Сила двох: як радіоведуча-волонтерка Юля Карпова й Герой України Сергій Пономаренко поєднують любов, благодійність і власну справу

Юля Карпова й Сергій Пономаренко знають: справжня близькість — це не про гучні слова. Це про щоденні речі: чекати, коли інший доробить справи, радитися навіть під час походу в магазин, підтримувати важливі проєкти одне одного. Іноді — зважитися на серйозний вибір, не маючи жодних гарантій.

Юля, попри страх бджіл, разом із Сергієм розвиває його ветеранський бізнес — пасіку. Сергій допомагає Юлі з її благодійним фондом «Юлині бабусі». Так вибудовується те, що вони називають командою — у тиші, рутині, турботі.

Знайомство, яке мало статися

Їхня історія почалася незвично — з голосу в ефірі. Сергій багато років слухав Юлю по радіо, але не уявляв, що одного дня наважиться зустрітися з нею наживо.

Герой України, офіцер ЗСУ з бойовим досвідом ще з 2014 року, він добровільно повернувся до війська в перші дні повномасштабного вторгнення. Його танкова рота однією з перших прибула на Харківщину, де в бою під Ізюмом було знищено дев`ять ворожих машин. Там, під артобстрілом, Сергій особисто вивів підбиту машину з поля бою.

Ще до повномасштабного російського вторгнення він писав Юлі повідомлення із пропозицією співпраці в благодійності. Однак відповіді не було. Під час повномасштабної війни, коли життя втратило звичні орієнтири, Сергій вирішив діяти: за допомогою знайомих і побратимів організував «спецоперацію», аби зустріти дівчину, чий голос підтримував його в складні моменти. Юля не знала цих деталей — їй просто сказали, що військовий, який приїхав до Києва, дуже хоче з нею познайомитися.

Перша зустріч і розмова не про війну

Вона очікувала коротку зустріч зі слухачем, який захоче зробити фото. Але розмова вийшла зовсім іншою.

Під час зустрічі Юля багато думала про друзів, які зникли безвісти, а Сергій, навпаки, запропонував: «Давай не про війну». «Ага, добре», — кивнула Юля, намагаючись не поринути у важкі думки. — Але все ж що робити, коли люди безвісти зникли?»

Зрештою саме ця бесіда стала відправною точкою до чогось більшого. Юля і Сергій почали спілкуватися щодня. Спершу — про просте, потім — про найважливіше. Відверті діалоги стали основою їхніх стосунків — без прикрас, чесно, з розумінням, що війна назавжди залишає слід у кожному.

Команда не на словах

Обидва згадують момент, коли вперше з’явилося відчуття «ми».

Для Юлі це розмова про діагноз Сергія. Вона пам’ятає, що тоді постала перед вибором: «Жити своє чудове безтурботне життя або жити його з поправкою на хворобу, але із Сергієм. І мій вибір був очевидний».

Для Сергія це був день перед одним із виїздів на фронт. Між іншим він сказав, що в польових умовах рятують м’ясні чипси. Через кілька днів Юля принесла два великі пакети. «Ого, — подумав я тоді. — Вона це почула, вона це запам’ятала і знайшла».

Відтоді — все разом. Готувати вечерю, допомагати на пасіці, пакувати посилки для підопічних фонду. Вони жартують, що навіть не згадають, у чому не підтримують одне одного.

Якщо один доробляє справи — інший чекає, займаючись своїм. Але це не жест, не виняток, а звичайна рутина. Як і звичка розмовляти з батьками разом, увімкнувши гучний зв’язок, або чайні марафони, які неспішно розтягуються до ночі.

Коли благодійність — це любов

Фонд «Юлині бабусі» зʼявився ще до їхніх стосунків, але став частиною спільного досвіду.

«Для мене фонд — це моє дітище, мій найбільший сантимент. Це продовження мого стану внучки, бо я дуже сумую за своїми бабулями. Це моя душа», — зізнається Юля.

Сергій спершу долучився, щоби підтримати кохану — бачив, наскільки ця справа для неї важлива. «Не допомагати в цьому просто не можу», — каже він.

І хоча спершу це була просто підтримка, із часом вона набула іншого сенсу. «Коли поїхав у притулки й побачив, як усе це відбувається, — щось глибоко зачепило», — зізнається Сергій.

