, створена за мотивами "Атласу традиційного українського житла з кінця XIX до середини XX століття". Виставку доповнюють інноваційна ШІ-модель, що відтворює образ архітекторки Тамари Косміної — бабусі кураторки Дани Косміної — і присвячена дослідженню народної архітектури, а також імерсивна аудіоінсталяція "Купол дронів", куратором якої став Клеменс Пул.

Виставку створено всього за кілька місяців — рекордно стислі терміни для проєкту такого масштабу та з усіма супутніми логістичними викликами — й без відкритого конкурсу, як це зазвичай передбачено. Водночас уже цього року призначено нову комісарку павільйону — Тетяну Філевську, яка має забезпечити тяглість і сталу присутність України на Венеційській архітектурній бієнале впродовж наступних шести років.

Як виникла ідея виставки, про пошук матеріалів та створення робіт — розповідають куратори Богдана Косміна, Катерина Русецька, Міхал Муравськи та продюсерка проєкту Ілона Демченко.

— Богдано, важливим елементом виставки є Дах, розроблений на основі "Атласу традиційного українського житла кінця XIX — середини XX століття". Розкажи, будь ласка, більше про це дослідження. Як із ним послідовно працювали три покоління жінок-архітекторок із вашої родини?

Богдана Косміна: Дослідження, яким моя родина займалася понад 50 років, довгий час проходило повз мою увагу. Мені здавалося, що воно не стосується сучасної архітектури чи мистецтва, і я недооцінювала його більшу частину свого життя. Але з початком повномасштабного вторгнення я поглянула на нього інакше.

Проєкт розпочався в 1960-х роках із бажання знайти культурно-етнічні подібності між трьома країнами. Було звернення до трьох академій — у Мінську, Кишиневі та Києві — з ідеєю створити спільний нарис. Білоруси видали результати у вигляді ілюстрованого видання, але не у форматі Атласу, який відрізняється тим, що містить картографування і нанесення територіальної інформації. Це складніша праця, бо охоплює градацію поширених і поодиноких явищ, аналіз природно-кліматичних і мовних факторів, що впливали на формування архітектурних форм тощо. Український Атлас, хоч і не виданий, залишається унікальним. Він містить сто карт, кожна з яких розповідає про окремий архітектурний елемент — від фундаментів до конструкцій стін, стелі, підлоги, навіть принципів інтер’єру.

— Розкажи більше про твою бабусю Тамару Косміну, яка є частиною венеційського проєкту. Чим саме вона займалася?

БК: Із 1963 року Тамара вивчила українську мову й спілкувалася винятково нею. Її послідовна україноцентричність привернула увагу вірменських друзів, з якими вона товаришувала під час аспірантури на факультеті промислового будівництва в Москві. Після повернення до Києва Тамара активно зацікавилася українською культурою, мистецтвом і літературою.

Свою професійну діяльність Тамара розпочала як архітекторка в галузі промислової архітектури та житлового будівництва у складні 1960-ті роки, коли всі рішення затверджувалися через московські департаменти. Вона викладала курс дерев’яних конструкцій у Київському національному університеті будівництва і архітектури та долучилася до київського руху шістдесятників. Її коло спілкування тоді охоплювало Людмилу Семикіну, Аллу Горську, Івана Драча. Від репресій її вберегло місце народження, зазначене в паспорті, — Челябінськ.

Познайомившись з архітектором Олесем Силиним, Тамара за його порадою звернула увагу на дослідження народного житла й приєдналася до групи фахівців, що збиралася в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського. Григорій Стельмах, який на той час професійно досліджував народне житло та структуру сіл, прийняв Тамару до своєї дослідницької групи й допоміг їй сформувати методологічний підхід до подальших студій. Саме в цей період вона розпочала роботу над своєю монографією, присвяченою архітектурі Поділля.

Збирала експедиційні матеріали — деякі з них представлені в нашій експозиції. Ці матеріали опрацьовувалися, перемальовувалися, структурувалися у схеми й таблиці. Вона також готувала ілюстративні матеріали для майбутнього Атласу й наносила знайдені явища на картографічні основи. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років Тамара долучила до цієї роботи і мою маму, Оксану Косміну, яка теж брала участь в експедиціях.

— У просторі експозиції також представлена ШІ-модель Тамари Косміної. Про що вона зможе розказати?

БК: У цьому проєкті дуже багато різних даних, матеріали складно сприймати як єдине ціле, легше ставити конкретні питання та отримувати конкретні відповіді. Початок роботи над ШІ-аватаром став для мене спробою переосмислити й структурувати весь архів Атласу, створити своєрідну "Тамарапедію".

