Костел Народження Діви Марії в Стрию: Свідок Віків

Костел у Стрию – це не лише архітектурна перлина міста, а й свідок вікової історії, за кожною цеглиною якого ховається багатий літопис — переплетіння щирої віри, трагедій і надій, що жили в серцях стриян століттями.

Ми так звикли до місцевого костелу, що проходячи поряд часто не помічаємо цієї пам’ятки нашого міста. Традиційно його фундатором вважають Казимира Великого. Перша звістка про костел у Стрию(ecclisiararum parochialium… in Stryg) зустрічається у вступній частині до вироку любельського архідиякона Яна у справі суперечки ректора парафії Непорочної Діви Марії Івана Русина та міста Львова за млин на Збоїськах від 29 лютого 1396 року.[1]Наступною документальною згадкою («districtibus Strigensi») став декрет від 24 вересня 1398 року, коли після суперечки галицького архієпископа Бернарда і його наступника Якова Стрепи з перемишльським єпископом Еріком Вінзеном розмежовано території дієцезій.[2]

Стрийську парафію передано перемишльським єпископам і в майбутньому надано тамтешнім канонікам на вічні часи. Для неї на прохання пробоща Войцеха в Дрогобичі 8 липня 1427 році[3] Володислав Ягайло збільшив існуючу дотацію. Надав наділені магдебурзьким правом Ходовичі, тамтешню корчму, десятину з солоду та кожного обмолоту на місцевому млині, снопову десятину зі старих і нових фільварків у старостві побудованих, по одній колоді жита й вівса щорічно на Св. Мартина. Крім того плебан вже мав вільну корчму в Угерську і ґрунт на передмісті.[4] На підставі угоди 1489 року з пробощем Анджеєм шляхтич Юхно Нагваздан зі Станкова дотує костелу луку в Нежухові і дім для вікарія. Право на ще півлану поля, за яке тогочасний плебан Станіслав платив 12 грошів річно Якубові Воїнському, підтвердив 19 вересня 1570 року Сигізмунд Август. Всі належності зафіксовані перемишльськими вікаріями на варшавському сеймику 1640 року.

На користь храму надходили пожертви. Від Андрія Чолганського, лавника Мартина Брудевича, Варвари Боглевської, ландвійта Міхала Рогачевського батька стрийського плебана Франциска Рогачевського. Так у 1668 році укладено заповіт, за яким пробощ стрийський Войцех Стопський мав отримати 1000 злотих. Передбачено платню кс. Гіацинту Твардовському – доглядачеві каплиці Св. Хреста, де були поховані шляхтичі Кашовські. 24 листопада 1530 року в актах перемишльської консисторії згадана угода пробоща і шляхтичів Нарайовських майнового характеру.[5]

З документу 1547 року відомий стрийський плебан, краківський канонік і сандомирський препозит Якуб Немичковський.

Стрийський пробощ Станіслав домовився в 1578 році, що замість корчми братиме від міста 16 злотих. Та наступник Станіслава кс. Адам Маніціус у 1623 році цієї платні не отримував. 16 вересня 1595 року Сигізмунда ІІІ надав стрийському плебану і перемишльському каноніку Мацеєві Вишемірському і його наступникам право вирубу у лісах староства на опал і будівничі потреби. Десятину у Нежухові замінено на данину: 40 злотих, фаска масла, копа сирів, кабанчик, бочка пива і 16 фір дров. Через часті пожежі, виливи ріки і ворожі напади дотація костелу щоразу зменшувалась і виплати часто не надходили. Так з підміських сіл зібрано 100 злотих із передбачених 386-ти. З війтівства отримано десятини і мечного на суму 30 злотих. На час візитації Вацлава Сєраковського(1753 рік) брав пробощ з королівських фільварків десятину у розмірі 350 злотих, отримував 8 злотих взамін мечного з передміщан, 380 злотих діставалося йому з ланів, а 12 злотих з різничої ятки. Також він розпоряджався фундушами каплиці. Вже не було наданої ще у 1461 року Тарлом з Щекаревиць гривні з міської лазні, бо не існувало самої лазні. Взамін доходу з корчми в Угерську пробощу належала плата з трьох чвертей поля. Луку в Ходовичах змила ріка. А до каси Колегії перемишльських вікаріїв за ординацією єпископа Сарновського мав сплачувати пробощ 600 злотих щороку. У 1697 році костел взагалі пограбували. Суму викрадених цінностей з каплиці св. Хреста, де було доволі багато пожертв, оцінили у 12 тисяч злотих. Злодіїв тоді так і не знайшли.

