«Подіум завжди наздоганяє вулицю». Велике інтерв’ю з авторкою «Street Style Hunter»

«Street Style Hunter» — один із найвідоміших візуальних щоденників міської української моди. Понад п’ять років є дзеркалом любові суспільства до українських брендів, цінності локального й прагнення до автентичності й індивідуальності. Висвітлює вуличний стиль — щиро, точно й без фільтрів. 

Нам вдалося поспілкуватися з людиною, яка цей щоденник веде, при цьому сама завжди лишається за кадром. Стилістка, фотографиня, авторка Instagram акаунту та Telegram каналу «Street Style Hunter» в ексклюзивному інтерв’ю для ELLE.UA — про анонімність, як свободу, силу особистого підходу, любов та відповідальність у модній  індустрії, натхнення з львівських вулиць, благодійність та колаборації.

Ви не давали великих інтерв’ю раніше. Були, свого роду, Мартіном Маржелою, але серед стилістів та фотографів. Що змусило вас змінити позицію і поділитися своєю історією з нами? 

Я не настільки принципова, як Мартін Маржела, а, швидше, лайтовіша, але теж нішева історія. Проте, не виключаю нічого, можливо, з часом щось зміниться. Street Style Hunter — уже п’ять років. Все почалося зовсім інтуїтивно: без жодних планів та очікувань. Я просто робила те, що люблю. А з часом усе обросло легендами. Спершу чомусь думали, що я — хлопець. Пам’ятаю веселий момент: стою поруч із компанією, яка обговорює Street Style Hunter, усміхаюсь, а вони навіть не здогадуються, що говорять про мене. Мені це дуже сподобалося, і пішла собі with the flow.

Ваша платформа є однією з найвідоміших в Україні, коли йдеться про вуличну моду. Як почався ваш шлях у цьому напрямку, і що вас мотивувало створити «Street Style Hunter»?

Мотивувала нудьга, в якій я жила. Це був передковідний листопад 2019 року і штиль у роботі фотографа-фрілансера. Одного дня мені стало настільки сумно, що взяла фотоапарат, вийшла в центр Львова й почала фотографувати без жодного плану.

Зробивши справу, зайшла у кав`ярню скинула перші фото сестрі й чоловіку — вони відповіли: «Клас». Тоді чітко відчула: я мушу з цим щось зробити. Неважливо — вийде чи ні. Вирішила, що відпускатиму «кораблик» у вільне плавання самотужки. Без підв’язки до свого Instagram акаунту та старої пошти. Не хотіла, щоб підтягнулися друзі, знайомі, підписники. Знайшла вільну назву (рідкість!), зареєструвала новий Gmail і завантажила першу розкладку з девʼяти фото. Жодних сторіс — лише пости. Усе тоді ще було англійською.

Це було свідоме рішення. По-перше, я щиро вважаю, що люди, яких фотографую, заслуговують на увагу не тільки української, а й іноземної аудиторії. По-друге — я дуже люблю англійську: мені подобається нею думати, вона мене змінює. І по-третє — це була така собі данина мільярд разів переглянутому «Sex and the City». Усе тривало так, поки не з’явилися перші 100 підписників. І раптом дівчина з першого фото (фото пари), репостить світлину й підписує: «Вау, ми потрапили в модний паблік». А я сиджу на кухні й думаю: «Ого, я — модний паблік».

Коли зібралося вже близько 600 людей, я все ще заходила на сторінки кожного нового підписника. Відмічала: це всі якісь творчі self-made people. Мені було дуже приємно. Знайомі підтягнулися пізніше. Але я довго мовчала. Близько року взагалі нікому нічого не розповідала. Для всіх була просто фотографом — і все.

Крім Instagram сторінки ви ведете Telegram канал, де ділитеся своїм баченням моди та іноді відкриваєте частину свого особистого життя. Як ви обираєте, яку інформацію публікувати, а яку залишити приватною?

