Нова львівська Ратуша: від «огидного чотирикутника з комином» до шедевру класицизму

Після першого поділу Польщі 1772 року нова австрійська влада, яка прийшла до Львова, застала львівську Ратушу, наповнену в’язнями. Було вирішено віддати їх у губернське відання, бо «місто не має, за що їх годувати, а також їхня велика чисельність загрожує вибухом епідемії». Сама будівля старої кампіанівської Ратуші на той час перебувала у дуже плачевному стані, чим, здавалося, австрійська влада не мала наміру занадто перейматися.

Мемуарист Леон Домбровський згадував, що на той час на самій горі ратушної вежі чатувала міська сторожа і щочверть години удень і вночі на балкон виходив стражник, свистячи на пищавці, а в часі пожеж давав відповідні знаки.

Франц Краттер, автор відомих «Листів про сучасний стан Галичини», в досить непривабливих барвах змальовує тогочасну Ратушу: «Загальне враження про ринкову площу псує Ратуша – будівля мало імпозантна, за винятком високої вежі. В ратушній залі вміщено арешти, а з вікон цієї будівлі звисають лахміття й брудна білизна, що справляє враження дуже прикре, зважаючи на гарні й доглянуті будинки площі, розташовані навпроти».

Австрійська влада від самого початку свого врядування мала намір будувати у Львові нову Ратушу, але при цьому зберігаючи стару ренесансну вежу. Спочатку поступово стали розбирати середринкові кам’янички, розташовані майже впритул до будівлі Ратуші, які вже самі валилися. Потім до цоколя вежі почали прибудовувати різноманітні приміщення, згодом їх надумали розібрати, і нарешті 14 липня 1826 року Ратуша внаслідок усіх цих будівельних маніпуляцій дала тріщину. Поважна комісія у складі бургомістра та будівельних інженерів, оглянувши Ратушу, постановила, що жодної небезпеки не існує. Як свідчать документи, панове техніки всі разом і кожний окремо (до речі, серед них були два проєктанти майбутньої Ратуші Юзеф Маркль і Франц Трешер) на запитання бургомістра відповіли, що в даний момент небезпека не вимагає жодних спеціальних заходів.

І от саме у той момент, коли під протоколом огляду було поставлено підпис, до зали забіг тесля Кафка і закричав: «Мої панове! Ратуша валиться!». Поважна комісія ледве встигла вибігти на площу, вежа завалилися і поховала під собою вісьмох людей: двох жовнірів, п’ятьох робітників-будівельників і сурмача. На вцілілому протоколі – цій справжній пам’ятці бюрократизму, що зберігається в Історичному музеї, видно сліди засохлого болота. Це свідчить про те, що документ не встигли забрати з собою його автори, і протокол витягали вже з-під руїн Ратуші.

Вчинок теслі Кафки, який, завдяки своїй кмітливості й рішучості врятував достатню кількість людських життів, викликав велику повагу у серцях львів’ян, а з Відня прийшла для нього нагорода за гідний громадянський вчинок – Хрест Заслуги.

Сучасники згадували, що падіння Ратуші було справжньою трагедією для львів’ян, яка зворушила їх до самої глибини. Загинув свідок колишньої величі історії Львова, і це було знаком настання нової, цілком іншої епохи для міста. Коли за декілька хвилин після падіння розійшлася величезна й темна хмара пилу, архітектурний пейзаж Львова був уже цілковито інакшим.

Падіння Ратуші знайшло свій відбиток у багатьох тогочасних віршах, белетристиці, науці і навіть драматургії. Славетний драматург Ян Непомуцен Камінський наважився навіть поставити на цю тему… веселий водевіль «Завалення ратушної вежі, або сажотрус і мельник». Також використав у своїй творчості цей історичний епізод і Александер Фредро.

Уже наступного року львів’яни заклали фундамент нової Ратуші. 21 жовтня 1827 року посвятили наріжний камінь будови, який нині міститься під західним крилом теперішньої Ратуші. Центральною фігурою дійства став спеціально прибулий для цієї нагоди з Відня губернатор Галичини тридцятирічний князь Август фон Лобковіц. Йому випала честь покласти наріжний камінь будівлі. У заглиблення каменя князь умістив мідну капсулу з пам’ятним актом і сучасними монетами. У Львівському історичному музеї зберігається кельма, яка була використана під час церемонії закладення фундаменту. Робоча частина цього інструмента зроблена зі срібла.

