Чотири вершники ядерного постапокаліпсису

Тема ядерної війни з очевидних причин спливає в українському інфопросторі значно частіше, ніж того хотілося б, і небезпідставно. Перша хвиля, яка породила мемну «Щекавицю», прокотилася соцмережами восени 2022 року, коли російський керманич після низки військових невдач в Україні почав відкрито погрожувати застосуванням ядерної зброї. Українці ж у відповідь запустили власну кампанію жартів і картинок на тему вакхічної оргії на горі Щекавиця, в якій усі охочі можуть зустріти кінець світу.

У квітні цього року тема ядерного Армагеддону на короткий час знову повернулася, тепер уже в контексті чергового загострення між ядерними державами Індією та Пакистаном. На щастя, конфлікт, який почав був розкручуватися, наче маховик, так само швидко стих.

І вже доволі стримано в тих-таки соцмережах міркують про можливість ядерної відповіді з боку ворога як помсти за українську спецоперацію «Павутина», що завдала суттєвих втрат російській стратегічній авіації.
 

У літературі (й культурі загалом) тема виживання решток світу після ядерної війни давно набула широкого розвитку в межах жанру «постапокаліптика», виокремившись у галузь «постнуклеар» (утім, цей термін уживають не надто часто). Огляд самих лише літературних постнуклеарних творів потягнув би на добру дисертацію, але в рамках статті доведеться обмежитися кількома.

Щоб відповідати канону, зупинімося на чотирьох, за кількістю біблійних вершників, систематизуючи їх за рівнем песимізму — від твору, що надихає, до абсолютно безнадійного.

Почнімо з роману «Листоноша» (1985) плідного американського фантаста (й за сумісництвом астрофізика) Девіда Бріна (1950 р.н.). Цей роман на наших теренах не надто популярний (хоч і премійований на батьківщині) й українською не перекладений. Зате багато хто міг бачити його однойменну екранізацію 1998 року з Кевіном Костнером у головній ролі. Добротний і цікавий фільм чомусь зазнав нещадної критики й повністю провалився в прокаті. А втім, він показав глядачам історію відновлення геть зруйнованих Сполучених Стейтів через 16 років після ядерної війни та швидкого розпаду цивілізації з усіма її інституціями.

Руйнування та радіоактивні наслідки, за сюжетом, виявляються не такими й страшними, зате суспільний занепад є настільки стрімким, що людство швидко опиняється в новому середньовіччі з його феодалізмом у різноманітних формах. Фільм, звісно, більше акцентує увагу на воєнних пригодах і не розкриває книжкової картини постнуклеарної Америки. Зате читач може разом із головним героєм здійснити мандрівку Східним Орегоном, побувати на руїнах його міст, що переродилися в обнесені паланками селища з екзотичними устроями, серед яких трапляється навіть кероване штучним інтелектом (втім, чи точно штучним?).

Видаючи себе за представника федеральної пошти з широкими повноваженнями від столичного уряду, Листоноша вселяє надію у врятованих постамериканців і надихає на опір геть озвірілим «виживальникам», озброєним людиноненависницькою ідеологією і, як згодом виявиться, ще й генетичною інженерією довоєнного минулого. Захоплені можливістю відновити велику країну, розвиваючи поштову мережу між містами, що вціліли, завзяті орегонці пишуть нову сторінку історії Відродженої Америки…

Значно менш оптимістичною виглядає «Дорога» — роуд-сторі іншого знаного американця Кормака Маккарті (1933–2023). Талановитий автор (відомий загалу насамперед сценарієм до фільму братів Коен «Старим тут не місце», знятого за його однойменною книгою) власне фантастом не є, і в його «Дорозі» (2006) глобальна катастрофа — лише тло до похмурого сюжету. В тексті книги не відзначено і ядерного характеру катастрофи, але можна припусти, що це теж «постнуклеар», зважаючи на реалістичні описи глобального похолодання й усюдисущого попелу та сірого снігу.