Моя аудиторія прийшла виключно на те, що мені самій подобається. Тому я вирішила: просто продовжу вивчати себе й ділитимуся результатами. Дуже тішуся, як усе природно розмежувалося. Я чітко зрозуміла вектор Instagram — не хотіла перевантажувати його селфі чи відео «woke up like this». Іноді можу закинути свій лук — але без обличчя, лише для настрою. Це зберігає інтригу, додає фльору й завуальованості. Мій Instagram — дуже «людський», трушний. Він про зовнішність незнайомців, про мої емоції до них. А от Telegram — особистий простір. Там я більше стиліст, ніж «Хантер». Розповідаю про українські бренди, ділюся референсами, рекомендаціями. Там склалися супер здорові стосунки з аудиторією. Мені часто пишуть: «О, це добре, а це не дуже». Відбувається діалог. 

Іноді я відкриваю частинку особистого. Бувають моменти, коли виходжу з дому й ловлю себе на думці: «А де ж той Хантер?» — ніби стаю заручницею формату. Але я не показую себе не через заборону. Просто цей блог — не про мене. Хоча не зарікаюся: можливо, колись усе зміниться. Мені навіть хотілося б щось на кшталт YouTube-каналу, як це колись робила Алекса Чанг. Але точно не зараз.

Ви не показуєте обличчя та не називаєте свого імені, зберігаючи анонімність. Як це впливає на взаємодію з вашою аудиторією та на сприйняття вашого контенту?

Прекрасно. Ми всі звикли до егоцентризму. У мене — навпаки. Мій блог про те, що інші класні. І в цьому, мені здається, його сила. Іноді думаю, що анонімність працює навіть краще, ніж якби я була впізнаваною. Серйозно, я приходжу до когось додому на розбір гардеробу чи на консультацію — і чую: «О, так ось як ви виглядаєте!» Люди буквально купують послугу, не знаючи, хто перед ними. Це ж, як кота в мішку взяти (Сміється). 

Стиліст зазвичай знаходить клієнтів на свої ж луки, а у мене цього немає. Тому дуже часто питаю: «Як ви наважилися?» А у відповідь чую: «Ви таке сфотографували, так написали — мені це близьке». 

Я розумію, що reveal міг би дати ще більше уваги та підписників, але бачу, що мій особистий бренд і так чудово працює. Це створює інтригу. Це стає темою для розмов, це ж супер!

У мене ніколи не було заборони називати своє ім`я чи показувати обличчя. Я просто вирішила: не буду пояснювати. Нехай воно пливе собі саме. Та й чесно — тоді я нікому не казала, бо десь у глибині душі думала: а раптом не вийде? Нехай краще про це ніхто не дізнається. Була класична історія — а що люди скажуть? Зараз уже смішно згадувати.

Я не рвалася в публічність. Але тепер реально насолоджуюся реакціями людей, коли вони дізнаються, що «Хантер» — я. Іноді навіть ловлю себе на думці: чому моя камера не ввімкнена в ці моменти?! Це ж могла б бути окрема рубрика. 

Чим для вас є вулична мода та мода як явище. Як вона відрізняється від тієї, яку ми бачимо на подіумах? 

Якщо вже говорити категоріями «курка чи яйце», то я на 100% вірю, що першою була вулична мода. Все починається ззовні. Спершу — події, потім реакція людей, трансформація одягу, і тільки після цього — колекції. Подіум завжди наздоганяє вулицю. Бо мода як індустрія — як будь-яка інша — шукає, на чому можна заробити. Якщо індустрія бетону заробляє на бетоні, то мода — просто дуже красива. І людям це подобається. Ми всі любимо яскраве, помітне.

Навіть коли я «хантингую», перше, на що зверну увагу: щось пухнасте, неоново-рожеве чи леопардове. А вже потім чорне багатошарове вбрання, яке на кілька рівнів виявиться глибшим. 

Сьогодні все стало настільки доступним, що умовно подіумний лук можна зібрати в Zara, Uniqlo чи COS. Ми вже не в часах, коли дизайнерська річ була єдиним способом виглядати «круто». І тому люкс-сегмент, на мою думку, дедалі більше стає про статус, а не про стиль. Але, знову ж таки, це дуже суб’єктивно.

Якби в мене були всі гроші світу — чи купувала б я ці подіумні речі? Напевно, обирала б тільки те, що дуже подобається. Бо зараз ми трошки винаходимо велосипед — але глобально в індустрії вже нічого кардинально не змінюється.

