УПЦ МП в очікуванні кінця — війни чи власного існування

На дванадцятий рік війни й через три роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну керівництво Української православної церкви сподобилося пояснити своїм вірянам і всім іншим, «чому ми більше не МП». Митрополит Київський Онуфрій підписав «Звернення з нагоди третьої річниці» Собору УПЦ МП у Феофанії. Саме третьої. Ні перша, ні друга річниці чомусь не удостоїлися такого документу.

Дорога ложка до обіду, а обід в УПЦ МП — за власним розкладом. Аж ніяк не дивно, що нинішнє «Звернення» збіглося із закінченням строку, відведеного законом організаціям УПЦ МП на «ліквідацію ознак афілійованості з іноземним керівним центром». Днями глава Держслужби з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) Віктор Єленський нагадав про те, що всі асоційовані з Росією церковні організації буде ліквідовано. Також у ДЕСС анонсували перевірку Київської митрополії УПЦ МП.

Дзвіночок. Чи радше дзвін на сполох. Три роки Київська митрополія утримувалася від роз’яснень. І навіть останні дев’ять місяців вона, на жаль, витратила марно — якщо судити з формулювань «Звернення».

Цей документ справляє дивне враження. На перший погляд, це відносно чітке роз’яснення того, що відбулося на Соборі у Феофанії. Але воно не розвіює сумнівів. Навпаки, породжує безліч нових.

Почати хоча б із того, як у «Зверненні» визначається статус Собору. В ньому акцентується, що це був легітимний Собор, оскільки в ньому взяли участь усі церковні страти — миряни, єпископи, ченці. Усіх формальностей і регламентів було дотримано. Але бракує одного слова, яке багато чого розставило б на свої місця. Замість того щоб назвати Собор «помісним» — що було б природно для автокефальної помісної церкви — його чомусь назвали «повноцінним».

Перераховуючи рішення Собору, що свідчать про «канонічну самостійність» УПЦ МП, у документі згадується, що митрополит Київський припиняє своє членство у Священному Синоді РПЦ. Це робить йому честь, безперечно. Але, як показала практика, це не поширюється на інших єпископів УПЦ МП, які й далі брали участь у різних московських (зокрема антиукраїнських) заходах, відвідували Білокамінну й навіть не вважали за потрібне ховатися від камер. Київська митрополія реагувала на ці явні порушення дисципліни та колабораціонізм приблизно ніяк. І це можна зрозуміти: в рішеннях собору йшлося лише про предстоятеля. За єпископами, вочевидь, зберігається повна свобода дій.

Те ж саме можна сказати й про рішення «не поминати патріарха Кіріла». Воно спричинило багато пересудів, але на практиці не змінило нічого. Кожна парафія ухвалювала (й донині ухвалює) сама для себе рішення, поминати чи ні. Але таке рішення парафіян і священника іноді зазнає протидії з боку єпископа. Відомий випадок, коли священники, які не поминали патріарха, через таке рішення парафії наражалися на неприємності. А от про єпископський гнів стосовно тих, хто й далі його поминав, нічого не чутно. Отже, й рішення Собору «не поминати» залишилося декоративним, оскільки його втілення в життя церковне керівництво не забезпечило. А це знову ставить під питання статус Собору у Феофанії: то це був помісний собор, головний орган управління церквою, рішення якого є законом? Чи просто «екстрене засідання», рішення якого можна спустити на гальмах залежно від настроїв єпископа, священника, церковної десятки?

Ще одна двозначність «Звернення» стосується заснування парафій за кордоном для опікування українськими біженцями. Таке рішення справді ухвалили. І якщо решта рішень «зависли» (хто хоче, виконує, хто не хоче, ігнорує), то проєкт «УПЦ МП у Європі» реалізують досить активно. Знаходяться й люди, й кошти, й храми. І хоча між експертами немає єдиної думки про те, наскільки активну участь бере в цьому РПЦ, безсумнівним є одне: за кордоном УПЦ МП не просто «опікується паствою» — вона зберігає вірність цієї пастви «канонічному» (тобто «русскому») православ’ю. Зберігає «русскій мір» у головах українських емігрантів. І байдуже, повернуться ці люди назад до України після війни чи так і залишаться на Заході — і там, і там вони збережуть зв’язок зі «Святою Руссю».

