Що потрібно знати про фотографку Елену Субач — лауреатку премії FUTURESPECTIVE 2025

Українська фотографка Елена Субач — одна з лауреаток премії FUTURESPECTIVE 2025, спільної ініціативи Vogue Ukraine та глобальної платформи PhotoVogue. Серія робіт Елени увійшла до фінального шортлиста з-поміж 676 заявок митців. Вона здобула перемогу в категорії "Вибір журі" й отримала запрошення створити авторський проєкт для Vogue Ukraine Edition, який буде опубліковано впродовж 2025 року, та грант у розмірі 100 000 грн на його реалізацію.

Ми поговорили з Еленою про її практику, проєкт "Бабусі на межі раю", який вже з 4 липня можна буде побачити на виставці в Центрі сучасного мистецтва М17 у Києві, та про те, чому фотограф має бути чутливим до почуттів інших людей.

Чуттєві, сюрреалістичні роботи 45-річної фотографки Елени Субач — серія "Сховане" (2022), "Бабусі на межі раю" (2019), "Діва у вежі" (2018") добре відомі в Україні та за кордоном. Її групові та індивідуальні виставки проходять у Римі, Варшаві, Берліні, Лондоні, Львові, а роботи зберігаються в колекціях Музею Вікторії і Альберта в Лондоні та Нового музею в Нюрнберзі. Субач, яка живе та працює у Львові, займається фотографією з 2011 року, а на запитання про те, хто сформував її як мисткиню, відповідає: "Дідусь".

Вона виросла в невеликому історичному місті Черовоноград Львівської області, тепер це Шептицький. Дідусь Елени (правильно називати її саме так, на польський манер, адже родина має польське коріння) Петро Литвин був художником-іконописцем, до того ж займався аматорською фотографією. "Я добре пам’ятаю його лабораторію, пам’ятаю коробки з плівками по всьому дому. Я виростала в середовищі, де візуальне грало велику роль, а плівка відкривала для мене світи, де був мій дідусь. Підліткою я просила дідуся купити мені фотоапарат, а він казав: "Мусиш спочатку навчитися малювати". Саме він навчив мене композиції, побудові зображення".

Зрештою Елена здобула економічну освіту у Волинському державному університеті, певний час жила в Києві, займаючись текстильним дизайном, а згодом переїхала до Львова. Саме це місто стало вирішальним у її становленні як фотографки. "На початку 2010-х у Львові вирувало активне мистецьке життя — фотоклуб "5х5" під керівництвом Кості Смолянінова, численні галереї. Потрапити в цю спільноту, де нас об’єднували схожі інтереси, було для мене надзвичайно цінно. Спільні тусовки, зустрічі — усе це дало потужний поштовх до того, щоб почати знімати".

Як фотографка, Елена вміє бачити поетичне і красиве в звичайних, побутових, буденних речах, на які ми зазвичай не звертає уваги. Про це її проєкт "Ламкість" (2019-2020), в який вона надзвичайно тонко й поетично фіксує тендітні рослини та міські об’єкти, підв’язані залишками одягу, залишками чогось дуже людського — чи то панчохами, чи то шматками постільної білизни, міркуючи про вразливість людей та середовища.

Але, мабуть, найвідоміша серія Субач — "Бабусі на межі Раю", роботу над якою вона почала в 2018 році. У них фотографка зазнімкувала українських бабусь під час релігійних свят, а потім за допомогою техніки колажу перемістила їх у гіперреалістичні краєвиди — як-от морське узбережжя на заході сонця. У цих яскравих світлинах мисткиня досліджує крихкість людського існування і розрив поколінь, дедалі відчутніший з розвитком цифрових технологій. У світлинах багато любові, ніжності та емпатії, а ще бабусі Субач схожі на інопланетних гостей — надзвичайно красиві й незвичайні у своєму яскравому еклектичному вбранні, але самотні.

Проєкт народився в середині 2010-х, під час поїздок рідною Галичиною. Разом зі своїм партнером, фотографом В’ячеславом Поляковим, Субач подорожувала Львівською областю, досліджуючи, як вона це називає, тему "публічної релігійності".

"Галичина — регіон, де релігійність дуже видима в публічному просторі. Наприклад, обабіч доріг дуже багато статуй Діви Марії, красиво прикрашених стрічками та квітами. Є особливі свята — прощі, які збирають навколо себе тисячі людей і тривають кілька днів поспіль. Був такий рік, коли ми мали власний календар свят, і подорожували Галичиною, спостерігаючи за тим, як тривають ці свята. Найбільше, що мене надихало — жінки, які приїжджають на прощі. Вони зазвичай дуже охоче фотографуються, адже на свята вбираються в найкраще і перебувають в дуже гарному настрої. Для фотографа це гарний ґрунт, аби поспілкуватися з людьми та знімати".