Урочистість закладення нової Ратуші була досить помпезною: спочатку Літургія в Катедрі, відтак при великому натовпі львів’ян, незважаючи на зливу – військовий парад міської міліції і львівського гарнізону. З гори Вроновських (на місці теперішньої Цитаделі) лунали урочисті сальви гармат.

Будівництво нової масивної і монументальної Ратуші здійснили з 1827 по 1835 рік архітектори Франц Трешер, Юзеф Маркль, Алоїзій Вондрашка під керівництвом Юрія Глоговського. Розкішне оздоблення головної зали міської Ради – мармур і позолочений тиньк – коштувало 17 тисяч злотих.

На Ратуші зразка 1835 року встановили годинник, виготовлений у Віденському політехнічному інституті. Опікою над ним займався професор Штемпфер, а професор математики Стражницький подав вичерпну інформацію про це диво механіки. Однак функціонувало воно лише 11 років – до 1848 року, коли під час революційних подій у Львові і обстрілу Ратуші, годинник разом із вежею згорів. Як описав це хроніст: «Ратуша нагадувала величезний смолоскип, баня з тріском упала додолу, а разом із нею годинник і ратушні дзвони». Також були знищені ампірні барельєфи міфологічних постатей і арабесок роботи скульптора Йоганна Шімзера, приготовані саме для встановлення на головному фасаді Ратуші.

Під час цієї пожежі загинули надзвичайно цінні історичні реліквії: старовинні міські печатки, оригінальний пергаментний привілей, наданий містові австрійським імператором Йозефом II 6 листопада 1789 року і книга з автографами почесних громадян міста, серед яких був граф-драматург Александер Фредро – він одержав цей титул 1839 року.

Внаслідок подій 1848 року місто залишилося без Ратуші, а члени магістрату тимчасово перемістилися до приміщення Англійського готелю, який стояв на місці нинішнього Музею етнографії на проспекті Свободи, також на площі Ринок для роботи райців винайняли кам’яниці аптекарів Крогульського і Зенткевича.

На реставрацію понищеної артобстрілами і пожежею Ратуші у міській касі не було ані шеляга, а мінімальна сума відбудови складала понад 100 тисяч злотих ринських. Тому розробили фінансовий план, який полягав в отриманні позики Кредитного земельного товариства під заставу власності міста а також у продажу міських земельних ділянок, зокрема на площі Каструм (район сучасного «Вернісажу»), на місці руїн редутової зали і пофранцішканського театру (вулиця Театральна №17 і № 5).

Після пожежі у 1849-1851 роках Ратушу перебудував Йоганн Зальцман. По відбудові вежі 3 травня 1851 року на ній встановили годинник фабрики Вільгельма Штілє під Віднем. З того часу, згідно з постановою міських властей, щорічно 3 травня всі охочі могли безперешкодно піднятися на самий верх вежі і оглянути панораму Львова. У Львівському обласному архіві зберігається «Книга відвідувачів вежі Ратуші», на її сторінках – відомості про осіб, котрі щороку 3 травня підіймались на вежу.

Нагляд за годинником доручили міському годинникареві Юзефу Вайсу, і старанний професіонал пів століття утримував механізм в ідеальному стані. Але однієї ночі механізм несподівано зупинився, Старий майстер, який плекав годинник, як власну дитину, так перейнявся цією подією, що зліг і невдовзі помер. Для наших сучасників здаватиметься дивною та беззастережна відданість, аж до палкого фанатизму, до своєї професії, справи, діяльності, яка була характерною рисою багатьох людей середньовіччя і нового часу.

Цей годинник безвідмовно служить львів’янам вже майже два століття, неповторне звучання його дзвонів, яке ні з чим іншим сплутати неможливо, є органічною складовою аури нашого міста.

