Вояк УГА, дослідник бойків і сторож заводу: що відомо про батька Мирослава Скорика

Талановитого композитора Мирослава Скорика знає увесь світ. Його батько зараз трохи менш відомий, але не менш вартий уваги. Державний архів Львівської області оприлюднив оцифровану особову справу Михайла Скорика періоду нацистської окупації. Розповідаємо, ким він був.

Михайло Скорик – етнолог, історик, фольклорист, музейник, педагог. Він ґрунтовно дослідив спадщину бойків – від археології до діалекту, побуту і культури. У повоєнні роки відновив діяльність кафедри історії середніх віків Львівського університету, працював в Інституті українського фольклору.

Особову справу вчителя Михайло Скорик власноруч заповнив німецькою мовою для відділу освіти дистрикту Галичина. Станом на 7 березня 1942 року Михайло Скорик вказав 28 років і 9 місяців загального стажу роботи.

«Збережена особова справа Михайла Скорика є детальним документальним свідченням його життя: від навчання в гімназії у Самборі та університетах у Кракові й Відні – до роботи в освітніх закладах Львова в час окупації різними режимами. З його справи видно, якою була система освіти, як працювали інтелектуали у складних історичних обставинах і якими були вимоги влади до них», – наголосив головний спеціаліст з інформаційних технологій Державного архіву Львівської області Володимир Ведміцький.

Служив в австро-угорській армії та УГА

Особова справа вказує, що Михайло Скорик служив в австро-угорському війську у званні Zugsführer (капрал) 33-го піхотного полку.

Дослідник Ігор Гілевич додає, що Скорик також зголошувався до Легіону УСС, але через обмежену кількість місць і багато охочих його не відібрали, а в час існування ЗУНР воював в Українській галицькій армії. Обороняв від поляків Самбір, брав участь у поході на велику Україну та отримав поранення. В особовій справі Губернаторства дистрикту Галичина біля питання про службу в українській армії зазначено «Kadettaspirant». Свій бойовий досвід Скорик описав в оповіданнях.

Вчився в Кракові та Відні

У документі вказані особисті дані науковця. Михайло Скорик народився 19 листопада 1895 року в с. Лука Самбірського повіту в сім’ї народного вчителя. Після початкової школи у Луці Михайло навчався у Самбірській державній гімназії з польською мовою навчання.

У Першу світову рік провчився на правничому факультеті Ягеллонського університету у Кракові (1915-16). Після війни закінчив філософський факультет Віденського університету. 1929 року він здобув кваліфікацію, яка давала право викладати історію у школах. Скорик вільно володів німецькою, польською та українською мовами.

На момент заповнення анкети Михайло Скорик вже був одружений і мав трьох синів: Юрія, Володимира та Мирослава. Варто нагадати, що дружиною Скорика була хімікиня Марія-Соломія Охримович, донька вченого та громадсько-політичного діяча Володимира Охримовича та Олени Крушельницької, рідної сестри оперної співачки.

Вчитель і директор школи у Самборі

Вісім років Михайло Скорик вчителював у Самборі (1924-1932). Згодом до 1939 року був директором гімназії. У період першої радянської окупації він працював директором школи.

Від 15 липня 1941 року Михайло Скорик став науковим співробітником Інституту фольклору Академії наук у Львові. Родина оселилася на вулиці Курковій (нині – Лисенка) у будинку №61. Цей особняк 1900 року придбав Володимир Охримович, тесть Скорика.

Як уточнив Ігор Гілевич у статті «Михайло Скорик – етнолог, історик, фольклорист» у Віснику Львівського університету, академік Філарет Колесса запросив його як авторитетного народознавця, на роботу до львівського відділення Інституту українського фольклору Академії наук тоді ще УРСР. Згодом його син Володимир вказав на ще одну важливу причину переїзду їхньої сім’ї: «Батько зорієнтувався, що в Самборі небезпечно залишатись, і ми переїхали до Львова. Інакше батька замордували би москалі, як помордували майже всю самбірську інтелігенцію».

У роки нацистської окупації

Збережені архівні дані про Михайла Скорика датуються 1941-1942 роками. Останній запис в трудовій книжці позначений 1 квітня 1942 року – «вчитель у львівській гімназії». Загалом у цей період науковець мав труднощі з роботою.

«У важкі роки німецької окупації Михайло Скорик, щоб прогодувати сім’ю, займався городництвом, розводив кіз і кролів, згодом працював на різних випадкових роботах і тільки деякий період учителював – викладав історію, географію та українську мову в Першій українські гімназії у Львові. У цьому ж закладі навчались його старші сини. Дружині вдалося влаштуватися в одну з хімічних лабораторій», – пише Ігор Гілевич.

Етнограф

Ще 1927 року у Самборі Михайло Скорик заснував товариство «Бойківщина», яке вивчало говір, культуру, побут бойків, їздив в етнографічні та археологічні експедиції краєм.

З 1944 року Скорик повернувся на роботу науковця львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Водночас, за дорученням ректорату Львівського університету і тодішнього декана історичного факультету Івана Крип’якевича, Скорик зайнявся організацією кафедри історії середніх віків, де й викладав. А у 1945 році перейшов на посаду доцента кафедри фольклору й етнографії.

Після смерті Філарета Колесси 1947 року його призначили в. о. керівника цього Інституту та завідувачем кафедри фольклору й етнографії філологічного факультету.

Репресії

Однак вже за два місяці його сина, дев’ятикласника Володимира, заарештували за розповсюдження антирадянських листівок і засудили до десяти років концтаборів. А в жовтні 1947 заарештували і Михайла разом з дружиною та наймолодшим сином Мирославом. Сім’ю вивезли на заслання до Кемеровської області Росії. Їхнє помешкання відразу ж зайняв кадебіст, який знищив записи науковця.

На засланні Михайло Скорик працював сторожем на заводі та касиром у лазні, але згодом знайшов роботу учителя німецької мови у вечірній школі. До Львова першим повернувся син Мирослав, а 1957 року – і подружжя Михайла та Марії. Вони не змогли знайти житла у Львові, тому поселилися у с. Дубина на Сколівщині. На пенсії Михайло Скорик розводив пантарки, вирощував спаржу та займався квітникарством.

Помер Михайло Скорик 1981 року. Його поховали на полі 17 Янівського цвинтаря у Львові.

Орися ШИЯН 

Джерело: ZAXID.NET