Що обʼєднує поезію та кераміку: виставка Rantau в межах «Книжкового Арсеналу»

З 29 травня по 1 червня в межах Книжкового Арсеналу триває виставка Rantauукраїнської перекладачки та мисткині Вероніки Ядуха та південноафриканської поетки Летокуле Мсіманґ. Виставка демонструє взаємодію між поезію та керамікою та досліджує травматичні досвіди іміграції.

Vogue.ua розпитав художниць про проєкт.

Назва проєкту Rantau походить від малайзійського слова, що означає досвід перебування "між" або "далеко від дому".

Це слово резонує з життям двох мисткинь: Вероніки Ядухи, української трансмедійної перекладачки, та Летокуле Мсіманґ, південноафриканської поетки, які пережили різний травматичний досвід, залишили рідні країни та тепер живуть у США, досліджуючи нові ідентичності та культурну, емоційну й фізичну лімінальність. У центрі проєкту — діалог між поезією та керамікою. Вероніка створює керамічні роботи, які відображають властивості матеріалу: складки, слабкі місця та текстури. Ці "травматичні складки" глини стають метафорою людського досвіду, подібно до зморшок і ліній на обличчі, що зберігають пам’ять про радощі й труднощі. Поезія Летокуле доповнює цей процес, досліджуючи ізоляцію, біль і крихкість, з якими зіштовхуються ті, хто живуть у ситуації "між".

Як виникла ідея проєкту?

Вероніка Ядуха: Rantau — це виставка про переклад, у межах якої представлені мої роботи, що переносять тексти Летокуле Мсіманґ у кераміку. Летокуле — поетка з Південної Африки, з якою я познайомилася в Дартмутському коледжі (США). Ми обидві, хоч і в різний час, закінчили програму з порівняльного літературознавства в Дартмуті. Наші дипломні проєкти вирізнялися мистецькою складовою і саме ця спільність стала основою нашого діалогу. Зрештою, ми розпочали спільну роботу в лабораторії Digital Ethnic Futures при Дартмутському коледжі, де й виник проєкт Rantau. У цьому проєкті ми прагнули осмислити як спільні, так і особисті досвіди перебування в міжсвітті.

Попри дуже різний досвід і культурну приналежність, Летокуле і я відчули багато спільного: у звʼязках із нашими домівками, у переживанні переміщення, у відчутті себе й своїх дій у західному академічному середовищі. Ба більше — в історіях наших країн і в досвіді поколінь, які зростали у молодих незалежних державах.

Летокуле Мсіманґ: Мій переїзд до Сполучених Штатів був водночас полегшенням і зіткненням із новими страхами. Перед тим, як покинути Південну Африку, я пережила напад на мій дім і через це Південна Африка, попри те, що це моя батьківщина, стала місцем насильства.

Нью-Гемпшир і Вермонт, куди я переїхала, є досить однорідними й консервативними. Як африканська студентка, я постійно відчувала на собі погляди. Це похитнуло мою впевненість у собі. Я на якийсь час втратила віру у власні здібності. Саме в цей період Вероніка запропонувала мені співпрацю. Її запрошення стало для мене підтримкою — у момент, коли я почувалася майже невидимою. Я почала працювати над віршем "Обійняти кленове дерево", який став центральним для проєкту Rantau. Цей вірш відображає зсув, який я пережила — між відкритим насильством удома та прихованим насильством вигнання. Він досліджує, що означає жити в стані нестабільності: бути завжди на межі зникнення.

Центральна тема виставки — досвід перебування "між" або "далеко від дому". Чого нас навчає цей досвід?

Летокуле Мсіманґ: Я відчуваю, що як мігранти ми постійно беремо участь в акті "перекладу" Особливо в таких місцях, як Нова Англія, мені часто здавалося, що мій досвід неможливо перекласти. Саме тому незрозумілість шрифту zee стала ключовим елементом концепції. Ми ставимо перед аудиторією завдання — розшифрувати цей шрифт, але не без зусиль. Виставка також стала експериментом: подивитися, наскільки далеко люди готові зайти, щоби зрозуміти щось для них чуже.

Як взаємодіють поезія та кераміка у цій виставці?

Вероніка Ядуха: Поезія й кераміка взаємодіють у цьому проєкті через переклад. Виставка демонструє результат трансмедійного перекладу вірша "Обійняти кленове дерево" з англійської мови у форму керамічних об’єктів, доповнених текстами та графічним дизайном. Переклад — це завжди спосіб наблизитися до сутності тексту, спроба відчути й уявити оригінал у його найінтимнішому значенні. Кожне слово — не просто одиниця, яку слід перенести в іншу площину, а свідчення, яке потрібно пережити. Трансмедійний переклад іде ще далі. Це глибоко особистісна й інтуїтивна практика без усталених правил чи системи. У Rantau переклад став простором зустрічі — через матеріали, слова, історії та мовчання

Про центральну роботу виставки

Вероніка Ядуха: Центральними роботами виставки є вірш Летокуле Мсіманґ "Обійняти кленове дерево" та його трансмедійний переклад, втілений у двох керамічних вазах. Сам вірш надруковано на полотні шрифтом Zee — вигаданою лінгвістичною системою, створеною графічним дизайнером Тендаєм Мсіманґом, що переосмислює історію писемності зулуської мови. Зулуська — рідна мова поетки — довгий час існувала виключно як усна, а в колоніальний період у Південній Африці перейняла латинський алфавіт. Вірш, написаний шрифтом Zee, можна декодувати за допомогою супровідних текстів, а також почути аудіозапис у виконанні самої Летокуле.

Усі перекладачі час від часу зустрічаються з відчуттям, що переклад ніколи не буває завершеним. Здається, проєкту Rantau вдалося оминути цю проблему — проте з’явилося інше відчуття: що трансмедійний переклад не завершується на самому об’єкті. Його життя триває в діалозі — між тим, що ми створили, і тим, як це прочитують і відчувають інші.

Кожен переклад, кожна інтерпретація розширює простір смислу. І саме це, я сподіваюся, залишиться з людьми після виставки: відчуття, що робота не є чимось завершеним чи остаточним, а є відкритим запрошенням — до роздумів, до зв’язку, і, можливо, до зовсім іншої відповіді.

Проєкт реалізується в межах спеціальної програми Літературно-перекладацького фестивалю TRANSLATORIUM.

Фото: Андрій Цикота ©️ ДП НКММК "Мистецький арсенал".