«Навіть розбите може скластися в щось нове»: мисткиня Ірина Максимова про мозаїку як форму переродження

Коли все навколо руйнується, важливо знайти спосіб зібрати себе докупи.

Ірина Максимова — відома українська мисткиня родом з Коломиї, яка нині живе і працює в Києві. Вона активно досліджує нові форми та медіуми, а один із найсвіжіших напрямів у її практиці — мозаїка, що природно доповнила вже знайомі їй живопис, скульптуру та текстиль.

Мозаїка з’явилася в житті Ірини Максимової як творчий експеримент у майстерні друзів. Розбиті тарілки й залишки плитки стали матеріалом для нового в мистецтві й водночас точкою перетворення. Працюючи з уламками, Ірина змогла відрефлексувати кризу, втому, розгубленість і створити з них щось нове. Її мозаїки говорять про переродження, ментальну силу й здатність тримати себе вкупі, навіть коли здається, що все розсипається.

Спеціально для ELLE Леся Пахарина поговорила з Іриною про її нову художню мову — фізично складну, але по-своєму медитативну, а також про страхи, силу змінюватися і про те, чому її роботи залишаються світлими навіть у темні часи. В інтерв’ю художниця ділиться роздумами про сенс мистецтва сьогодні, згадує перші мурали з картону, мріє про велику майстерню і говорить про потребу віри — в себе, у свою працю та в Україну.

Що стало поштовхом звернення до мозаїки? Чому ти вирішила спробувати саме це?

Чому я почала? Це цікаве питання, тому що немає відповіді. Інколи ти просто починаєш щось робити без обдумування, з чим саме маєш працювати.

Останнім часом я багато шукаю — нові матеріали, нові можливості.

У моїх друзів є керамічний бренд QUIET FORM, і я часто приходила до них у майстерню експериментувати. Там постійно лишалося багато браку — розбитий посуд, який вони викидали. І я дивилася на це й думала: «Ви що, це ж сировина! Це ж не можна просто так викидати». Було багато думок, що з цим робити. Спочатку думала обклеювати меблі посудом, але врешті вирішила почати з мозаїчних панно.

В одному з інтерв’ю ти розповідала про художню кризу. Чи можна сказати, що робота з мозаїкою стала частиною пошуку виходу з неї?

Якщо ти читала те інтерв’ю, то пам’ятаєш, що тоді все було дуже сумно. Це справді був складний період: зневіра, депресія... Було дуже важко. На допомогу прийшла справжня терапія. Після цього щось почало змінюватися.

Усі мої останні роботи — вони про переродження, про складання кожної душі з маленьких частинок. Це ідея про те, що навіть розбите може скластися в щось нове і прекрасне.

Тобто, мозаїка для тебе стала способом зібрати щось цілісне з фрагментів — буквально і метафорично?

Виходить, що так. Але сама ідея для мене не нова. Щось подібне я вже робила з текстилем: перевикористовувала вже використані тканини чи одяг і створювала з них щось цілісне, нове. Тож, напевно, мозаїка — це просто ще один спосіб втілити ту саму ідею, але вже через інший матеріал.

Розкажи про свій перший досвід роботи з мозаїкою.

Я про мозаїку нічого не знала — як класти плитку, який клей, яка суміш, а чи потрібно ще щось додаткового, на якому матеріалі це можна зробити, якщо не на стіні. Я не хотіла починати, шукала способи, щоб мене хтось навчив, але неактивно. І в якийсь момент дізналася, що в музеї Ади Рибачук та Володимира Мельніченка є такі майстер-класи. Я написала туди, напросилася на приватне заняття. І так все почалося.

Виявилося, що це простіше, ніж я думала. Не потрібно вигадувати ровер чи багато складників для того, щоб її робити.

Які у тебе були відчуття? Тобі сподобалося?

Почну з того, що коли заходиш у їхній музей, у тебе просто зносить дах. Вони суперталановиті митці, і те, що вони залишили по собі — це справді величезний і крутий спадок. Коли я бачу такі роботи, мене буквально підриває зсередини.

