Що потрібно знати про виставку “ПроЗорі” в Українському домі

Ада Рибачук і Володимир Мельніченко, Федір Тетянич, Валерій Ламах, Флоріан Юр’єв – культові київські художники, чию практику досліджують куратори виставки "ПроЗорі" в Українському домі.

Окрім географії та епохи, в яких вони творили, спільним для всіх цих художників було те, що вони працювали із монументальним мистецтвом на державне замовлення, проте у той же час будували свої окремішні світи, що виходили далеко за радянський канон. Усі вони були "дітьми війни", переживши Другу світову у ніжному віці, ці художники прагнули знайти через мистецтво порятунок для людства та відповіді на важливі ексзистенційні питання.

Спеціально для Vogue.ua розказуємо, що потрібно знати про митців, представлених на виставці "ПроЗорі", що триває до 29 червня 2025 року в Українському домі.

Текст: Марія Глазунова

АРВМ

Абревіатура АРВМ відсилає до перших літер імен творчого тандему Ади Рибачук і Володимира Мельніченка. Роботи цих художників, що вплинули на зовнішній вигляд Києва яким ми знаємо його сьогодні, можуть зустрітися жителям міста впродовж усього життя – від дитинства до самої смерті.

Почнемо із дитинства. Усі, хто відвідував гуртки в Палаці дітей та юнацтва на Арсенальній, бачили фантастичні мозаїки всередині будівлі та при вході в неї. Яскраві, неординарні, вони були натхненні роботами Марії Приймаченко, задовго до того, як остання стала широко відомою представницею українського наївного мистецтва.

Ті, хто обирає міжміські подорожі автобусом, були у просторі автовокзалу на Деміївці та бачили всередині мозаїки на міську тематику – строкаті машини, що динамічно рвуться вперед між світлофорів і дерев. Під час реконструкції цього автовокзалу власники спочатку вирішили збити мозаїки і зробити повну реорганізацію простору. Однак завдяки небайдужим громадянам мозаїки АРВМ вдалося відстояти і навіть реставрувати під наглядом самого Володимира Мельніченка.

Найвідоміше серед киян кладовище – Байкове – мало би мати зовсім інший вигляд. "Проектуємо і будемо будувати не "київський крематорій", а громадянське кладовище, в сучасному розвитку світорозуміння, обрядовий, з різними службами, Комплекс – що зберігає Пам’ять. Зберігає Пам’ять – про Людину, про Покоління, про Місто", – писали художники.

Цей масштабний проєкт мав назву "Парк пам’яті" та являв собою не просто меморіальний комплекс, але також і філософську систему життя і смерті. Під час підготовки проєкту АРВМ подорожували Україною та досліджували практики смерті і прощання. Вони прагнули створити проєкт гідний однієї з найважливіших подій в житті Людини, без відриву від того, що ми зараз насмілилися би назвати "національним" контекстом. Однак до місцевих традицій вони також додали трохи античності та сучасний контекст.

Те, що в народі називається "крематорієм" є направду залами прощання під назвою "Храм неба". Під певним кутом можна побачити, що центральна пустка між залами утворює пісочний годинник. За задумомом авторів, дорогою до Храму неба проводжаючі в останню путь мали пройти місточкою через озеро, що концептуально відсилало нас до переходу річки Стікс. У цьому озері мав відображатися різнокольоровий горельєф Стіни пам’яті – наймасштабнішого твору українського монументального мистецтва, що оповідав про життя і смерть. 14 років художники працювали над Стіною пам’яті, створюючи її власноруч удвох. Однак після стількох років кропітливої роботи керівництво постановило знищити роботу. Три місяці, попри звернення і прохання таких зірок як голова Академії наук Борис Патон, кардіохірург Микола Амосов, поет Микола Бажан, "Стіну пам’яті" заливали бетоном.

Ада Рибачук і Володимир Мельніченко важко переживали знищення однієї з найважливіших робіт їхнього життя. Ада почала хворіти і хандрити. Інтимні переживання цієї творчої трагедії відображені в графічних роботах і записках, представлених на виставці "Щоденник Ади Рибачук" в Музеї-майстерні АРВМ, де творили художники до самої смерті.

Ще один нереалізований проєкт АРВМ – меморіал у Бабиному Яру. Вони розробляли його для архітектурного конкурсу 1965 року, проте того року влада скасувала конкурс. У 1976 році на державне замовлення іншими авторами було створено "Пам'ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру". Як бачимо, трагедію єврейського народу було відкинуто навіть на рівні слів.