— Як ти працювала над цим інструментом?

БК: Я почала самостійно збирати матеріали, оцифровувати архів, перетворювати друковані праці в текстовий формат, передавати ці знання в систему. У Мексиці, під час такої тех-резиденції, Princess Momo запросила мене подумати над тим, як ми можемо користуватись інструментами штучного інтелекту заради їхньої персоналізації й збереження даних. І на базі такого незалежного інструменту як Iris, я почала писати довжелезні щоденники про Тамару й усе, що пов’язане з нею. Робота над архівом буде продовжена у Музеї фольклористики у Відні, де зберігається велика частина неопрацьованого матеріалу.

— Як Тамара вплинула на тебе?

БК: Вона вплинула на всіх нас. Але один із найяскравіших спогадів — моя перша велика закордонна поїздка. Тоді в житті Тамари ще тривала її своєрідна обсесія Францією. Вона повела мене до Музею Орсе в Парижі й сказала: "Подивись, як архітектура здатна об’єднати всі медіуми. Що б ти не захотіла робити в житті — почни з архітектури. А потім зможеш займатися чим завгодно".

Це глибинне переконання вона заклала в усіх нас.

"Подивись, як архітектура здатна об’єднати всі медіуми. Щоб ти не захотіла робити в житті — почни з архітектури. А потім зможеш займатися чим завгодно "

— Розкажіть більше власне про саму інсталяцію — великий дах з очерету, який ми бачимо у Венеції, хто займався її створенням?

БК: Очерет для покрівлі традиційно постачали з південних регіонів України, і нині, через воєнні дії, цей матеріал перебуває під великою загрозою. Йдеться не про Крим, де історично використовували інші покрівельні матеріали — дерен, черепицю, — а про Херсонщину, Одещину та Миколаївщину. Починаючи з середини XIX століття, ареал поширення очерету поступово звужувався, однак навіть у 1950–60-х роках він залишався популярним матеріалом і дожив до нашого часу. Це стало ключовим питанням і для нашого проєкту — поєднати метало-черепичний, агресивний, сучасний матеріал із традиційним очеретом.

Перед відкриттям бієнале ми бачили представників інших павільйонів, які теж використовують природні матеріали — бананову шкірку, пальмове листя, очерет. І це цікаво перегукується з нашими пошуками.

Нам пощастило знайти неймовірного майстра, якого відшукала Ілона. Це важливо не тільки для збереження традиції, а й для переосмислення, як ми маємо спілкуватися з людьми та передавати ці знання далі. Бо кількість майстрів з такими вміннями стає дедалі меншою, і саме тому так важливо їх підтримувати.

Така тотальна присутність українського в самому серці павільйону — це не просто символічно. Це акт протистояння знищенню через творення

— Ілоно, розкажи, будь ласка, взагалі про роботу над павільйоном, та виклики, з якими зіштовхнулася команда.

Ілона Демченко: Ця виставка технічно дуже складна й надзвичайно конденсована. Для неї була створена нова мистецька робота, і сама по собі вона є складною — за обсягом виконаної роботи, за вагою і за вартістю. Це один із найбільших проєктів, який Україна представляла у Венеції у межах національного павільйону, серед усіх мистецьких і архітектурних бієнале.

Його реалізація відбувалася саме в дусі того самого вернакуляру, про який ми говоримо. У нас було лише три тижні на створення даху. Коли ми бралися за це, ні я, ні мої колеги в Україні не до кінця розуміли, за що беремося. Якби розуміли — можливо, й не взялися б. Уже в перший день, щойно ухвалили рішення, що будемо це робити, ми за власні гроші стали в чергу на верстат, який гне кола з металевої труби. Ми ще не мали проєкту, але чомусь відчували, що "кола" нам точно знадобляться. Проєкт виникав буквально в процесі.

Ще одна проблема — очерету в Україні стає дедалі менше. Його зазвичай заготовляють у плавнях Херсонщини, але зараз через обстріли це неможливо. Наш очерет зрештою знайшли в Одеській області, хоча його там не так багато, і в сезон усе швидко розкуповують. Нам пощастило вийти на майстра Олександра — через знайомих знайомих. Це людина, яка все життя працює з очеретом і дуже творчо підходить до справи. Він подивився на мене з подивом і жалем, а потім сказав: "Ну гаразд, якщо ви настільки шалені, в мене є трохи очерету, який я купив для даху свого власного будинку". І, як це часто буває, він повірив у нас і вирішив допомогти.