Шпиталь згаданий під 1647 роком на цвинтарі біля костелу у 1722 році не мав фундації. Але з пожертв утримував вісім старих жінок. У різних ґрунтах, на час візитації Сєраковського 1753 року, шпиталю належало 1850 злотих, пожертва 200 злотих від шляхтича Бжозовського і земля Себастьяна Боксича передана за десять років до того. Втручатися у його справи ксьондзові заборонялося. 4 липня 1794 року губернським розпорядженням шпиталь перетворено в заклад убогих. Перебудований у 1847 році він і далі утримував 8 жебраків.

Про первісні будівлі храму відомо мало. Львівський історик Фердинанд Бостель писав, що чергове будівництво костелу ймовірно розпочали у 1534 році.[6] Злам XVI-XVII століть найімовірніше став часом відновлення костелу. Існує неперевірене припущення, що участь у побудові храму в 1599 році міг брати львівський будівничий Джакомо Мадлена(Якуб Мадлайн помер 1630 року). Будівля горіла у 1604 році і підчас татарського нападу 1620 року. Нові вівтарі костелу освячував у 1637 році єпископ Ян Замойський. Як свідчить збережена до наших днів таблиця, вмурована після пожежі 1886 року у західну стіну костелу, храм відновлювався у 1640-1642 роках:

Богові найкращому найвеличнішому. Найсвітліший і славетний Христофор з Конєцполя Конєцпольський головний королівський хорунжий, стрийський і т.д. староста для хвали і слави Господа всемогутнього і Найсвятішої Діви Марії та всіх святих тут власними стараннями підвалини заклав і костел відновив Року Божого 1642.

З глибини віків часом промовляє лише німе каміння: «Вавжинець(Лаврентій) Войташкович стрийський райця віддав Богу душу під час пошесті 9 серпня 1646 року. Пам’ятку цю йому спорудили засмучені нащадки. Боже, будь милостивий до душі його». Ще дві епітафії на стінах костелу: «Дім вічності Агнєшки з Млоцьких волинської каштелянової, яка власною цнотою і побожністю у віці 70 років перенеслася до Вічності дня 16 лютого 1817 року» і напис про смерть дружини полянецького каштеляна Францішки Кіцінської(1765-1802). У візитаціях згадані надгробні хоругви посвячені Григору Дубровському(помер у 1626 році), Рафалові Скарбку(помер 1686) і дітям Адама і Анни Стадницьких.[7] За записами пробощів у парафіяльній хроніці відомо, що найстарішими були розпочаті кс. Мацеєм Опатовським метрики народжень з 1647 року. Плебан Симон Бялковський у 1702 році почав вести записи померлих. Всі вони згоріли у пожежі 1827 року.

У 1620 році після пожежі і татарського нападу вперше згадано орган. 1689 рік доносить нам ім’я органіста Яна Журавського. За описом 1743 року «орган добрий, але забруджений , помальований у червоне на вісім голосів, міхів старих поклеєних два».[8] Згаданий опис також містить відомості про 12 вівтарів і 27 мальованих образів на стінах, один з них «Перемога над турками».

7 жовтня 1772 році костел знову горів. Згоріли дах, всі дерев’яні конструкції, дзвони і годинник. Тимчасово храм перекрили соломою, а стараннями кс. Франциска Рогачевського, Міхала Баранецького і Томаша Козловського на його відновлення витрачено 11120 злотих. Лише 700 злотих пішло на нові дзвони.

У 1787 році, 5 жовтня, у результаті обміну перемишльського єпископа Антонія Голашевського і львівського архієпископа Фердинанда Онуфрія Кицького стрийську парафію передано львівській архідієцезії. Плебаном у цей час був кс. Станіслав Макушинський. У 1792 році його змінив кс. Мартин Гривачевський, який керував парафією до 1802 року.

