Галицький космос Лукії Крип’якевич-Лукомської

Лукія Крип’якевич-Лукомська (1928–2020) – донька гімназійного професора Лева Крип’якевича з галицького повітового міста Бережани. Племінниця видатного історика Івана Крип’якевича. Представниця давніх галицьких священничих родів. Її життя – це мікроісторія міжвоєнної Галичини й військових лихоліть минулого століття.

«І не думайте, що старі хотять вмирати»

Інтерв’ю з Лукією Лукомською ми записували в затишному помешканні івано-франківської багатоповерхівки в середмісті. Пані Луця – так її називали змалку – зустріла нас причепуреною, зі старанно укладеними «льоками». Молодеча рухливість, бадьорість, пряма постава не виказували поважного віку. «В січні я скінчила дев’ядесят літ», – гонорово констатувала пані Лукомська.

Цю багатоповерхівку будували за кресленнями пані Лукії. Вона – відома івано-франківська архітекторка, авторка десятків будівничих проєктів: туристичні бази, готелі, лікарні. За одну з робіт – санаторій «Джерело Прикарпаття» поблизу селища Вигода – пані Лукомська отримала премію Радміну СРСР. Та сама держава, яка виписала премію пані Луці, безцеремонно зруйнувала світ, у якому вона виросла.

Напередодні першої радянської окупації Лукія втратила маму. Через кілька років трагічно загинув її молодший брат. Під час переходу фронту 1944 року вона назавжди розсталася з батьком: поки Лев Крип’якевич був у відрядженні у Львові, Бережани «освободили» радянські війська – татові вже не вдалося повернутися.

Особливе мовлення пані Луці (або «спосіб балакання», як вона казала сама), інтонація та манери сприймалися як відблиски отого неіснуючого світу, який хотілося вхопити й затримати. Під час тієї зустрічі 2018 року вона багато розповідала про родину, стрийка Івана Крип’якевича, чоловіка Володимира Лукомського, синів, онуків, товаришок, насущні проблеми хаотичної забудови та польоти на Марс. Своїм інтересом до життя і обізнаністю з новинками жінка випромінювала гідну подиву бадьорість.

Ще на початку розмови отримав від пані Лукомської кілька специфічних компліментів:

«Йой, я так не люблю бородатих, нащо вам те паскудство? В нас того ніколи не було. Не прийнято було бороди носити». Потім її спостережливий погляд затримався на правій руці без обручки, ну і, звісно, пролунало запитання, яке не потребує відповіді: «То ви ще неодружений?! Ну знаєте, стережіться… Парубкам, очевидно, не так страшно, як дівчатам, але стережіться… Знаєте, як дівчатам дзвонить дзвін? До 20 років він дзвонить: “Тільки той, тільки той, тільки той”. Після 20: “Або той, або тамтой, або той, або тамтой”. А після 30: “Аби був, аби був, аби був”. Ну, ви стережіться», – з незворушним виразом обличчя розважала пані Лукія.

«Мені тепер рівно дев’яносто. Ну, з гачком, три місяці вже. То тепер кожен місяць на вагу, – казала вона. – Не думайте, що старі хотять вмирати. Нє, вони ше хотять жити. А життя нема вічного. Треба буде вмерти всім. А ніхто собі того не уявляє, аж поки не постаріє. І я також собі не уявляла того. Думаю – то ще далеко. Недалеко…»

16 квітня 2020 року Лукії Лукомської не стало. Пішла у вічність на 93-му році життя у Чистий четвер – час, коли, за народними повір’ями, небо є відкритим, а людям, які помирають, прощаються всі гріхи.

«Пишу родовід. Ще того бракувало…»

Батько мій, Лев Крип’якевич, був професором польсько-української гімназії в Бережанах. Викладав греку, латину, українську мову і літературу. Був завідувачем української бібліотеки і керівником аматорських вистав, які давали українські гімназисти. В Бережанській гімназії було три відділи: польський, жидівський і український. І дуже мало було дівчат, були хлопці переважно. Мій тато з ними виїздив на природу, з тими учнями.

Тато родом зі Львова. Батько його був священником, катехитом у гімназії. Петро-Франц Крип’якевич – дідо мій, батьків батько.

Я пишу родовід. Ще мені того бракувало… Маю аж до 1734 року. По татовій лінії всі чоловіки були священниками, від 1734 року. Мій дідо Петро Крип’якевич спеціально їздив в то село, звідки вони. Знайшли в старих метриках прізвище Крип’яки. І мій тато казав: були Крип’яки, а потом додали Крип’якевич. Видно, шо дуже міцні були – «крип’яки».

Мама була з села Переволочної, то був Бродівський повіт за Польщі. Мій дідо Іван Березинський там був парохом. Його батько господарем був. Видно, багатим був, бо дав мого діда, Березинського Івана, до гімназії в Золочеві. А потом поступив у Львові на теольоґію. Закінчив теольоґію і відразу до висвячення (бо після висвячення женитися не можна) оженився з моєю бабцею. Бабця була Теодора Концевич.

