Історія IKOS: як взуттєва майстерня у кімнаті гуртожитку перетворилася на успішний бренд із 30-річною історією

Іван Ковальчук створює взуття вже 30 років і знає, як зберігати баланс між традиційним українським ремеслом і сучасними технологіями. Стиль і функціональність — ці принципи стали основою для IKOS, бренду, що довів: українське взуття може бути еталоном якості.

З перших хвилин розмови ми відчули — це не просто бізнес, а справжня сімейна справа. Родина Ковальчуків усе робить разом, і наша зустріч не стала винятком. Донька, Іванка, була поруч із батьком і поділилася своєю роллю у розвитку бренду.

З чого все починалося, як народжуються ідеальні пари взуття, та як IKOS підтримує українських захисників у цей складний час? Про все це читайте  у нашому інтерв’ю з Іваном Ковальчуком.

Як народилася ідея створити бренд IKOS? З чого все починалося та чи пам’ятаєте першу пару взуття, яку ви створили?

Мій шлях розпочався на взуттєвій фабриці у Луцьку. Я працював у експериментальному цеху та займався створенням нових моделей. Робота була дуже цікавою і я її любив, але у 1994 році все почало закриватися і замовлень ставало дедалі менше. Я вирішив, що потрібно щось змінювати і прийняв складне для себе рішення — звільнитися. Купив стареньку швейну машинку, п’ять пар колодок і вдома, у кімнаті гуртожитку почав шити.

Що було для вас найскладнішим, коли тільки розпочинали взуттєву справу? Чи були моменти, коли хотілося все залишити? Що допомагало не здаватися?

Моя найбільша мотивація — моя сім’я. Я хотів дати своїй дочці, Іванці, краще майбутнє. І завжди казав: «Не хочу, щоб моя дитина працювала так, як ми — по 12-15 годин». 

Я сам навчився шити, хоча не є кравцем. Моя дружина, Світлана, завжди була поруч і допомагала, а згодом і вона опанувала швейну справу і ми почали робити все разом. Пізніше купили будинок і наше виробництво переїхало до майстерні, яка знаходилася у металевому вагончику біля нього. Грошей часто не вистачало, ми весь тиждень виготовляли взуття, а на вихідних я їхав продавати його на ринок і вже на зароблені кошти купував нові матеріали. Ось так ми тоді працювали і, чесно сказати, складні були часи, але я завжди відчував підтримку своєї сім’ї.

Які події ви вважаєте найбільш поворотними на своєму шляху? Як вони вплинули на розвиток бренду?

Раніше у нас не було матеріалів, тому я часто їздив до сусідньої Польщі по них. Там спостерігав, як працюють поляки, та помітив, що вони мають свої невеликі цехи біля приватних будинків. І тоді у мене виникла ідея збудувати власну майстерню, так ми почали рухатися далі. Виготовляли взуття, продавали його, будували новий виробничий простір і знаходили людей, які працювали разом з нами. Наша перша майстерня була досить комфортною: ми там і працювали, і жили; згадую, як Іванка робила уроки під звуки швейних машин.

Але настав момент, коли я зібрав дружину та доньку і сказав, що ми маємо два варіанти: або кинути все, або рухатися вперед і почати будувати фабрику. На той час разом з нами працювало вже 30 людей, і майстерня стала затісною. Ми розуміли, що побудувати нове приміщення буде нелегко, але не побоялися і купили землю біля Луцька. І саме тут, з 2010 року, працює та розвивається наша взуттєва сім’я IKOS.

Розкажіть про вашу назву, який сенс у неї закладено?

Певний час ми не мали назви. Пам’ятаю, як на виставці у Києві познайомилися із виробником етикеток, які вшиваються всередину взуття. Вони запропонували зробити такі й нам, і запитали: яку назву писати? Ми з дружиною пішли випити кави, і я почав складати літери з імен найрідніших мені людей: Іванка, Світлана та прізвище Ковальчук. І так народилася назва ІКОС.