Для нього робота у фонді — це також і про внутрішню потребу бути корисним.

«Якщо хтось стоїть на узбіччі під дощем, я не проїду. Зупинюсь, запитаю, допоможу. Іноді Юля жартує, що я не можу пройти повз жодної нагоди зробити щось хороше. Це просто в мені з дитинства», — каже Сергій.

У травні фонду «Юлині бабусі» — три роки. Зараз Юля і Сергій збирають 1 мільйон гривень, аби й надалі підтримувати понад 1100 підопічних. Донатити можна будь-якою сумою — на банку або за реквізитами на сторінці фонду.

Пасіка як спільна справа й медитація

Ще до повномасштабного вторгнення Сергій мав понад 70 вуликів. Після перерви він повернувся до улюбленої справи — тепер уже не сам.

Юля жартома каже, що стала «примусовою пасічницею»: «Я абсолютно нічого не знала про це раніше. Але розумію, що це його втіха й любов. І це тепер у чомусь і моя робота». 

Вона підносить рамки, рахує, тримає димарик, допомагає з воском. Свічковаріння стало її окремим світом: «Це моя активна медитація. Дуже подобається».

Разом вони створюють два бренди — «Мед від Героя» та «Плоть і полумʼя» зі свічками й декором. Сергій відповідає за виробництво, Юля — за комунікацію і презентацію.

«Юля — це піарниця, маркетологиня і головний мозок у контексті продажу», — усміхається Сергій.

Що тримає разом

Юля обожнює довго спати у вихідні, Сергій — прокидатися з планом переробити безліч справ на пасіці й поза нею. Вони сміються із цих відмінностей, жартують і щоразу домовляються наново.

Можуть на ніч зависнути на «Супермамі», обговорювати кожну сцену в серіалі або перетворити перегляд фільму на багатогодинну розмову про життя.

«Ми можемо подивитися фільм півтори години — і ще п’ять годин його обговорювати. Це дуже класна терапія. Так ми навчилися не боятися говорити чесно», — говорить Юля.

У їхніх подорожах завжди є простір для «а звернімо». Якось дорогою з роботи заїхали до Батурина — щоб прогулятися. Іноді вони свідомо планують маршрут з обов’язковим відвідуванням музею, а іноді — імпровізують, обираючи не найкоротший шлях, а той, який веде до нових вражень.

У конфліктах — теж домовленості: жодних принижень, жодних образ. Це табу.

Про важливе — не лише говорять, а й діють. Не купують без чеку, не платять, «скидуючи на картку», не паркуються на місцях для людей з інвалідністю. Принциповість, чесність, повага до країни — для них це не слова, а спосіб життя.

«Сила наших стосунків — у любові та повазі одне до одного», — каже Сергій.

«А ще в тому, що Сергій завжди правий. А якщо помилився — я підкажу», — усміхається Юля.

Як відновлюються

Коли втома накриває — вони шукають прості й затишні способи перезавантаження. Сергій — у шахах. Каже, іноді може вигравати комбінації, сам не розуміючи, звідки вони беруться, іноді — програвати і злитися, але це завжди допомагає «переключити емоції».

Ще один спосіб відновлення — риболовля. Юля не ловить рибу, але їде з коханим, аби підтримати.

Ще один улюблений варіант порелаксувати — парний масаж. Це їхній спільний ритуал, коли емоцій багато, а ресурсів бракує.

«Ми, напевно, якби можна було, то лежали б добу під масажем, не рухаючись», — сміється Сергій.

Що далі

Їхні мрії — прості: будиночок із садом, галасливі внуки, які просять ще одну історію з молодості, і спокій. Бути поруч — удома, на пасіці, у поїздках або під час звичних справ, де не треба багато слів.

Також Сергію та Юлі хочеться зберегти відчуття плеча поруч, щоб колись на весіллі правнуків підняти келих і чесно сказати: «Ми вам бажаємо такої любові, як у нас. Ми тепер точно знаємо, що це».

А ще — надважливо впливати на реальність навколо. Бути не просто поряд одне з одним, а поряд із країною, у якій живуть. Мати право голосу — у великому й малому, щодня діяти чесно, принципово й відповідально.

Бо для Юлі й Сергія любов — це не лише турбота одне про одного. Це ще і спільна відповідальність за майбутнє.