Найдивніший пасаж документа — про визнання з боку інших помісних церков: «Ми сподіваємось, що уся родина Автокефальних Помісних Церков морально підтримає нас, схвалить нашу канонічну незалежність та відзначить її належною відзнакою». Тобто йдеться тільки про моральну підтримку? А що означає «канонічна незалежність»? Автокефалія? Але це слово так і не прозвучало, й складається враження, що автори «Звернення» старанно уникають саме його. Тобто у «Зверненні» не згадується про претензії УПЦ МП на статус автокефальної помісної церкви, церкви-сестри для «усієї родини» автокефальних помісних церков.

Залишається незрозумілим, яка саме відзнака з боку світового православ’я в цьому контексті може вважатися «належною». На що саме сподівається митрополит Київський, який підписав це звернення? Так само залишається невідомим, чи було зроблено якісь практичні кроки назустріч цим надіям. Чи були заяви, адресовані світовому православ’ю? Так, були звернення — і до помісних церков, і до американських телеглядачів, і до дорогих лондонських адвокатів, і до американських лобістів — про «гоніння», порушення прав, необхідність «захистити канонічну церкву». Але тільки не про визнання автокефального канонічного статусу УПЦ-більше-не-МП.

Заради справедливості варто зазначити, що митрополит Онуфрій три роки тому цілком серйозно збирався це зробити — оголосити про повне й беззастережне відділення УПЦ від МП. Тому документи «на затвердження Собору» готували потай, під особистим керівництвом митрополита Київського, і доступ до них мали тільки наближені люди. Але все це залишилось у статусі «бажанок» предстоятеля УПЦ МП. Адже Собор не затвердив фактичного відділення. Промосковське лобі відбило спробу відірвати УПЦ від МП.

Шанс на велику гру на шахівниці світового православ’я, втрачений три роки тому, не з’явився й тепер, хоч би що заявляли в Київській митрополії. Не те що визнання автокефалії, УПЦ МП не здобуде навіть «моральної підтримки», про яку соромливо просить. Якби на місці патріарха Кіріла був хтось міцніший, з історії з «відділенням» УПЦ МП можна було б спорудити інтригу, здатну струснути трохи закостенілий православний світ. Дати, наприклад, своїм православним сателітам негласну вказівку визнати домагання УПЦ-більше-не-МП. Поділяй і пануй!

Але, на щастя, нинішній патріарх Московський — пристарілий кремлівський лакей. Йому не дозволено грати у власні політичні ігри й плести власні інтриги. Судячи з останніх зведень із «палати № 6», Москва запускає в маси міф про те, що «СРСР ніхто не скасовував», а отже, все, що Росія робить із Україною, це «внутрішнє питання» — тобто Україна належить Росії. У цьому контексті про «окрему» УПЦ й мови бути не може. Тим більше про санкцію на це з боку Московського патріарха, хоч гласну, хоч негласну.

Отже, звернення про «нашу автокефалію» з боку Київського митрополита — це розпачлива спроба викрутитися. Іще бодай трохи потягнути час. Може, вдасться протриматися до перемир’я, й тоді можна розраховувати, що питання про долю УПЦ МП в Україні заморозять, принаймні на час переговорів. От і міністр Лавров буквально днями заявив, що Росія доб’ється того, щоби «канонічне православ’я повернуло собі центральне місце» в Україні. От тільки дев’яти місяців, відпущених на перереєстрацію згідно із законом, не вистачило, щоб «дотягнути» до переговорів. Але, можливо, «Звернення» українська влада розцінить як жест доброї волі, й вирок — тобто ліквідацію Київської митрополії — іще трохи відкладуть.

Якщо вдасться «дотягнути» до переговорів, і МП в Україні одержить гарантії під тиском Кремля, то нинішнє «Звернення» виявиться проблемою тільки митрополита Онуфрія. Оскільки Собор УПЦ МП у Феофанії — хоч би який статус він мав — не затверджував «розриву з Москвою», відповідальність за «вільну інтерпретацію» його рішень і статусу можна буде повісити на одну людину — митрополита Київського Онуфрія, який поставив підпис під «Зверненням». Нічого страшного зі старцем, звісно, не зроблять. Урахують вік, авторитет, заслуги й мирно відправлять на спочинок. А замість нього поставлять когось відданішого.

Та навіть якщо УПЦ МП всіма правдами й неправдами вдасться пропетляти й вижити, її вплив на українських територіях зменшуватиметься. УПЦ МП ще довго не забудуть її ганебної позиції стосовно російської агресії. Цій церкві знадобилося десять років війни, три роки справжнісінького пекла (цього виявилося замало) й пряма загроза ліквідації, аби сказати бодай щось виразне про свій статус і ставлення до московського начальства (колишнього?). Але навіть тут не обійшлося без лукавства.