Гра в обруч: Уривський vs Лятошинський

З античних часів у світі була відома так звана гра в обруч, ідея якої полягала в катанні обруча по землі за допомогою палиці. Примітивна та проста забавка стала широковідомою майже на всіх континентах планети, й про захоплення нею згадують до ХІХ століття включно. В сучасну епоху тотальної цифровізації та штучного інтелекту увагу дітей, а іноді й дорослих, можна захопити лише за допомогою гаджетів. А як бути з «живим мистецтвом» — театральною чи оперною постановкою, де дія відбувається тут і зараз, — коли смартфонозалежність, бажання бути завжди на зв’язку не вимикаючи звук, і манія знімати актуальний контент може не лише заважати іншим глядачам, а й спотворити найгеніальніший твір?..

30 травня 2025 року, Львів, центр міста. До оперного театру, зупиняючись зробити селфі на тлі фасаду та фонтана, сходиться публіка. Біля входу створюється черга-затор уже з охочих сфотографуватися на центральних сходах театру біля портрета його покровительки Соломії Крушельницької. Так само «організовано» фотозалежні переміщуються праворуч від входу — там бар із великим вибором спиртних напоїв, які, щоправда, закінчаться після першого антракту. Публіка, здебільшого вбрана в джинсові та спорттотал луки (у буквальному розумінні спортивні костюми), терпляче та збуджено гомонить у холі та коридорах театру. Трапляються чоловіки в головних уборах — кепках. Цього дня добірне товариство зібралося на подію, визначну не лише для Львова, а й для всієї України, — повернення на львівську сцену опери Бориса Лятошинського «Золотий обруч».

Львівський оперний театр і видатний композитор, чий творчий спадок є національним надбанням класичної музики, майже ровесники — цього року виповнюється 125 років від заснування театру та 130 — від дня народження Бориса Лятошинського. Для постановки оперу «Золотий обруч» обрали не випадково: подію анонсували як нове повернення твору через 55 років від моменту першої постановки та загалом перше в історії незалежності України масштабно цілісне звернення до цього твору.

Оперу «Золотий обруч» (першу редакцію, автор лібрето — театрознавець і драматург Яків Мамонтов) Борис Лятошинський написав на замовлення Наркомосу УРСР. Народний комісаріат освіти від середини 1920-х років пропагував на території радянської України створення опер, які б відображали національну історію та були актуальними для того часу.

В авторському договорі у березні 1928 року Борис Лятошинський зобовʼязався до 1 вересня наступного року надати замовнику партитуру й клавір майбутньої опери. З досліджень істориків і музикознавців невідомо, скільки коштів отримали композитор і автор лібрето за свій твір та й чи отримали взагалі. Збережене життя митців у ті часи, мабуть, уже є найбільшою оплатою. А для нас нині — мистецька спадщина композитора та драматурга й лібретиста — музичне національне надбання.

Майже через 100 років для написання творів також укладають договори, але тепер у нас усе демократично й прозоро. За авторським договором від 29 травня 2025 року між Львівським оперним театром і фізичною особою-підприємцем Іваном Уривським автор і режисер узяв на себе зобов’язання створити сценарно-драматургічну постановку на три дії (режисерську загальну концепцію) до вистави — опери «Золотий обруч» і передати замовнику (оперному театру) твір для попереднього схвалення не пізніше 28 травня 2025 року, тобто за день до підписання договору. Далі щось на рівні фантастичних режисерських здібностей: ФОП-режисер уже наступного дня після підписання договору — до 30 травня 2025 року — передає замовнику твір. Повністю готовий. За таку одноденну «оперативність», а також передачу (відчуження) майнових прав на твір театр зобов’язався сплатити автору одноразовий платіж у розмірі 450 500 грн, із яких 95 500 грн — кошти, виділені Львівською міською радою, а решта — власні кошти театру. Схоже на іншу класичну історію, але без стільців, у форматі «сьогодні гроші — завтра опера». У своєму Instagram режисер іще 26 травня виставив фото з готової постановки «Золотого обруча», процитувавши слова з опери: «А де велика є любов, то там велика мука». Виявляється, що окрім любові та мук там є ще й великі кошти.

Та повернімося ненадовго в минуле до важливішого — історії сценічного життя опери «Золотий обруч», прем’єра якої мала відбутися в рік її написання. Тоді ідеологія та критика завадили. Але вже протягом 1930 року географія опери змінювалася: Одеса, Київ, Харків, Львів... Відповідно й назви були різними: «Захар Беркут» (Одеса, режисер Семен Бутовський), «Беркути» (Київ, режисер Володимир Манзій) та «Золотий обруч» (Харків, режисер Микола Фореґґер). У жодному з названих міст постановка не затрималася надовго й десятиліттями чекала на поновлення. З досліджень музикознавців відомо, що тогочасна критика писала про «складність музики, неможливість охопити і зрозуміти оперу після одного перегляду». Як представниця сучасного театрознавства, котра переглянула сценарно-драматургічну постановку на три дії (режисерську загальну концепцію) Івана Уривського, зауважу, що кожне зі слів-характеристик критиків 1930-х років підходить до «Золотого обруча» оперного прочитання 2025 року. Плюс є тригери сьогодення, незалежні від режисера, — смартфонозалежна публіка, частина якої класично запізнюється, а інша коментує побачене голосним шепотінням. Тут жанр «трагедія в залі» спрацював у кожній із трьох дій опери.