Неважливо, це живі люди чи вже ні. Якщо хтось створює щось класне у мистецтві, театрі, бізнесі, мене це страшенно драйвить. Я одразу думаю: «Боже, як класно! Значить, можна робити класно! Я теж хочу робити класно! Давайте всі робити класно!».

Тоді я знала дуже мало про них. Просто прийшла, послухала історії, подивилася їхні роботи. Вони мене дуже вразили — неймовірно круті митці. Хоча я ще його досі мало вмію, розумію і ще мало з цим працювала, однак дуже хочу більше дослідити це питання.

З якими саме матеріалами ти працюєш, коли робиш мозаїку? Як це відбувається?

Через брак досвіду я працюю тільки з керамічною плиткою, яка в мене залишилась після ремонту, а також посудом моїх друзів, який вони мені подарували, щоб я робила мозаїки. Але ж взагалі її роблять зі смальти, камінців, скла, різних старих плиток, нових плиток, з усього, що можна приклеїти — матеріалів є безліч.

Це фізично важка робота, але якщо у тебе є хоча б приблизний ескіз — усе, що треба, це механічно збирати такий собі пазл. Підбираєш, що куди поставити, і можеш або про щось думати в процесі, або навпаки — відключитися й просто механічно працювати.

У мене бувало по-різному. Бо це справді довго, і є моменти, коли ти повністю вимикаєшся, а є — коли починаєш думати. І не завжди про щось хороше. Це такий процес, який може піти в дуже різні боки — і в хороший, і у важкий.

Чи відразу у тебе все вийшло?

Так. А що може не вийти? Ти просто викладаєш маленькі частинки по ескізу.

Мої мозаїки досить примітивні через брак матеріалу. У мене немає багато кольорів, відтінків, фактур, щоб ними бавитись. Потрібна справжня майстерня для цього. А там, де я зараз це роблю — трошки складно, бо це брудна робота з пилюкою, потрібна справжня майстерня.

Я знаю дуже крутого художника з мозаїки — Андрія Дудченка. Я не скажу, що мозаїка — це «чоловіча» робота. Бо є багато крутих художниць, які з нею працюють. Але фізично мати сильні руки, чесно кажучи, легше. Так би я це окреслила.

Які в тебе відчуття від роботи з новим матеріалом? Чи відрізняється внутрішньо мозаїка від живопису або скульптури, з якими ти вже працювала?

Про внутрішнє зараз повернуся, але якщо казати про фізичні відчуття, то, здається, я в житті так важко не працювала, як у момент, коли колола мозаїку на станку, розколювала її щипцями на шматочки, стояла згорблена над тим ДСП і складала її маленькими частинками.

Це настільки фізично важко, що мені навіть страшно уявити, скільки потрібно зусиль, щоб складати величезні мозаїчні панно на будинках, які ми бачимо. Я ніколи так сильно не втомлювалась, малюючи живопис чи шиючи з текстилю свої роботи.

А щодо внутрішнього: якщо я хочу, мені все однаково приємно. Немає такого, що я починаю щось по-іншому, по-новому, краще, сильніше, красивіше. Ні. Мені просто дуже подобається процес. А коли мені подобається процес, я супер горю — я не мушу зробити все в один день, але я не можу зупинитись і потім вмираю від болю в спині.

Чи змінюються теми, які ти досліджуєш через мозаїку, порівняно з живописом?

Мені здається, що всі мої теми пов’язані між собою. Можна сказати, що раніше це було про жіноче тіло, про прийняття себе. Потім — про образи, які для мене символізували Україну й незламність. А тепер ці образи трансформуються в символи переродження — як вставати з попелу. Лебеді, до речі, для мене теж стали символами переродження.

Мозаїки — це про ментальну силу та здоров`я, про збирання себе по шматочках, здатність залишатися зібраною, бути в купі.