Ми жодного разу не збирали цю конструкцію повністю в Україні. Усе привезли у Венецію, не протестувавши, але привезли — і воно запрацювало.

Щодо металу — це ніби менш цікава тема, ніж очерет, але ми отримали відмову від перших семи виробників. Усі казали, що це нереально за такі стислі терміни. Врешті ми знайшли невеликі майстерні на Київщині та Чернігівщині, які погодилися допомогти. Вони зробили все з українського металу — навіть шурупи ми везли свої.

Цей проєкт став справжнім проявом вернакуляру не лише через використані матеріали, а й через сам процес — коли все створювалося у надзвичайно складних умовах, із мінімальними ресурсами, але з великою вірою в те, що це важливо.

Така тотальна присутність українського в самому серці павільйону — це не просто символічно. Це акт протистояння знищенню через творення.

— Як ви пов’язуєте архітектуру, досліджену в межах Атласу, з архітектурою, що виникає внаслідок воєнних дій в Україні? Яким ви бачите потенціал застосування цього дослідження до реалій сьогодення?

БК: Чим більше я переглядала замальовки, фотографії, дослідницькі матеріали, тим виразніше розуміла: хоча йдеться про українську архітектуру, в ній закладені універсальні принципи й елементи. Вони відчутно перегукуються з архітектурою Японії, країн Африки й частини Латинської Америки. Те, що було створене людиною з природних ресурсів без попереднього проєкту, має особливу свободу й універсальність архітектурної мови.

ММ: Це питання не про потенціал, а радше про безвихідь. Вернакулярні архітектори виконують свою роботу з різних причин, і я вважаю, що важливо досліджувати їхню практику — але не робити з цього висновок, що архітектурна освіта більше не потрібна. Ці явища не є взаємозамінними — це просто реальність.

Ті групи, з якими ми працюємо — KHARPP, "Лівий Берег", "Будуємо Україну Разом" — мають свої підходи. Але поряд із ними існує чимало вернакулярних архітекторів, які працюють без інстаграму, без публічних структур, просто у своїх громадах, у зв’язку з локальними ініціативами. Те, що ми показуємо, — це лише тизер усього, що є насправді.

Як дуже влучно сказала Юлія Юрченко під час зустрічі в листопаді 2023 року в Дніпрі на фестивалі "Конструкція": не треба вигадувати колесо — вже існують інші структури, муніципальні профспілки чи локальні формації, з якими потрібно працювати, щоби будувати поліцентричну державу.

Катерина Русецька: Мені здається, що те колосальне дослідження, яке провела Тамара Косміна, а потім продовжила Оксана й зараз Богдана, — уся ця систематизація дає, можливо, певний поштовх до дослідження того, що відбувається в Україні зараз. Як зазначив Міхал, KHARPP та "Лівий Берег" — це лише кілька прикладів таких ініціатив, які займаються відбудовою. Готуючи павільйон та публічну програму, ми постійно знаходимо дедалі більше таких ініціатив. Така негайна відбудова зараз відбувається у всіх прифронтових громадах, і таких громад стає дедалі більше. Ми не знаємо, що буде відбуватися в Запорізькій і Дніпропетровській областях за пів року, але, найімовірніше, цей процес відбудови торкнеться і цих територій, бо там з’являтимуться нові руйнування. Ми не знаємо, як виглядатиме нова хвиля відбудови в Харківській області, адже частину того, що вже було відновлено "Лівим Берегом" і KHARPP, вдруге або втретє зруйновано. Треба також розуміти, що відбудова стосується не лише зруйнованих війною будинків і приміщень, але й нагальної потреби знайти житло для тих, хто змушений виїхати з прифронтових зон.

— Чи може цей досвід самоорганізації та відновлення бути цікавим і корисним для інших країн?

КР: Безумовно. Ми вже бачимо, що це не просто наша локальна історія, а приклад для інших суспільств, які стикаються з гуманітарними або екологічними катастрофами.

Цей досвід уже сьогодні є універсальним — про те, як спільноти можуть самостійно відновлювати свої простори, не чекаючи на державні програми, і водночас не відмовляючи у солідарності з іншими.

Виставку DAKH (ДАХ): Vernacular Hardcore можна побачити у Венеції до листопада 2025 року.

Текст:Аміна Ахмед

Фото:Valentyna Rostovikova, PRYZM photography