У 1930-х роках композитора Лятошинського звинуватили в тому, що завдання написати зрозумілу для мас оперу він виконав невдало. Нині, в часи реакцій у соцмережах і тотального лайкання, відгуки після першої опери в постановці Івана Уривського були класичними та здебільшого від друзів — «геніально», «шедевр», «тріумфальне повернення опери», «маст сі» (must see. — Ю.С.), «must visit» тощо. Залишу це без коментарів.

Як то кажуть, скільки глядачів, стільки й думок, а ще стільки ж мало б бути програмок, аби не лише прочитати лібрето до опери, а й зрозуміти, чому до творів Лятошинського потрібно звертатися сьогодні, в чому їх унікальність, чому ми повинні знати, зберігати та популяризувати цю спадщину. Перед виставою я звернулася до однієї з контролерок із проханням продати мені буклет до опери «Золотий обруч». Із гордістю та певною категоричністю пані в уніформі Львівської опери прочитала мені міні-лекцію про те, що нині не час для буклетів, у країні війна, й тому театр не замовляє такої продукції. Ну і якщо я хочу знати щось про оперу, то на стіні в коридорі є два обрамнички (аркуш паперу в дерев’яній рамці. —Ю.С.), на яких написано все, що треба знати. Пані ласкаво провела мене до цих настінних чудес інформативності, інакше я б того обрамничка шукала до закінчення третьої дії.

А ось що я знайшла раніше — то це договір постачання від 25 березня 2025 року між ТОВ «РВФ «Поліграф-сервіс» і Львівським оперним театром, які домовилися про виготовлення буклетів на загальну суму 736 800 грн за ескізами замовника. У цю суму закладено буклети до опер «Соляріс», «Мазепа», «Лісова пісня», «Тіні забутих предків» та інших, зокрема й «Золотий обруч» — 300 штук, один буклет на 68 сторінках. Чи то не встигли до прем’єри зробити ескізи, чи фарба закінчилася, чи, може, й справді ці більш як 700 тис. грн віддали на ЗСУ, — наразі з’ясувати не вдалося. Час виконати умови договору, як і повернути кошти, ще є.

Хто, куди й що повертатиме — це справа часу та совісті, а я пропоную знову ненадовго повернутися в минуле, а потім нарешті — до довгоочікуваної опери. 1970 року на сцені Львівської опери завдяки на той час головному диригенту театру Юрію Луціву було презентовано другу редакцію опери «Золотий обруч» (скорочений варіант зі зміненим текстом лібрето, який, зі слів пана Луціва, він узгоджував із самим Лятошинським). Саме ця постановка була нагороджена Шевченківською премією та мала довге сценічне життя й, за словами музикознавців Оксани Паламарчук і Василя Пилипʼюка, стала мистецьким вибухом у галереї постановок творів радянських композиторів. 1989 року Національний академічний театр опери і балету України теж захотів мати цю постановку у своєму репертуарі. Не склалося — опера не мала успіху, тож її зняли з репертуару.

2023 року сподвижники збереження національного надбання української класичної музики — «Фундація Лятошинського» за фінансової підтримки благодійного фонду «Фундація імені Князів Острозьких» родини Юрія та Ірини Луценків (Юрій — колишній генеральний прокурор України та Ірина — в минулому народна депутатка України були присутні на прем’єрному показі. — Ю.С.) — провели неймовірно ретельно вивірену роботу, підготувавши партитуру та клавір (повний нотний текст твору з партіями солістів-вокалістів і хору) «Золотого обруча», у яких поєднали різні українські редакції цієї опери. Знайти в бібліотеках різні рукописні версії, все зібрати, зіставити, набрати на комп’ютері й водночас не спотворити — це складне та відповідальне завдання, з яким блискуче впоралися менеджерка проєкту Тетяна Гомон, композиторка Алла Загайкевич і докторка мистецтвознавства, музикознавиця та співзасновниця ГО «Фундація Лятошинського» Ірина Тукова. До речі, саме пані Ірина була ведучою концертів, що відбувалися перед кожним із виступів у Національній філармонії України під час днів «Лятошинський space» у січні цього року. І саме з цих міні-лекцій вдалося дізнатися про творчість Бориса Лятошинського більше, ніж із будь-якого 68-сторінкового буклету.

Більше історичних відступів і згадок не буде. Нарешті… завіса. Ліворуч на електронному табло висвічується зворотний відлік. 00:08:40 — вперше звучить увертюра в оригіналі. Подія історична. А от здогадайтеся, що ж паралельно відбувається в залі? Підказка — не вперше. Це те, з чим категорично бореться режисер Іван Уривський: пише розлогі пости, вводить у класичні постановки окремих персонажів, які протистоять цьому явищу. Гадаю, легко здогадалися — поціновувачі запізнень із ввімкненими ліхтариками на мобільних телефонах починають пробиратися на свої місця. Явище ганебне й, схоже, вічне.