Субач робила кадри для себе — "у мене були архіви, які лежали гігабайтами на комп'ютері". У 2019 році померла бабуся Елени, з якою фотографка була дуже близька. Переживачи втрату, Субач поїхала на резиденцію для митців GAUDE POLONIA в Польщу, і саме там звернулася до "дитячої", як сама її називає, практики колажу. "Я почала вирізати зі своїх світлин постаті бабусь та переміщувати їх у райські пейзажі. Довго відшуковувала певні комбінації зі свого архіву, і відчула, як це мене заспокоювало — це була певною мірою терапевтична практика, яка допомогла пережити втрату бабусі".

Зрештою проєкт "Бабусі на межі Раю" тривав понад три роки та був показаний в Україні та за кордоном: на виставці в київській галереї The Naked Room, в Польщі та Німеччині. Саме його можна буде побачити на виставці FUTURESPECTIVE в Центрі сучасного мистецтва М17 у Києві. Також в експозиції будуть представлені роботи з серії "Стільці" (2022): це перша з початку повномасштабного вторгнення серія робіт Субач, зроблена на українсько-словацькому кордоні в лютому-березні 2022 року, де фотографка була волонтеркою. У поетичних світлинах зі стільцями, на яких ніби рукою художника розкидані одяг, постільна білизна чи побутові речі людей, що перетинають кордон, тікаючи від війни, Субач фіксує тонкий момент у найважчі для своєї країні дні й тижні: поруч трагедія і горе, але і… краса.

Якщо раніше Субач здебільшого працювала в жанрі художньої фотографії, то сьогодні часто звертається до документальної, адже впевнена, що одна з функції фотографії під час війни — це свідчення. Проте мисткиня багато міркує про поняття вразливості — і про те, що фотографія не мусить травмувати.

"Сьогодні в українському суспільстві, яке щодня проживає трагедії щодня, багато дискутують про те, що варто знімати, що ні. У мене зазвичай спрацьовує самоцензура", — зізнається фотографка.

Вона розповідає про новий проєкт, присвячений історіям військових та цивільних з ампутаціями, який вона зняла у львівському центрі Superhumans. "Для мене це був важливий проєкт: мене вразили історії, сила та жага до життя моїх героїв. Я це знімала, бо відчувала важливим зафіксувати. А потім почалося самокопання. Я дивилася на світлини та запитувала себе: а не занадто я естетизую трагедію в цих зображеннях? Чи не інструменталізую я цих людей? Хоча внутрішній голос підказував, що цей проєкт є і чесним, і інклюзивним. До того ж, як фотографка я маю певні обов’язки перед суспільством: для декого зустріч із людиною з ампутацією є некомфортною, і людина не знає, куди дивитися при цій зустрічі, а фотографія може допомогти в нормалізації цієї теми".

Зрештою, каже Елена, барометром у цьому чутливому питанні мають стати етичні принципі фотографа і внутрішнє відчуття. "Варто поставити собі головне питання: для чого ти хочеш, аби твоє зображення побачили люди? Можливо, зробити фокус-групу з тих, кого ти поважаєш, чиє слово важить тобі у професії. Саме так я робила з проєктом з Superhumans, і після цієї фокус групи я прибрала деякі фото з обличчям — аби говорити більше про загальне, аніж про особисте".

Вже з 4 липня обрані роботи Елени Субач можна буде побачити на виставці в Центрі сучасного мистецтва М17 у Києві, разом з іншими фіналістами конкурсу. Мисткиня зізнається: коли вона подавала свої роботи на конкурс, її на насамперед "зацікавила сама ідея виставки фіналістів — можливість показати свої роботи вдома, в Україні". "Для мене, як фотографки, це особливо цінно, адже світлина набуває зовсім інших якостей, коли існує поза монітором, люблю надруковані фотографії. А ще, такі конкурси важливі тим, що дають можливість зупинитись і проаналізувати свою практику, побачити, де ти зараз, і вже з цим усвідомленням рухатись далі".

Автомобільний партнер: ABT Баварія — авторизований офіційний дилер Aston Martin, який пропонує неперевершений рівень якості та дизайну автомобілів. Представляємо Aston Martin DB12. Це не просто автомобіль, це емоція. Кожна лінія, кожен звук, кожен дотик — усе в DB12 створено для того, щоб відчути себе особливим. 680 кінських сил та максимальна швидкість 325 км/год. Але це лише цифри. Головне — відчуття. Відчуття свободи, потужності та розкоші.

Виставковий партнер: Центр сучасного мистецтва "М17" — культурна інституція, що функціонує як освітньо-дослідницька платформа та експозиційний майданчик сучасного мистецтва України та світу.