Що ви думаєте про українську моду в умовах війни? Як змінилися тренди, стиль і ваше сприйняття моди за останні роки? 

Мені здається, тенденція на підтримку українських брендів була завжди. Ще з самого початку моєї діяльності я бачила на людях багато речей від наших дизайнерів. І це дуже логічно: ми живемо в Україні, і очевидно, що маємо підтримувати своє. Це не просто красиво — це правильно.

Коли я їздила в Париж, завжди дуже подобалося, як дівчата класно носять сегмент mid-range — умовний Maje чи Sandro. В Італії — усі з Bottega або Prada, а в Іспанії — Adolfo Dominguez чи Bimba Y Lola. Це ж прекрасно! І я думаю: «Боже, це ж у нас так, наприклад, Kachorovska». Зараз в Україні формується щось подібне. У нас уже є свої характерні бренди, свої риси, свої аксесуари. І це суперсильно.

За останні роки нахил став ще глибшим: українське купують більше. З’явився явний інтерес до етніки, до чогось глибоко автентичного. І ще — дуже красива стилізація: поєднання мінімалізму з традиційним. Здається, більше ніхто так не вміє. 

Мені страшенно подобається наша винахідливість. Як інтегрують вінтаж або секонд з люксом. Коли дівчата купують щось за п’ять гривень і потім дозволяють собі сумку за 15 тисяч — бо «я зекономила, значить, можу». Це неймовірна математика. Я сама так люблю. За останні роки моє сприйняття моди абсолютно не змінилося. Я, як і раніше люблю спостерігати. Намагаюся відчути: подобається чи ні. Все пропускаю через себе.

Які люди на вулицях найбільше надихають вас на нові фотографії? Чи пам’ятаєте момент, коли street style почав вас по-справжньому хвилювати?

Мене надихає інакшість. Особливо ті, хто виглядає не так, як ми звикли бачити в Instagram. Сьогодні, як на мене, проблема людства у тому, що усі користуються однаковими джерелами інформації. Через це формується дуже схожа візуальна картинка. Тому я часто запитую себе: а щось інше буває? І відповідь — так, буває, на вулицях Львова. Мені надзвичайно цікаво за цим спостерігати й ділитися з іншими.

Натхнення приходило ще задовго до «Hunter». У мене були дуже яскраві моменти, схожі на електрошок. Наприклад, у Нью-Йорку я побачила дівчину, настільки гарну й цікаво одягнену, що мені аж зле стало від бажання її зафіксувати й показати іншим. У Ніцці ще був епізод. Жінка просто йшла з сумочкою з пір’ячком. А я тоді подумала: «Чорт, от би мені вбудовану камеру, як у «Чорному дзеркалі». Американська культура компліментів мене надзвичайно вразила. Я тоді ще зовсім не розуміла, що з цими людьми відбувається. Пригадую, стою в леопардовій кофтинці й джинсах із секонду за 12 гривень — і мене зупиняють просто на вулиці : «Oh my God, your outfit is so beautiful!» Ще одна ситуація — на Таймс-сквер. На мені були рожева хустка й спідниця в білий горох, усе — приблизно за шість гривень. До мене підходить елегантна жінка — типу Кейт Міддлтон — і питає: «Where did you get this outfit?» А я навіть не знала, що таке «аутфіт». Кажу: «I bought it at the second hand in Ukraine.» А вона: «Oh, cool». 

У вашому акаунті з’являються люди різного віку і стилю. Чи є певна спільна риса у тих, кого ви фотографуєте? Чи хотіли б ви сфотографувати себе? Як би ви описали свій стль?

Люди різного віку, різного стилю — це супер! У цьому, мені здається, і є істина. Надзвичайно надихає індивідуальність. Дуже суб’єктивно, але мене чіпляє, коли в людині є внутрішній стержень, опора, коли образ має рису, яку хочеться розглядати — це може бути, силует, фактура, колір обʼєм чи приталеність, неважливо. 

Щодо себе — коли я виглядаю занадто стерильно, занадто вишукано, мені не по собі. Це не я, не «Хантер». Я завжди додаю деталь, що збиває надмірну елегантність, аби повернути баланс.