Пізніше до нас приїжджав священник і розповів, що з давньогрецької Ikos означає «дім». І це все невипадково — на фабриці працює уся наша родина.

IKOS — це не просто бізнес, а сімейна справа. Хто з родини працював з вами від самого початку та хто за що відповідав у різні періоди розвитку бренду? Як сьогодні розподілені обов’язки між членами родини в компанії?

Дружина завжди була поруч зі мною, спочатку допомагала обрізати нитки, а потім навчилася шити. Я тоді часто їздив на ринки і мене не було вдома. У нас працювало понад 20 людей і все лягало на її плечі: вона їх навчала, керувала виробництвом і контролювала якість. Але ми ніколи між собою не ділили: ось це твоє, а це моє. І я завжди кажу, що потрібно робити все разом, і тоді буде результат.

Спочатку ми їздили на взуттєі виставки, подивитися, хто що робить, але не представляли свій продукт. Коли дочка була у п’ятому класі, я почав її брати з собою. Я так аналізую, що вже тоді у неї народжувалася любов до взуттєвої справи. 

«Пам’ятаю, як була зовсім малою, і ми з татом їздили на виставки. Він мене вів за руку і розповідав, що ось тут ми будемо представляти наше взуття. А я йшла і думала:“Ті стенди такі великі, всі навколо такі круті, що ж ми тут маємо робити?”

Після школи я закінчую факультет фінансів і хочу співпрацювати з великою аудиторською компанією. Тато каже, що ми будемо представляти наш бренд на виставці у Києві та пропонує мені поїхати. Це був момент, коли розумієш, що ми роками туди їздили, а тепер веземо показувати і своє взуття. Я допомагала тату біля нашого стенду і почула, як до нього підійшов чоловік, якого я знала як дуже розумного та освіченого чоловіка. І він йому каже: “У вас хороше взуття, але зробіть щось із моделями”. Я це почула і подумала, чому я маю кудись йти і щось незрозуміле робити, коли можу бути корисною тут. Після цього розпочала навчання в Італії, кілька місяців не випускала колодки з рук і отримала освіту модельєра», — ділиться спогадами Іванка.

Мені важко уявити, як би ми зараз працювали без доньки. З її приходом ми запустили жіночу колекцію взуття, і я, чесно скажу, якби не вона, я б його не почав робити. Іванка не тільки створює нові моделі, а й співпрацює з відділом маркетингу і постійно генерує нові ідеї для розвитку бренду. А ще шість років тому ми відкрили наш простір взуття та кави у Луцьку, зроблений повністю за її задумом. 

Ви працюєте в індустрії вже понад 30 років. Як змінювалися легка промисловість в Україні за цей час?

Повернімося на кінець 90-х — країна тоді була бідною. І мені найбільше хотілося створити класний продукт і довести, що і в нас буде якісне взуття, і ще краще за польське або італійське. Згадую, як у перші роки роботи, матеріали з яких шилося взуття, у нас ніхто не виробляв і ми привозили їх із-за кордону. А сьогодні наше виробництво на 70% складається із шкіри та підошв, які ми замовляємо тут — в Україні. Ось нещодавно ми випустили нову літню колекцію, всі моделі якої зроблені на українській підошві. Це така неймовірна співпраця між фабриками та заводами, і ми дуже мріємо, щоб наше взуття було пошите повністю із матеріалів, вироблених на українських підприємствах.

А ще ми пишаємося, що сьогодні наше виробництво оснащене сучасною автоматизованою лінією, яку ми встановили разом з італійськими партнерами. Я добре пам’ятаю, як Іванка навчалася в Італії і надіслала мені фото з місцевої фабрики зі словами: «Тату, дивися — тут машини старіші, ніж у нас!» І це був момент, коли я зрозумів, як багато ми вже зробили.

На вашу думку, як саме змінювалися споживацькі інтереси українців за останні 30 років та що сьогодні шукає клієнт у взутті?