Впродовж 1810 року впорядковано територію навколо костелу після перенесення цвинтаря. Під час візиту львівського архієпископа Андрія Алойзи Анквіча 23 травня 1819 року, як написано у хроніці парафії, миропомазано 800 осіб. Візитатор відзначив добрий стан будівлі «у готичній формі».Зберігся план храму 1822 року.[9]

29 серпня 1823 року стрийський костел відвідав цісар Франц І.

Пожежа 1827 року знищила 90 будинків, костел, плебанію і фільварок пробоща. Після неї костел перекрито бляхою, відлито нові дзвони і відбудовано житло душпастиря. Станом на 1828 рік налічувалось 1763 прихожанина та лише холера 1831 року забрала життя 249 міщан. Так навіть у 1841 році у місті мешкало 1638 римо-католиків.

Справа відновлення костелу припала кс. Янові Мішке (помер 17 лютого 1834 року у віці 62 років) і кс. Янові Яворському 1801 року народження, висвяченого в 1827 році. За інвентарем 1833 року будівлю храму оцінено у 16 тисяч злотих. У 1838 році зробили нові вікна і сходи на хори, а у 1845 році запрошено малярів Алойзи Рейхана, Мартина Яблонського, Казимира Родецького для виготовлення десяти нових вівтарних образів. Впродовж 1847 – 1852 років відновлено купол і стіни храму. Кс. Яворський склав новий статут братства, до якого у 1865 році входили 59 міщан. Збудовано нове приміщення для шпиталю, на який міська каса щороку виділяла 33 злотих. Мав шпиталь і дохід з облігацій. Так в1872 році кс. Ян Карасевич звітував про майже 82 злотих отриманих процентів. Загалом капітали костелу у 1877 році поміщені у грошах, дорогоцінностях і цінних паперах становили 23436 злотих. У 1883 році пробощ Владислав Гумінський розпочав чергові ремонтні роботи.

Після пожежі 17 квітня 1886 року, що завдала значної шкоди, костел ґрунтовно перебудували. На збереженій до наших днів лотереї бачимо підписи голови комітету з відбудови римо-католицького костелу барона Зиґмунда Ромашкана, секретаря Юзефа Биліни і скарбника кс. Людвика Оллендера. Вісім тисяч злотих зібрано Комітетом з допомоги і використано на відбудову храму за проектом Юліана Октавіана Захаревича(1837-1898).[10] Ідентичні стильові рішення помітні в проектованій ним будівлі львівського костелу Серця Ісусового і монастиря францисканок. Реставрація тривала до 1892 року. Костел розширили до 39 метрів у довжину.

До основної нави під зірчастим склепінням шириною 8,7 м. примкнули дві бічні по 3,5 м. Центральний вівтар прикрасив оцінений у 1000 злотих, чи, як тоді почали рахувати, 2000 корон, образ “Reginam Regni Poloniae” розмірами 3,9 м на 2,4 м, що представляє Діву Марію в оточенні Св. Михаїла, княгині Кінги[11] та Св. Станіслава, краківського єпископа.[12] Його виготовив професор Краківської академії мистецтв Флоріан Станіслав Цинк(1838-1912), головною темою творів якого були легендарні історичні чи релігійні сюжети.

Образ коронований архієпископом Болеславом Твардовським у 1935 році. 8 вересня 1995 року святиня оголошена Санктуарієм Марії Помічниці людських надій. 9 вересня 2001 року кардинал Мар’ян Яворський коронував образ короною посвяченою папою Іваном Павлом ІІ.

Переплавлені дзвони обійшлися у 640 корон, а за 200 корон придбали новий орган фірми «Gebruder Rieger». Три вітражі виготовили у 1894 році. На них зображені: Св. Петро і Св. Катерина Сієнська, Матір Божа з дитям і Св. Йосип, Св. Карло Борромео і Св. Дорота.