Сфотографувати себе? Так, така думка періодично з’являється. Але поки що — це тільки думка.

Ви постійно долучені до благодійних ініціатив на підтримку нашої армії. Плідно співпрацюєте з благодійним фондом UAID Foundation, чи плануєте розширювати формат благодійних ініціатив у майбутньому? Можливо, є ідеї щодо нових видів активностей для залучення більшої кількості людей до підтримки ЗСУ?

Останній збір ми зробили у форматі розіграшу: за донат у 200 гривень можна було виграти один із 28 подарунків від моїх улюблених брендів. Усього — 28 переможців. Таким чином вийшло зібрати півмільйону за шість днів. 

Такий формат виявився найефективнішим. Після кількох менш успішних спроб із традиційними зборами я зрозуміла, що саме така модель працює — вона мені близька і подобається. Планую продовжувати саме в цьому напрямку, поступово залучаючи ще більше брендів. З фондом у нас амбітна ціль — робити один великий збір щотримісяця, аби за рік зібрати два мільйони.

А змінити формат можна було б, якщо зважуся на reveal. Уявіть: закриваємо збір на мільйон за день — і я просто раптово кидаю своє селфі. Чому ні? (Сміється).

Що для вас особисто означає бути частиною таких ініціатив, і як це впливає на вашу професійну діяльність та особисте сприйняття моди?

Це мій обов’язок. Я вважаю, якщо маєш соціальний капітал — мусиш щось робити. Це називається соціальна відповідальність. Я маю аудиторію. Це означає, що я хочу і зобов’язана вкладати в неї не тільки красу, а ще й розум. Робити збори. Говорити вголос. Бо якщо не ми, то хто?

Останній збір так природно зайшов, що тепер вже хочеться робити і пушити новий так, як ніколи. Тільки уявіть ці відчуття: ви зібрали гроші — а за тиждень є уже один реб і чотири дрони. Ще через тиждень хлопці надсилають відео з подякую, де ледь вимовляють «Street Style Hunter» — і це зворушливо до мурашок. Навіть якщо це крапля в морі — ця крапля створює океан. І коли ми разом — ми не можемо не перемогти. 

Серед подарунків у вашому благодійному розіграші був конвертик зі срібла із вашої колаборації з MarkoSoli. Як виникла ідея створити срібний конверт як прикрасу, і що стоїть за цим концептом?

Як будь-який блогер, що себе поважає, в якийсь момент я зрозуміла: час іти у продукт. Усе почалося з думки, що фотографія — це чудово, це інтелектуальна власність. Але захотілося створити щось фізичне, що можна потримати в руках. Ідей маю дуже багато, але поки що власного бренду одягу не планую. Натомість мені надзвичайно подобається формат колаборацій, вважаю це силою. До того ж я добре вмію продавати.

Срібний конверт — результат колаборації з брендом MarkoSoli, який я дуже люблю. Ми вже співпрацювали раніше, я добре знаю власницю, і все створювалося з великої любові.

Прикраса вийшла дуже особливою — вона з’явилася до Дня Валентина, але її можна купувати без жодного приводу. Тому що вона більше, ніж просто ювелірка. Це і прикраса, і сумочка, і особистий меседж. Ми зробили фрази: «Себе люби найбільше» та «Я тебе люблю». Для когось це річ-оберіг, для когось — нагадування про себе, про любов і підтримку. Це та річ, яку відкриваєш, читаєш — і заземляєшся. Сьогодні це дуже важливо.

Чи плануєте розширювати свою діяльність? Можливо, співпрацювати з іншими модними платформами чи брендами?

Усе хочу! По-перше, в планах розширити географію. Мрію знайти людей у різних куточках країни й світу, які вміють фотографувати. Я б купувала фото за комфортну для них ціну — і запустила рубрику: «сьогодні на зв’язку Чернівці / Полтава / Київ / Краків». Бо я одна — це клас. А багато людей —  суперклас! По-друге, в мене є багато вже «намальованих» ідей для колаборацій. А по-третє, дуже тягне в напрямок весільного стайлінгу. Хочу одягати наречених!

Текст: Уляна Гаврилюк