Як патріотичні вандали руйнували Високий Замок

Після занепаду і втрати свого оборонного значення в кінці XVIII століття львівський Високий Замок перетерпів багато етапів руйнування, починаючи від землетрусів і завершуючи усілякими фантастичними проєктами перебудови. Богу дякувати, хоч у наші з вами порівняно недавні часи з тріском провалилися дві шизофренічні ідеї щодо нищення Високого Замку яко історичної пам’ятки і яко екосистеми. 2005 року громадськість Львова не допустила втілення в життя божевільної ідеї тодішнього міського голови Любомира Буняка вкупі з його прихильниками з архітектурно-будівельного середовища, які мали намір заробити на цьому грубі гроші, – побудови на Замковій горі псевдоісторичного бутафорського замку.

І ще перед російсько-українською війною мусувалась ідея будівництва для туристів підвісної канатної дороги від площі Старий Ринок до найвищої точки Високого Замку. Утім, схоже, до того, як Перша світова війна, зупинивши економічний бум, врятувала від сецесійної навали чудові львівські кам’яниці в стилі історизму, а Друга – від перетворення старої центральної частини Львова на архітектурний Хрещатик, так і сучасна війна поки що зупинила вкрай нерозумну ідею руйнації Високого Замку канатною дорогою.

Ну а зараз ми подивимось, як у другій половині XIX століття польські патріоти в Австро-Угорській державі нищили історичні пам’ятки на Високому Замку. Трьохсоту річницю Люблінської унії, укладену між Польщею і Литвою 12 серпня 1569 року, вирішили відзначити за старослов’янським звичаєм насипанням кургану (могили, копця) на вершині Замкової гори. Міська рада ухвалою від 28 червня 1869 року погодилась на це.

А 12 серпня після Служби Божої в Домініканському соборі, попри негоду, величезний натовп вирушив на верхівку гори і на місці, де колись стояла замкова вежа, поклали наріжний камінь із вибитими гербами і написом: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь, з’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року».

По урочистих промовах почали насипати курган, починаючи з грудок землі, спеціально привезених сюди з усіх історичних місць давньої Польщі. Коли бракувало достатньої кількості тачок, землю приносили в шапках, хустках і навіть у долонях.

Насипання кургану відтоді стало патріотичним обов’язком львівських поляків. Майже щоденно натовп працював на Замковій горі, кожний вважав за свій обов’язок вивезти сюди декілька тачок землі. Утворили постійний комітет із шістдесяти громадян, кожен із яких повинен був пів дня наглядати за проведенням робіт, які планували завершити впродовж дванадцятьох років. Обвід кургану мав становити 40 сажнів, висота – 20 сажнів (1 сажень – 2,134 метра).

Як матеріал для подальшого насипання кургану призначили цілий верх гори з рештками замку, таким чином прирікаючи на знищення пам’ятки часів короля Казимира III. Одразу забив на сполох тодішній цісарсько-королівський консерватор пам’яток давнини Мечислав Потоцький, який з початком робіт звернувся до магістрату, «аби залишки мурів давнього замку Казимира Великого, цінну пам’ятку нашої давнини і милу для міста Львова, не було знищено». Магістрат, поділяючи слушність вимоги, негайно закликав комітет «до стислого дотримання того, аби при насипанні кургану ані фундаментів, ані мурів колишнього замку не порушувати».

Утім, на жаль, листи і турботи Потоцького, а відтак заборони магістрату залишилися безрезультатними. Нищення, завалення і усування замкових мурів навіть в інтелігентських колах вважали за чин відверто патріотичний, а головний ініціатор насипання кургану польський патріот Францішек Смолька 1869 року пропонував магістрату, аби залишивши стільки місця, скільки займе курган, решту гори призначити для «експлуатації каміння», що фактично було повним знищенням гори.

Львівський магістрат видав ще низку указів щодо припинення вандалізму при спорудженні кургану, але навіть попри погрозу припинити дальші роботи, комітет самовільно вирішив закласти основу кургану набагато ширше, аніж було запроєктовано спочатку.

Роботи просувалися повільно, але тривали постійно, а кожне свято, кожна польська національна річниця підсилювала запал і кількість тих, хто насипав курган. Утім слід відзначити, що не лише патріотизм спонукав охочих порпатись у замкових руїнах, багатьох також підживлювала надія знайти серед уламків замку заховані скарби або добратися до пивниць, де нібито мали зберігатися старі вина, про які здавна ходили легенди.

Ці удавані скарби Високого Замку довго не давали спати багатьом мешканцям Львова. З цієї причини у перші хвилини робіт багато черні скупчувалося на Замку, пильно стежачи за ударами заступів лопат робітників, і з запалом кидаючись на місце, де щойно виявлявся якийсь черепок. Навіть сам Францішек Смолька щиро вірив, що знайде тут скарби і таким чином хоча б частково покриє кошти, які пішли на будівництво кургану. Жадоба відшукання скарбів пришвидшила нищення замкових руїн і то так дощенту, що нікому навіть не спало на думку, аби для нащадків принаймні зняти їхній план і залишити докладний опис.