Я в Бережанах ходила перед війною в польське пшедшколє (дошкільний заклад. – Ред.). Але там довго ми не були. Там або було дорого, або шо то польське, може, тато не дуже хотів… Але, пам’ятаю, були матечки (черниці. – Ред.). Були там і поляки, а ми, українці, тільки двоє – я з братом.

«Ялинку принесли з неба»

Спочатку ми мешкали у приватному помешканні на другому поверсі. Така мансарда була. Сходи вузенькі були. Пам’ятаю, я там бавилася на подвір’ї. Ото, власне, перший спогад.

Мало бути Різдво. До нас в хату хтось стукає і дзвонять дзвіночки. Двері відчиняються: чоловік якийсь несе на плечах ялинку. Тато каже: то ялинку принесли з неба. А ми очі повитріщали обоє з братчиком. З неба! Ялинку поставили в першій кімнаті. І такі білі свічечки були на таких прищепках. Мама повитягала такі коробки картонові великих чоколядок. Там були намальовані всі звірятка, ше шось там було. Тими чоколядками прибирали ялинку.

А потому тато поміняв помешкання. Наймав помешкання на вулиці Міцкевича, то вона тепер Шевченка. Ми мали дві кімнати – одна дуже велика, а друга менша, і кухня велика. Там був такий коминок в куті, де ми палили дровами. То дрова як тато заготовляв, то все хотів тільки букові. Дрова були в пивниці на зиму. Воду треба було брати з вулиці. В двох ведрах несла служниця. В сінях ставила ті ведра. А туалєт був на балконі, «люфт-клозет» називався. То там свічкою треба було світити. В кухні було ліжко для служниці. Вона варила нам. Отже, ми займали дві кімнати, а ше в одній мешкав той єврей, що нам віднаймав помешкання. І тато платив 50 злотих за місяць.

Навпроти нашого мешкання була «захоронка» (дитяча навчально-виховна установа. – Ред.). Ми ходили з братчиком до «захоронки». То були там сестри-закінниці. Ходили в таких білих покривалах на голові. Нічого не було видно, тільки лице.

Давали нам їсти там. Пам’ятаю один обід, шо дали зупу. Я скривилася. Але коло мене сидить дівчинка: «Луцю, скажи, шо ти з’їла, попроси ще!» Вона взяла моє, а мені свою тарілку порожню дала. І я сказала: «Прошу мені дати ще». Та втішилася, дитина має апетит. Я то пам’ятаю дотепер, як ми ошукали ту закінницю. Потім вона каже татові, шо я маю апетит такий добрий.

«Я вилізла на стіл і сказала: “Тут є Україна!”»

На подвір’ю по сусідству мешкали польки. Поляк-ровесник мого брата Неся приходив до нас. Там на подвір’ю був такий стіл дерев’яний, і були лавки такі звичайні збоку, і був пісочок. Ми в тому пісочку бавилися парцелі: кидали ножиком, ділили круг на парцелі. І хто кинув на твій парцель, відрізає собі. В такий спосіб ми бавилися, були такі забави.

Шось пішла мова за шось. Чось я вилізла на той стіл, стукнула ногою і сказала: «Тут є Україна». А той хлопець-поляк: «Цо?! Нє!» Давай мене скинув з того стола. Я прийшла додому і татові розказую. Він каже: «Слухай, ти не встрявай в такі справи. Мене можуть з посади зняти». Була така скрита ворожнеча. Хоча старалися не показувати того.

Виховували нас як українців. Я вчилася в «Рідній школі» тоді. В 34-му році поступила в перший клас. В Бережанах була польська школа і була українська «Рідна школа імені Андрея Шептицького». Він фінансував трохи. Але то була приватна школа, і там треба було платити. А польська «повщесна» – безплатна.

Географію нас вчила вчителька Боднаруківна. Вона нам розказує: «Була така Україна, українці від’єдналися, хотіли своєї держави». І каже: «Діточки, як прийде інспектор, то пам’ятайте, шо маєте для себе, а шо маєте на продаж. То, шо я вам розказую, – то маєте для себе. А шо маєте на продаж – то говоріть». Значить, то не можна було говорити інспекторові. Зі Львова приїжджав інспектор і перевіряв, чи не занадто націоналістично нас виховують. Але таки націоналістично нас виховали. Бо я такий націоналіст, шо тепер нема таких націоналістів, як тих старих, шо вчилися в «Рідній школі»!

Будинок «Просвіти» був одноповерховий, маленький, але гарний. І, пам’ятаю, там часто забігала. Якісь свята – всі співають «Ще не вмерла» і тримають руки по швах. Стояли струнко. За Польщі співали «Ще не вмерла».

Пам’ятаю, Миколая було в «Просвіті». Був Миколай, були два Ангелики – один в синьому, один в рожевому. Миколай тягнув за собою санки. І був Чортик цілий чорний з хвостом. Антипко різочки мав. І читали імена дітей. Тут: «Луця Крип’якевич!» Я йду, дістаю таку коробку – ляльку дістала. Щаслива.