Після відкриття завіси глядачі потрапляють до шестиярусної студентської аудиторії, де відбувається лекція-вивчення подій повісті Івана Франка «Захар Беркут», а точніше, їх реконструкція з перевтіленням дійових осіб у героїв повісті. Так лекторка стає Маврою, студент, який запізнився, приміряє на себе роль Максима. Згодом до аудиторії завітає й представник князя (події повісті відбуваються у ХІІІ столітті. — Ю.С.) Тугар Вовк, який прагне знайти провідника на лови ведмедя, разом із мисливцем — бояри, пізніше з’явиться донька Мирослава, в яку закохається Максим. Можливо, любов Уривського до сценічного перформансу зумовила появу на сцені-аудиторії скляних кліток-експонатів. Перша містить дивну ікебану, яку дуже важко роздивитися з глядацької зали та зрозуміти її символізм. Друга — шкіру або напівопудало ведмедя, тут усе ясніше, але чомусь саме це викликало сміх у залі. Одна історія штучно накладена на іншу, умовність режисури й просто нестерпна фронтальна статичність. Важко, незрозуміло. Антракт перший.

Після першої законної глядацької перерви поруч зі мною з’являються вільні місця, навіть незважаючи на вартість квитка 1500 грн. Друга дія на три насичені картини. Третій експонат у клітці — символічний камінь (майже окрема дійова особа). Умовний майдан, де збираються місцеві мешканці (тухольці) в різнокольорових шапках, у яких чітко впізнається дизайнерський почерк сценографки та авторки костюмів Дарії Білої (вартість роботи дизайнера теж є у відкритому доступі на сайті Prozorro). У шкіряному плащі з таким самим наплічником з’являється Захар Беркут. Думаєте, ось вона, зав’язка? Ні, вона вже була. Перипетій багато, лібрето (літературну основу опери) за бажання зможете легко знайти на сайті театру. Там детально, зрозуміло й не зовсім коротко.

Фактично та сценічно — три дії на дев’ять картин і майже нуль емоцій. Парадокс. Чомусь до операцій не допускають осіб без медичної освіти, до керування літаком — без відповідної ліцензії та досвіду, а от до постановки опери, виявляється, можна? Невже гучне ім’я, навіть людини, безперечно талановитої в інших сферах, може замінити знання та професіоналізм? Знову парадокс, але, схоже, не в нашій країні.

Мені особисто дуже хотілося, щоб після появи Захара Беркута все це припинилося, бо ні драматургія, ні музика, ні виконання (крім партії Мирослави), ні сценографія та модернові костюми ніяк не складалися воєдино. Я не знаю, як сприйняв (чи, може, витримав) перегляд цієї постановки сам маестро Юрій Луців, який у поважному віці 94 років знайшов час та бажання споглядати наживо це, колись рідне йому дійство. У ЗМІ схвальних відгуків вистачає, як і місця для «але». Можна виправдати це тим, що в музиці Бориса Лятошинського поєднано жанри опери, ораторії та симфонії, а більшість твору — це драматургічні діалоги. Ну й не слід забувати про відсутність розлогих арій, де можна насолоджуватися красою вокальних даних. Виправдати можна все, навіть те, що зі смачних інгредієнтів можна приготувати несмачну справу й назвати це високою кухнею. Та чи варто?

Лібретист Яків Мамонтов пояснював, що «Золотий обруч» — це емблема тухольської громади, їхнє знамено в боротьбі проти соціяльного та національного поневолення». Над сценою у вигляді ніби незрозумілого ієрогліфа було підвішено довгасті освітлювальні пристрої, з яких дійові особи врешті-решт зібрали обруч, який водночас став їхнім захистом. Мабуть, усе склалося так, як замислювала молода й амбітна команда постановки, котра працювала над оперою, й тут треба поставити крапку та зайняти місце стороннього спостерігача, фіксуючи, скільки часу інтерпретація «Золотого обруча» Івана Уривського проіснує в репертуарі оперного театру. Але…

Поклон. Зала аплодує стоячи. Захоплені вигуки та крики «браво» найгучніше лунають від знаного ресторатора Михайла Кацуріна, який став затятим театралом та, зі слів близького оточення режисера, не пропускає жодної вистави авторства свого друга Івана Уривського. Перекрикує Михайла лише молодик, який стоїть поруч. У ньому впізнаю чоловіка Дарії Білої — одного із засновників Монобанку Михайла Рогальського. Він тут, схоже, з приватним візитом-підтримкою, бо генеральний партнер опери — Ощадбанк. За традицією на сцені з’являється режисер, він, імовірно, є амбасадором відомого спортивного бренду, хоча кепку роздивитись не вдалося. Поруч — щаслива та з розкішними букетами квітів художниця.

Попри захоплені крики згадую слова ресторатора Михайла перед початком вистави: «Мені вперше в житті сказали «Скидайте капелюха». Все колись буває вперше. От і опера Бориса Лятошинського «Золотий обруч» уперше в історії незалежної України звучить і дивує. Більше кухонних аналогій із млинцями чи іншими стравами не буде. Лише спостереження.