Побачити архівні матеріали, авторські ескізи, фотографії, тексти та відреставрований макет меморіалу авторства Ади Рибачук і Володимира Мельніченка можна в виставковому центрі "Жива пам'ять" у Бабиному Яру на виставці "Коли руйнується світ" – сайд-проєкті виставки "ПроЗорі".

Федір Тетянич "Фріпулья"

Федір Тетянич "Фрипулья" – батько українського апсайклінгу та перший перформер незалежної України. Федір Тетянич займався монументальним мистецтвом – оформленням екстер’єрів та інтер’єрів громадських будівель, створював проєкти так званих малих архітектурних форм. Але більшість його робіт у Києві Києві не збереглися.

Фрипулья замотувався у фольгу та на свято Дня Києва влаштовував перфоманс – свою космічну ходу Андріївським узвозом. В інші дні художник збирав сміття, з якого створював колажі. У часи Холодної війни та ядерної загрози розробив концепцію біотехносфери – апарату для виживання після техногенної катастрофи, та й загалом помешкання майбутнього.

У 1991 році провів у тодішньому Будинку Леніна (тепер Український дім) перфоманс із виганяння духу "вождя пролетаріату". Цей успішний ритуал було зафіксовано на плівку, відеозапис можна побачити на першому поверсі Укрдому на виставці "ПроЗорі".

Флоріан Юр’єв

Передовсім, киянам Флоріан Юр’єв відомий як автор "Літаючої тарілки" на Либідський. Цей чудернацький архітектурний твір спочатку вражав своєю космічністю, а тепер рівнем нахабства забудовників, що зажали "тарілку" в лещата торгівельного центру Ocean Plaza.

Цей прикрий випадок став сюжетом фільму "Колір фасаду синій" Олексія Радинського, в якому можна побачити та почути Флоріана Юр’єва і трохи дізнатися про його творчі задуми. Направду, "Літаюча тарілка" – це не просто зовні візуально привабливий об’єкт архітектури. Він був задуманий як Світлотеатр, проте залу використовували здебільшого для кінопоказів.. Куратори "ПроЗорі" намагалися відтворити концепцію Світлотеатру на другому поверсі експозиції.

На виставці також можна побачити ескізи герба Києва, що були затверджені Київміськрадою 1969 року. Вони можуть вас приголомшити, адже з них ви дізнаєтеся те, про що ніколи не задумувалися. Саме Флоріан Юр’єв подарував киянам суцвіття каштану як символ Києва. Квітка з’явилася там не випадково – в ту епоху абсолютним хітом був київський вальс "Знову цвітуть каштани" авторства Андрія Малишка і Платона Майбороди.

Валерій Ламах

Ламах напозір був взірцевим радянським художником – малював пропагандистські плакати, створював монументальні роботи, оформлював інтер’єри та екстер’єри місць роботи і відпочинку.

Ви могли бачити його роботи в інтер’єрі Річкового вокзалу в Києві та на фасаді будинку на Берестейському проспекті, ближче до метро "Політехнічний інститут".

Поза офіційною роботою Ламах 30 років "в стіл" писав свій magnum opus – "Книгу схем". В юному віці під час Другої світової війни художник потрапив на примусові роботи в Німеччину. У цих екстремальних умовах виживання, завдяки знанню німецької мови, він знайомиться із творами Шопенгауера та Ніцше, які знаходить на руїнах після бомбардування. Філософські твори дають основу для екзистенційних роздумів і приводять художника до власної концепції, яку він викладе в "Книзі схем". У цій роботі містяться роздуми Валерія Ламаха про світобудову, місце людини, її взаємини з навколишньою дійсністю та природою. Ламах намагався побудувати загальні закони, за якими розвивається мистецтво, поєднуючи різні епохи та культури.

Уперше світ дізнався про "Книгу схем" Валерія Ламаха завдяки виставці сучасного мистецтва Documenta 14 в 2017 році в Касселі, Німеччина. Публіка в Україні потроху відкриває собі Валерія Ламаха починаючи з 2010-х років, через статті, перше видання "Книги схем", мультимедійний онлайн-архів "Ukrainian Unofficial" і тепер виставку "ПроЗорі" в Українському домі.