Батько й малолітній син, страждаючи від навколишнього холоду та голоду, бредуть закинутими автодорогами в бік моря, сподіваючись, що там буде тепліше. Харчуватися доводиться тільки рештками колишніх запасів, якщо їх пощастить знайти в зруйнованих будинках. Усе своє, крім револьвера з критичним запасом набоїв і сигнальної ракетниці, вони штовхають поперед себе на поламаному візочку із супермаркету (промовистий символ цивілізації, що несподівано зникла!). Та найстрашніше — це інші люди. На відміну від фантазій Бріна, в Маккарті врятовані люди не стали заморочуватися створенням хоч якоїсь подоби цивілізації, а перейшли відразу до канібалізму. Ловити собі подібних і поїдати їх — ось основне заняття жалюгідних решток людства, хоч зустрічаються зрідка й ті, що ще не досягли дна…

2022 року видавництво «Темпора» видало «Дорогу», тож наш читач має змогу прочитати її в українському перекладі. А після книги, для посилення ефекту, варто переглянути й однойменну екранізацію (2009). Натурні зйомки відбувалися на відпрацьованих і закритих шахтах Пенсільванії та в покинутих районах Пітсбурга, а також у Новому Орлеані, що ще не відновився після урагану «Катріна».

Здавалося б, похмуріше, ніж у «Дорозі», світ після катастрофи вже не опишеш, але меж у людської фантазії нема. Загадковий французький автор із низкою псевдонімів (Лутц Бассман, Антуан Володін, Еллі Кронауер, Мануела Дрегер, рік народження — близько 1950-го), який пише у вигаданому жанрі «постекзотизм», невідомий українському читачеві, та й навряд чи набуде популярності у хоч скільки-небудь широких колах.

Один із його творів за авторством чергового альтер-его письменника Лутца Бассмана — невелике оповідання «Орли смердять» — занурює у вже геть безнадійний світ попелу, розпеченого асфальту та землі, яка буквально горить під ногами безнадійно хворих людей, що вижили після ядерного жаху. Сюжет оповідання, зважаючи на нелінійний авторський стиль, важко переповісти, легше передати його атмосферу кількома цитатами: «Поки Гордон Кум сидів і мовчав, смуги конденсованої пари стягувалися по периметру міста, скупчувалися на низькій висоті, підміняючи собою небо… Здавалося, що гетто стало єдиною можливою декорацією реального світу. Під [його] ковпаком освітленість померкла і відтепер не змінювалася. Часом Гордон Кум відчував, як все всередині його тіла руйнується від випромінювання, але не страждав. Він спокійно чекав наслідків». Далі йде чи то реальний, чи почутий у маренні діалог героя оповідання з пташкою: «Це була вільшанка. Гордон Кум легко впізнав її, хоча за ті сорок років, що тривало його існування до сьогодні, він майже не бачив птахів, крім великих стерв’ятників, грифів і орлів, що роїлися навколо братських могил… Це я, сказала пташка. — Я розмовляю. — Я слухаю тебе, — сказав Гордон Кум. … — Тут згоріла Маріама Кум, — скріпивши серце, промовила пташка. — Тут згоріла Маріама Кум з трьома дітьми. Тут згоріла Сарія Кум чотирнадцяти років. Як і її брат Іво Кум чотирнадцяти років, вона часто зупинялася перед картинками із птахами, вона любила птахів. Навіть орлів. Навіть грифів. Тут згорів Гурбал Кум п’ятнадцяти років…»

Завершає ходу зовсім уже коротка, а проте така, що вважається однією з наймоторошніших у своєму жанрі, новела американця Гарлана Еллісона (1934–2018) «У мене немає рота, а я хочу кричати». Еллісон по праву вважається майстром короткої фантастичної прози, причому з титулом найпродуктивнішого в цьому жанрі. Він написав близько двох тисяч науково-фантастичних оповідань, із яких українською доступні, зусиллями ентузіастів, лише два — й ті у скороченому вигляді — у безкоштовній електронній «Бібліотеці української літератури».

Новеліста неодноразово відзначали в літературних номінаціях за шокові, часом надмірно жорстокі твори. Взірцевим тут є «У мене немає рота…». За сюжетом новели, через 109 років після завершення тотальної світової ядерної війни, яку розпочали держави, а виграв суперкомп’ютер, у світі виживають лише п’ятеро людей, які потрапляють під повну владу цього комп’ютера, єдиною метою якого стає знущання над своїми бранцями. Образ жахливої істоти, на яку безжальний штучний інтелект перетворює свою найненависнішу жертву, — згусток плоті, позбавлений рота для посилення страждань, за однією з версій численних препараторів трилогії «Матриця» (теж постнуклеар, звісно), є впізнаваним цитуванням братами-сестрами Вачовскі найвідомішого твору Еллісона.