Впевненість у тому, що скарби конче мають бути знайдені, виявилася повною фікцією. Натомість відкопуючи місце давнього замку, а відтак зносячи разом із муром цілий верх гори, аби отримати матеріал для насипання кургану, у покладах землі й піску знаходили багато пам’яток різних епох, починаючи від рідкісної медалі коронації Матері Божої Сокальської з 1724 року і медалі венеційського дожа Марка Дондоло з 1342 року, аж до посуду й знарядь доісторичної доби.

Цими знахідками замок востаннє промовляв до тодішнього Львова про свою минувшину. На жаль, ніхто тоді цієї мови не розумів, ніхто не досліджував її науково. Спочатку, попри те, що не було дня, аби чогось не знайшли, на це майже не звертали уваги. Багато знахідок було знищено одразу на місці або разом з уламками перенесено до середини кургану, частину робітники розібрали на іграшки для дітей.

Перший, хто оцінив значення цих знахідок, був археолог-аматор Антоній Шнайдер, який, можливо, єдиний відчував вандалізм свого покоління, переживав із приводу руйнування пам’яток історії, і щодня багато годин перебуваючи при роботах, врятував від знищення не одну пам’ятку і залишив про них відомості. У тому, що донині залишилися фрагменти руїн однієї зі стін замку, є і його заслуга. Інший, хто бодай щось зберіг для нащадків із того, що вдалося виявити при розкопках, був міський інженер Альфред Боярський. Серед деяких віднайдених екземплярів, які він передав до музею Любомирських, заслуговує на увагу частина людського черепа з лівою очною ямкою, у якій застряг наконечник стріли. Таких черепів із застряглими стрілами знайдено було багато.

Після повного знесення руїн замку аж до фундаменту під ним відкрили шар вугілля і попелу, а ще нижче залишки спорохнявілого дубового фундаменту потужної дерев’яної будівлі, без сумніву ще часів первісного граду князя Лева. Вже під цим фундаментом серед багатьох черепків і залишків кремінних знарядь виявили докази давнього поселення: посуд і урну з вугіллям і недопаленими кістками. Все це, на жаль, знищив натовп, який будучи переконаний, що це гроші, миттєво кинувся до глечиків.

Великий інтерес викликало також відкриття давньої замкової студні з цямриною із тесаного каменю. Її загадкова глибина вчергове збудила надії на заховані скарби, які нібито мали спочивати на дні криниці. Ці скарби довший час були предметом загальних розмов, заохочуючи кожного, не виключаючи й самого Смольки. Утім, коли ці сподівання розвіялися, студня надала інший привід для обговорення. Один відомий парламентар із власної, чи може чужої ініціативи, запропонував проєкт і навіть вніс його до магістрату, аби цю студню замінити на артезіанську, вода з якої наповнювала б резервуари, встановлені на горі, а звідти постачала б увесь Львів.

Наївність проєкту, який був технічно абсурдним, змусила швидко про нього забути. Забув про нього і сам Францішек Смолька. 1892 року він наказав засипати студню, натомість напрочуд жваво заходився біля насипання кургану, чому присвячував увесь свій вільний час, не шкодуючи праці й коштів.

У міру просування робіт збільшувалася висота кургану. Для зміцнення сипкого матеріалу, яким був ужитий для будови пісок, схили кургану від самого низу були обрамлені тесаним камінням, що його здебільшого було взято з мурів і замкових скель.

Розкопані під ним піскові поклади виявили для геологів багато знахідок. Найцікавішими були три викопані, натурально зліплені з піску прямовисні круглі стовпи, заввишки від 3 до 4 метрів, які через певний час розсипалися без сліду.

Рік у рік курган набирав чимраз більш величної форми. Змінився одвічний вигляд Замкової гори, утім одночасно зменшувався ентузіазм, внески на розпочату справу ставали чимраз скромнішими. Той рівень, до якого справу вдалося просунути, вважають польські історики, цілковито завдячує залізній витривалості і тисячам пожертвуваних коштів головного ініціатора спорудження кургану спікера австрійського парламенту Францішка Смольки. Після його смерті 1899 року забракло чіткого керівництва і коштів на завершення.

Загалом гарний пам’ятник, зведення якого розпочалося швидкими темпами без технічних розрахунків і відповідного нагляду, насипаний з піску на піщаній горі, як вважали тодішні інженери, фактично не мав міцності, необхідної для монументальної споруди. Утім, як бачимо сьогодні, більше, аніж через сто років, ентузіасти минулого робили свою справу солідно, і все ж залишили те, чим ми можемо скористатися, чи точніше зможемо скористатися після нашої перемоги, з найвищої точки Львова оглядаючи неповторний краєвид найгарнішого міста України.

Ілько ЛЕМКО

Джерело: ZAXID.NET