Останній татарин під Львовом…

Ось цей вельможа, якого ви бачите на гравюрі і який похований в самісінькому центрі Львова в єзуїтському костелі, був останнім, хто близько 300 років тому обороняв наше місто від татарських орд.

Перенесіться у своїй уяві у вже далекий 1695 рік, коли татарська орда кількістю до 12 тисяч вершників, підійшла під мури нашого Львова і востаннє спробувала оволодіти містом.

Судіть самі: 9 лютого татарський авангард під проводом хана Шенбаз-Гірея рушив з-під Золочева і вже в четвер 10 лютого був під мурами нашого міста, яке змогло виставити для оборони заледве близько трьох тисяч бійців.

Спочатку татари хотіли в звичний для них (з попередніх рейдів) спосіб увірватися до Львова через Галицьке передмістя (приблизно район теперішньої площі Митної). Але, трапився казус: у підльвівському селі Тарасівка спійманий татарами підстароста під тортурами сказав, що оборонців Львова вп’ятеро (!) більше. І, тому татари вирушили на штурм Львова іншим шляхом: попід Кайзервальд і Старе Знесіння на краківське передмістя, перегрупувавши сюди свою кінноту із сусідніх сіл – Ляшок Мурованих і Сорок. А, перед тим, татари випалили дощенту Збоїска, Кривчиці, Підголоско і Замарстинів.

Отож, головний бій татарам гетьман Станіслав Яблоновський спробував було дати в районі теперішньої вулиці Богдана Хмельницького, Замарстинівської і проспекту Чорновола, але за кілька годин після надзвичайно виснажливого і кровопролитного бою, змушений був відвести свої хоругви ближче до Середмістя.

А, от тоді й почалося найцікавіше: як пише очевидець тих подій “…натовпи міщан і селян з ціпами та косами, які вискакували з усіх кутків уповільнили вже, ніби, безперешкодне просування татар до центру міста… в районі Старого Ринку татари потрапили у вузенькі вулички… Тоді в місті брали все, що потрапляло під руку і вискакуючи через Краківську браму вступали у бій. Бойовище тоді точилося під самими мурами костелу святої Марії Сніжної”. Але, усе краківське передмістя палало…

Того дня – 11 лютого головною помилкою татар стало те, що вони дали себе втягнути у вуличні бої, де татарські кіннотники не маючи змоги розвернутися у звичну для себе лаву, були майже безпорадні. Погодьтеся, важко прицілитися з лука, коли тобі в голову з вікна летить вазонок з алоє або ж відро з помиями… Тому, о четвертій годині по обіді зваживши на колосальні втрати, татарські хани почали відводити рештки своїх військ із львівського передмістя.

Гетьман Яблоновський, який у ці дні вів свого щоденника, записав тоді, що на вулицях Львова тоді загинуло більше тисячі татар. Самі ж татари попідбирали деякі з тих трупів і знесли їх до найближчої православної церкви і там їх разом з церквою й спалили. А решту трупів, які вже не вміщалися у тій церкві, позносили до чотирьох сусідніх хат і вже там спалили. З нашого боку – пише гетьман Яблоновський, було близько сотні вбитими і до пів-сотні раненими.

Українських міщан, які загинули того дня у боях з татарами, поховали на православному цвинтарі Богоявленської церкви (в районі теперішнього перехрестя вулиць князя Романа і вулиці Франка), а католиків – біля костелу святої Марії Сніжної, де відбувалася запекла битва за Краківську браму. А, от татар, які ще лишилися лежати на львівських вулицях, поховали в кількох могилах на передмісті (на мою думку це нинішнє перехрестя вулиць Гуцульської і Кривоноса).

Вже з настанням світанку татарська орда рушила на Дороговиж під Львовом як пишуть “…у зв’язку із наближенням урагану”.

… А, далі доля ніби покинула тих татар назавше. Посудіть самі: із Дороговижа вони рушили до Жидачева, Галича і Тисмениці, спалюючи по дорозі все – за словами очевидця – що потрапляло їм на очі. Навіть в ясир наших людей тоді не брали, бо не мали чим харчувати. Але в ті дні в Галичині вдарив такий лютий мороз, що як пишуть “…на морозі гинули татарські коні і десятками гинули поранені татари”. І, врешті, 20 лютого вже за Снятином те, що ще залишилося від татарської орди, але вже майже без коней, переправилося через Прут і вийшло за межі нашого краю у напрямку Степу.

… Отаким запам’ятали львів’яни місяць лютий 1695 року, коли нога останнього татарина покинула нашу землю…

Микола БАНДРІВСЬКИЙ

Джерело