У книзі братства зберігся лист з 1906 року від фірми Фердинанда Маєрського в Перемишлі про зразки вівтарів роботи маляра Табінського і відправленого до Стрия різьбяра. Сьогодні це південний і східний вівтарі.

У північному вівтарі, замовленому залізничниками ще у 1894 році, виділяється образ «Св. Йосип з дитятком». Його виконав львівський художник Станіслав Батовський-Качор(1866-1943).

В 1905 році при плебанові і одночасно стрийському деканові кс. Олександрові Цісло(1857-1944)[13] працювали співробітники кс. Антоній Баре і кс. Кароль Шуба. Він розпочав перекривати дах і замовив освітлення храму у місцевій газівні. Станом на 1926 рік парафію з незмінним парохом обслуговували два співробітника кс. Алоїз Юзиковський і кс. Роман Мазерський, а у 1936 році один – кс. Петро Совкович.

Стіни храму стали свідками багатьох подій. До 200-от і 250-річчя перемоги під Віднем з присвятою Янові Собеському, до сторіччя з дня смерті Тадеуша Костюшка(1746-1817) і на згадку про Корнеля Макушинського(1884-1953) встановлені меморіальні дошки.

На вежі костелу збереглися чотири дзвони. «Ян» виготовлений 23 червня 1923 року на ливарні Верштайна, «Франциск» і «Олександр» з 1935 року, четвертий з сигнатурою «Zyg(munt) Mozer 1873».[14]

Майже таким він зустрічає нас тепер. Простими формами. Оперезаний фризом зі скромними рельєфами, опертий на легкі контрфорси. Похмурий і таємничий головний вхід занурює в атмосферу, сповнену величі і суворості, яка відволікає від сумного і, разом з тим прихиляє небо у тишу, заколисану звуками старенького органу.

Сьогодні костел у Стрию, з його вітражами, образами й дзвонами, мовчки зберігає пам’ять, відлунює в органній музиці та світиться у поглядах вірян. І коли наступного разу пройдете повз — зупиніться. Прислухайтесь. Бо саме тут лунає тиша, що пам’ятає все.

Микола ЗАКУСОВ

[1]Acta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie wydane staraniem Galicijskiego Wydziału  krajowego. / Wyd. A. Prochaska (далі – AGZ). – Lwów,. – T.ІІІ – S.115;

[2] Там само. – VII-38-41;

[3] Цю дату обрано для святкування 500- річчя костелу в 1927 році. У церковних довідниках – шематизмах спершу вказувалось на Казимира Великого як засновника місцевої парафії, з часом впровадили фіксовану дату надання Ягайлом дотації.

[4] Prochaska A. Historja miasta Stryja. Lwow. 1926.

[5] Збережена до наших днів каплиця пов’язана ймовірно з родинами Кашовських і Нарайовських. Розміщені зображення гербів ще чекають на дослідників.

[6] Dla Stryja. – Lwow, 1886. – S.7;

[7] Jerzy T. Petrus Kosciol parafialny p.w. Narodzenia Naiswietszey Panny Marii w Stryju // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Т. 9. –  S.211-212;

[8] http://www.organy.lviv.ua/cgi-bin/index.cgi?12#09

[9] ЦДІАЛ України, ф.146, оп.4, спр.1226, арк.79;

[10] Rozbudowa kosciola w Stryju // Czasopismo techniczne. – 1891. – Nr.98;

[11] Окремого пояснення потребує постать Кінги(Кунегунди) (1234-1292) – сучасниці єпископа Станіслава, рідної сестри дружини князя Лева Даниловича Констанції. Найстарша донька угорського короля Бели IV і Марії Ласкарини, дружина краківсько-сандомирського князя Болеслава V Сором’язливого, опікунка вбогих і гірників соляних шахт. По смерті чоловіка вела аскетичне життя у монастирі. Канонізована у 1684 році.

[12] ЦДІАЛ України, ф.146, оп.20, спр.2280;

[13] У костелі зберігається портрет каноніка Цісло роботи Карла Костирка 1934 року.

[14] Jerzy T. Petrus Kosciol parafialny p.w. Narodzenia Naiswietszey Panny Marii w Stryju // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Т. 9. – S.221;