Зрештою, все, що я роблю, воно про мої емоції. Ми живемо в Україні, тому всім зараз важливо мати цю ментальну опору, щоб зберігати внутрішню цілісність. Часто, коли я щось роблю, мені є і може бути погано, але я завжди прагну, щоб результат був символом чогось кращого.

Я вірю, що те, що я транслюю, мені проходить. І дуже хочу, щоб це було щось позитивне, хочу бути про добро і про те, що може бути краще, ніж є.

Нещодавно у мене була розмова про те, чи обов’язково мистецтво в наш час має транслювати серйозні меседжі. І чи може митець, який з ними не працює, лишити по собі слід в історії? Що ти думаєш про це?

Мені здається, що, крім мене, є й так багато митців, які малюють про важке й гидке, створюють щось жорстке, провокативне, щоб достукатись до глядача через якусь негативну емоцію. У мене немає такої мети. Я не можу й не хочу вигадувати щось спеціально, щоб «залишитись в історії». Моє місце буде там, де буде. Поки що я тут, у Києві.

Це просто мій спосіб дивитися на світ. Важко зараз оцінити, хто і наскільки «великий» може бути. Мені здається, це покаже тільки час. От, наприклад, АРВМ — чи були вони достатньо великими для інших? Можливо, менше, ніж заслуговували.

Я згодна з тим, що повною мірою можна це оцінити в ретроспективі. А сама б ти хотіла залишитися крізь час?

Я про це думала. І не можу зрозуміти навіщо. Я ж помру, не буду знати. І навіть якщо якісь самозакохані амбіції говорять, що це було б класно, раціональні думки відповідають: «Який сенс?».

Я просто хотіла б, щоб моє мистецтво комусь допомогло. Щоб світ став добрішим. Я дуже чутлива, я стільки плачу через те, що люди злі — до людей злі, до тварин злі. Мені хочеться це змінити.

Ще одна моя мета — я дуже хочу, щоб більше людей розуміло, що Україна теж може бути крутою. А у нас поки що так мало про це знають. Зараз я бачу невеликі бульбашкові зрушення. Але ж усе починається з бульбашки. Як не крути, війна сильно об`єднала українців і спрямувала їх в спільне русло поглядів. Принаймні частину їх. Просто це дуже повільний процес.

Іноді люди не роблять не тому, що не можуть, а тому що не вірять. Думають: «Ну зроблю і що? Ніхто не побачить, не оцінить, нікому це не буде потрібно. Тільки розчаруюся». Хочеться, щоб люди більше вірили в себе.

Одна з героїнь моїх інтерв’ю поділилася, що їй складно щось змінювати у своєму мистецтві — через страх, як відреагує аудиторія, яка звикла до певного її стилю. Чи бувають у тебе подібні переживання? Як узагалі реагує твоя публіка на мозаїки, особливо порівняно з живописом?

Викладати мозаїку в соцмережі мені точно не було страшно. У мене таких переживань немає. Навіть якщо аудиторія менше зреагує, я від цього не перестану пробувати, якщо буду хотіти. Це 100%, таке на мене не може вплинути.

Українській аудиторії було дуже цікаво побачити мої мозаїки. Було багато коментарів. Іноді навіть аж занадто збуджених, як на мене. Бо я ж бачу свою мозаїку як досить примітивну роботу. Але, з іншого боку, така реакція показує, що це може бути цікаво. Просто, можливо, люди не знають, скільки такого є в Україні.

Мені здається, українцям це загалом близько, бо ми в цьому росли та й досі ростемо. І, можливо, це якесь переосмислення знайомих нам патернів. Тих, що пов’язані з радянщиною, з певними устроями. Сучасна ж мозаїка може показувати це з іншого боку. Мені, наприклад, подобається, що в Києві почали прикрашати заклади мозаїками, мені здається, в цьому є потенціал. Хоча я не знаю, де це реалізовувати з фінансової точки зору, кому це треба і куди це покласти, якщо говорити про це як матеріальний дохід.

Цікаво, чи були вже запити на твої мозаїки?