Я починав взуттєву справу із пошиття чоловічого взуття, і робили ми його завжди у класичному стилі. І нас, в Україні, всі знали за цим. А пізніше настав момент, коли клієнти почали носити повсякдене взуття у спортивному стилі. І ми також змінювали свої колекції та моделі. Хоча і від класики не відмовляємося ніколи. У нас ви завжди знайдете лофери, оксфорди або челсі. І я постійно кажу, що ми хочемо, щоб люди у нашому взутті йшли на приємні події — одружуватися, хрестити дітей, а не на війну.

Розкажіть про ваше рішення виготовляти тактичне взуття: з чого все почалося, як цей напрямок розвивався і яких масштабів досяг сьогодні?

Пригадую перші дні повномасштабного вторгнення, як ми їдемо зранку на роботу і бачимо, що хлопці на блокпосту, недалеко від нашої фабрики, стоять у літніх кросівках. Це був лютий місяць, і надворі досить холодно. Тоді ми з дочкою зібрали зимове взуття на складі та в магазині й розвезли його на блокпости. Потім почали шити хутряні устілки, багато їх зробили, навіть не пригадаю скільки. А пізніше вирішили, що не можна весь час шити тільки їх, потрібно щось робити далі. 

У мене були черевики для рибалки, які я виготовив тільки для себе та для друзів. Ми їх відшили у розмірах, і люди почали по них приїжджати, говорили, які вони зручні, теплі та м’які.

Я добре пам’ятаю, як наша фабрика стала якимось штабом. Сюди постійно хтось приходив і запитував: «А є розміри? А вони теплі? А можна взяти декілька пар?» І вийшло так, що всі ті лофери і дербі стали не актуальними.

З більшою кількістю запитів ми підійшли до питання серйозно: вирішили шити тактичні черевики з мембраною. Це був новий матеріал для нас. Інформацію збирали по шматочках: розрізали старий черевик і дивилися, як там все зроблено, читали багато літератури, а потім шукали спеціальну машину, на якій можна працювати з мембраною. Щось додумали самі, і так вийшла перша пара тактичних черевиків, яких пізніше у нас замовляли дуже і дуже багато.

Коли військові йдуть у відпустку, вони часто заходять до нас у магазин, просто подякувати і показують фотографії, що ті черевики витримали. І для нас це найголовніше — це те, для чого ми працюємо.

Ваш бренд створює якісне взуття, орієнтоване на українського споживача. Які особливості враховуєте при розробці моделей?

Найперше — це колодки. Ми часто їздимо на взуттєві виставки у Мілан, і там обираємо нові, актуальні для нас моделі. А вже потім допрацьовуємо їх самі. Наприклад, різниця в повноті між італійською колодкою і українською може становити 5–6 міліметрів. І це справді відчутно. Таке взуття може тиснути, натирати або просто буде незручним. Тому всі моделі, і чоловічі, і жіночі ми декілька разів переміряємо, бо один і той же розмір у всіх різний. Ми беремо п’ять швей, які працюють у нас на виробництві, із середнім 37 розміром. І далі вони приміряють нову модель взуття. І поки кожна з них не скаже: «Так, мені зручно», — ми не запускаємо його далі. 

IKOS активно поєднує стиль і функціональність. Як ви обираєте матеріали для своїх виробів?

Ми принципово обираємо найякіснішу шкіру, щоб бути впевненими, що якщо несподівано піде дощ — у нашого клієнта ноги мокрі не будуть. Але цього можна досягти тільки використовуючи інновації у виробництві та працюючи з дорогими, якісними матеріалами. Часто люди приїжджають до нас на фабрику і здивовано запитують: «А ви справді тут взуття робите?» І ми пояснюємо, що працюємо тільки з клеєм на водній основі. Він екологічний та не має запаху. Ми серйозно ставимося до збереження довкілля, і цього року встановили сонячну електростанцію, яка забезпечує 70% енергоспоживання нашого виробництва.

Розкажіть, як ви створюєте колекції. Який сенс у них закладаєте та як це відображено у дизайні взуття?