Нова австрійська Ратуша спочатку мала купольне завершення, але була майже вщент зруйнована під час артилерійського обстрілу 1848 року. Баню зруйнованої вежі замінили на сучасне зубчасте завершення, яке нагадує архітектуру раннього середньовіччя. Причини нового архітектурного рішення були доволі прозаїчні: так легше було встановити на вежі пожежну сигналізацію. Навесні 1851 року реставрацію Ратуші завершили архітектори Вільгельм Шмідт, Вінсент Равський і Юзеф Франц. Будівництво головної міської споруди коштувало на той час астрономічну суму пів мільйона крон. У 156 кімнатах і 9 залах, окрім магістрату, розташувалися міський архів, школа, ощадна каса та інші установи.

Львів’яни одразу вороже поставилися до нової Ратуші, збудованої у модному тоді в Австрійській імперії стилі так званого казенного класицизму, адже у пам’яті громадян міста ще занадто живим був образ чудової стрункої ренесансної попередниці «огидного чотирикутника з комином», як охрестили нову Ратушу. На думку сучасників, нова головна будівля міста значно псувала ренесансно-барокове тло площі Ринок, деформувала її гармонію і співмірність, «з’їдала багато повітря і простору», громіздка споруда вчиняла просторову експансію, вдираючись в архітектурне середовище середмістя.

Було також і політичне підґрунтя неприязного ставлення до нової Ратуші, яка уособлювала ненависну австрійську владу. Польський патріот мав за обов’язок ненавидіти все, що йшло з Відня, зокрема й віденський «казармений» класицизм. Хоча німці й австрійці були зовсім іншої думки, зокрема німецький мандрівник Йоганн Коль писав: «Львівська Ратуша є настільки показною й гарною будівлею, що схожим творінням можуть похвалитися лише нечисленні німецькі магістрати». Бувалий німець у батьках Ратуші Марклеві, Трешері, Вондрашці і Глоговському побачив гідних колег великих німецьких класицистів.

Ще майже впродовж століття після зведення цієї найконтроверсійнішої споруди міста протести проти неї не вщухали, і ще до початку XX століття плекалися цілком реальні проєкти знесення або принаймні перебудови цієї пам’ятки австрійської казенної архітектури. Львів’яни виношували серйозні плани ґрунтовної реконструкції «святині міського самоврядування». Розглядався цікавий проєкт побудови Ратуші Альфреда Захаревича (1897 рік) в традиційному для того часу стилі історизму з неоготичними і необарочними рисами. Проєкт 1907 року Юзефа Пйонтковського передбачав у новій споруді трансформацію галицького ренесансу. Але всі ці ідеї втілити в життя не вдалося, натомість були зреалізовані деякі проєкти оздоблення фасаду та інтер’єру.

11 вересня 1880 року цісар Франц Йосиф відвідав Львів. Для організації цього візиту магістрат виділив 20 тисяч золотих. На честь імператора у львівській Ратуші відбувся цісарський бал. З нагоди цієї події головний вхід оздобили двома кам’яними левами роботи Тадеуша Баронча і скульптурами алегорій Гостинності, Мужності і Патріотизму роботи Леонардо Марконі. Скульптури алегорій демонтували в часі реконструкції Ратуші у 1928-1929 роках, а леви Баронча простояли до початку Другої світової війни, коли були замінені на левів роботи українського скульптора Євгена Дзиндри, яких ми з деякими переробками бачимо сьогодні.

Нарікати на «поганий» стиль львівської Ратуші стало добрим тоном чи не усіх архітекторів і мистецтвознавців наступних поколінь. У XX столітті єдиний хіба Григорій Островський, мистецтвознавець, наділений даром слова та рідкісним естетичним чуттям, не кинув каменя в цю непересічну будівлю Львова: «Чіткий геометричний об’єм Ратуші сухуватий за рисунком, а ритм пілястр і вікон на фасаді дещо одноманітний. Разом із тим Ратуша органічно увійшла в архітектурний ансамбль Львова, і її вежа стала символом, емблемою міста. Силует Львова вже важко собі уявити без цієї будівлі, що активно організовує центр міста».

Ілько ЛЕМКО

Джерело:ZAXID.NET