Один чоловік мав намір придбати, але я не дуже хотіла продавати, бо просто не знаю, як це перевозити. У мене є думка пошукати дружній бренд, який розділяє мої цінності, щоб передати мозаїку в їхній простір. Також була ідея просто пришпаклювати цю жінку десь у місті. Але це ще треба продумати, як реалізувати.

Мені взагалі подобається позбуватися своїх робіт. Бо я не склад. У мене є особиста колекція з різних періодів, але загалом я за те, щоб роботи знаходили місце, де їм жити.

Як ти відбираєш роботи для своєї колекції? За яким принципом?

Не знаю... щось відчуваю. Можливо, момент, у який я її створювала, був для мене важливий. Або вже після, коли робота готова, вона може набути нового сенсу. Так, до речі, часто буває. Інколи якась робота залишається ще з минулих років, і я така: «А, нічого не відклала... ну, добре, буде тоді ця». Тобто, це може бути й випадково.

Чи розглядаєш публічний простір як потенційне полотно для своїх робіт?

Насправді ні, в мене немає зараз таких амбіцій. Але поки говорила, щойно згадала, що колись вони в мене були. Це ще задовго до того, як я почала працювати full-time художницею, мені було років 22–23. Ми тоді з подругою придумали «Піксель Арт».

Шукали картон на смітниках, малювали його в різні кольори, розрізали квадратиками. Я робила ескізи, і ми викладали величезні портрети українських поетів і письменників на стінах будинків. Клеїли все на ПВА. Це було ще до буму на мурали. Ми мріяли зробити справжній мурал, навіть писали на керамічний завод у Львові з проханням проспонсорувати наш проєкт, щоб викласти ескіз. Ніхто нам, звісно, не відписав, але це було круто. Мені досі подобаються ті роботи.

Спогад розблоковано.

Саме так. Останнім часом даю багато інтерв’ю, і мене часто питають: «Чи ти завжди це робила?». Я постійно згадую, як у 20 років мала першу виставку в кафешці, де працювала офіціанткою. Але саме про «Піксель Арт» я справді забула. Вперше згадала, коли ти запитала.

Якби тобі запропонували зробити якийсь крутий проєкт у публічному просторі, ти б розглянула пропозицію?

Тут зорі мають зійтись, я боюсь «надуманих» робіт, не працюю на замовлення. Якщо мені просто кажуть: «Ось ідея, зроби щось», — я починаю гіперхвилюватися. «Чи вийде в мене? А якщо вийде, то це буде дуже важко». Я трошки цього боюся. Інша справа, коли вже є створена робота і потрібно для неї знайти простір, де вона може жити.

Наприклад, нещодавно мене запросили в Бельгію на фестиваль і запропонували зробити величезний мурал. І я така: «Який мурал? Я в житті не малювала мурали, ще й таких розмірів». А ще питання: «Якими матеріалами?». Я часто, щоб додати живості своїм роботам, використовую пастель, олівці, і воно якось збагачує мою роботу.

Я відмовилась. Я не готова просто їхати в Бельгію і там експериментувати на величезному фестивалі, де всі будуть дивитися, а я буквально вмру від страху й втоми, бо це фізично складно.

А як ти сама відчуваєш: ця практика з мозаїкою — це щось тимчасове чи, можливо, те, що ти хотіла б розвивати постійно?

Було б дуже класно розвивати, якби в мене була справжня майстерня. Зараз вона в мене вдома — не маленька кімнатка, а квартира, четвертий поверх без ліфта, і все це треба тягати туди-сюди. Ще й бруд, який несеться у квартиру.

Я мрію про величезну майстерню — 80 квадратів мінімум, з високими стелями, класним світлом. Щоб можна було нормально працювати, не паритися.

Я не люблю працювати акуратно. Коли я щось роблю — я вся у фарбі, все у бруді, я все розкидаю, витираю руки об себе. Це, до речі, дуже погана звичка, бо іноді я це роблю об нормальний одяг.