Ми давно думали над тим, щоб створити справді комфортну колодку. Як я кажу, вона мала підходити на всі українські ноги: бути зручною, трохи ширшою й адаптованою під наші анатомічні особливості. Одного дня прибігає Іванка: «Тату, тату, їдемо в село, де ти народився!» І ми всі разом сіли у машину і поїхали до красивої, широкої річки Стохід, що на Волині. Далі малювали хвилі, які її символізують, а пізніше перенесли їх на підошву. Доробили колодку і так народилася наша колекція «Стохід». Для мене вона про цінність минулого та рідного, а хвилі на підошві, як нагадування про змінний й водночас безперервний рух життя.

«Це був березень, початок повномасштабної війни. І справді такі дні були важкі. Апатія була страшна. І мені захотілося зробити взуття з квадратним носком. Не з витонченим, не з плавним, а саме з квадратним. Я почала себе збирати докупи, приїхала на роботу, замовила квадратну колодку, а під неї підошву. Дзвоню до нашої копірайтерки і питаю: “Як лоферами сказати, що потрібно вставати і продовжувати жити?” І так ми згенерували два слова:“Йду жити”, які написали всередині взуття. Чесно, про комерційну складову взагалі ніхто не думав. Це було внутрішнє бажання зробити щось, що допоможе рухатися далі. А потім наші лофери отримали нове життя. Ми створили їх у кольорах, натхненних мальовничими місцями України: Лемурійським озером і Олешківськими пісками на Херсонщині, Фосфатними горами на Рівненщині та карпатськими лісами в Івано-Франківській області», — розповідає Іванка.

Які тенденції у взутті зараз найбільш актуальні? Яку пораду ви б дали людям, які хочуть знайти ідеальну пару взуття?

Не беруся оцінювати, добре це чи погано, але ми ніколи не ставили собі за мету сліпо слідувати трендам. Ми орієнтуємося на власне внутрішнє відчуття, що хочеться створити саме нам, і водночас уважно слухаємо відгуки наших клієнтів.

Ми їдемо на виставку, там аналізуємо, що буде актуальним у наступному сезоні. І вже маючи всю інформацію про тренди, ми все одно прагнемо створити щось позачасове — те, до чого клієнти повертатимуться з сезону в сезон. Ми робимо конструкції, які легко стилізувати, до яких завжди можна повернутися — і в яких завжди буде комфортно.

«Ми створили спільний кампейн із письменницею, Іреною Карпою. Він називається “Зрозуміти все про себе”. І я теж завжди раджу людям поставити собі кілька запитань, щоб знати, чи це взуття підходить вам. Тобто орієнтуватися тільки на власні відчуття, і так ідеальна пара взуття знайде вас», — ділиться своїми секретами Іванка.

Як ви бачите розвиток IKOS у найближчі 5–10 років?

Ми так далеко ще не заглядали. Я думаю, що ми не хочемо масштабуватися, ми хочемо робити дуже якісне взуття і щоб воно було справді класним. А ще ми б не хотіли виходити на закордонний ринок. Наша мета — щоб якомога більше українців ходили у нашому взутті на українській землі. І дуже хочеться, щоб від нашого взуття людям ставало краще, радісніше, і воно їх тішило тут — в Україні.

Що є найважливішим для вас у веденні бізнесу та що б ви порадили молодим підприємцям, які мріють створити власну справу в Україні?

Чесність та відповідальність — перед людьми, з якими ти працюєш, та перед клієнтами, для яких створюєш продукт.

А для тих, хто тільки розпочинає, моя порада — просто брати і робити. І не боятися ризикувати та рухатися вперед. 

Скажімо, наша взуттєва справа — це важка і постійна праця. Але нам цікаво. Якщо розглядати це виключно як бізнес, можливо, було б набагато легше просто продавати. Але це не те. Це не наше. Ми хочемо створювати своє і рухатися вперед.

Текст: Катерина Зелінська