Тут є Бог

І ще дуже гарний маю спомин. Були дитячі табори (але дівочі тільки). Як я скінчила перший клас, тато вислав мене. Там діти були до десять років, може, дванадцять. То Осмолода, там був такий двоповерховий дерев’яний будинок. Комендантом того табору була мого стрийка Івана Крип’якевича жінки сестра – тета Біня Сидорович. Ми мали там валізку. Мали мати там глісовані спіднички, білі блузочки дві, мило, пасту, щіточку.

Ми їхали там відкритими такими вагончиками вузькоколійкою. Ясне небо, сонце світить, чисте повітря. Тут – гори. Помаленьку їде той поїзд. Ми сидимо всі. Яке то було надзвичайне враження, яке то було гарне!

Кожен ранок ми мали збір на площі. Моя тітка Сабіна стояла як комендант, а там ше стояли інші коло неї. Ми стояли по групах. І здавали рапорт, шо ті і ті є. Йшли маршовим кроком. Посередині був флагшток, і на тому шнурку піднімали синьо-жовтий прапор. Але казали, шо там далеко дивилася поліція польська. Заглядали, чи там щось не діється такого занадто. І ми молилися. А на вечір ше співали таку пісеньку:

Ніч вже йде… за верхом
Ясне сонце давно вже зайшло.
Тихо спи без тривог
Тут є Бог, тут є Бог.

Пам’ятаю, шо на ранок була дуже чорна кава, мало молока було. І хліб був з маслом. А там ми готовили ватру. Рано ми вставали до потічка в капцях. Пасту, зубну щіточку, горняточко – і йшли по каміннях до потічка. Ті старші дівчатка ходили на походи до лісу, а мене не взяли, бо сказали, що з серцем не дуже. Не було дуже добре з серцем, але я з тим серцем ше дожила дотепер.

Війна

Як приїхала зі Львова, мама захворіла. Мала сильну гарячку. До неї викликали лікаря-жида. Дуже добрий був лікар, але не міг нічого зробити. На другий день мама померла.

Як «освободила» нас радянська армія, відразу не стало нічого в магазинах. І черги були в магазинах. Тато дав по одному злотому, то ми з татом і братчиком Нестором ходили в магазин. Тато не міг купити за трьох. І кожен мусів купувати окремо. То ше польські запаси розпродували. Я давала злотий і діставала кілограм цукру в паперовій торбинці.

По муку то були страшні черги. Ратушна площа в Бережанах – там такий магазинчик в будинку на першому поверсі. І там продавали муку. Там була така навала тих людей. Пхалися люди всі, мало не билися.

Мами не стало, і тато мусів взяти господиню. В нас була господиня Магда. Вона нам готовила їсти. Тато ходив на роботу до гімназії. Пам’ятаю, шо вона все рано бігала, приносила нам рогалики такі добрі. І робила каву з молоком. Тілько більше молока, ніж кави. І маслом так смарувала грубо ті рогалики. А ми не хотіли їсти. А вона кричала: «Йой, ви ше грань (жаринки, обвуглене. – Ред.) будете їсти». А я собі думаю, Боже, шо я буду їсти, але грань ніколи не буду їсти…

Основна тюрма була на вулиці Вірменській. Там каплиця тепер є. То там багато було дуже помордованих. Казали, що навіть на тих дверях була жінка розпнята, прибита до дверей цвяхами. А тут ми мешкали близько коло замку Синявських. І я там ходила, бачила, повитягали тих трупів з підземелля замку. Там також позабивали. І всіх так помасакрували лиця, що не можна було впізнати. Так рядочком – ціла вулиця, пів вулиці так застелили тими хлопцями. Жінки плакали сердечно, бо не пізнавали хто. «А, ото черевики мого сина!», – то пам’ятаю. «Черевики мого сина, то йой, йой, йой!..» Це вже було за німців. Ну, по обличчях їх не можна було впізнати – настільки були змасакровані.

В 43-му році, десь пізно вечером, я вже лягала спати. Раптом чую якийсь шум. Я через вікно заглядаю на вулицю. І чую: «Гальт, гальт». Дивлюся, йде ціла гурма людей. Євреї. А тут збоку німці з машиновими крісами. З одного і з другого боку по німцеві. То так страшно. Вони так похилили голову і йшли один за другим.

Гетто було в центрі міста, там, де колись євреї мешкали. То було з тильної сторони ратуші. Там загородили і там зробили гетто. Хлопці наші з гімназії передавали навіть їм хліб туди в те гетто.

Війна розділила з татом

В 1944 році я лишилася сама в Бережанах. Тата вислали в відрядження. За німців. Рускі вже наступали.

То так було швидко… Пригадую, тато пакує валізочку: «За Першої світової війни я два місяці був. Може, я знову не зможу скорше приїхати. То я беру валізочку». І поїхав тато до Львова з тою валізочкою. А за два дні дослівно почалося! Залізниця вже була зруйнована.

Був ше останній поїзд до Львова з Потутор (залізнична станція на Тернопільщині. – Ред.). Моя мачуха, пані Теця, поїхала теж, на той поїзд вантажний сіла. Потім якось доїхала до Німеччини. Вона з татом потому були там. Вона шила одяг, тато перекладацькою роботою займався. І помер, маючи 87 років, в Америці. Зразу я не знала, де він. Потому через мою тітку, яка опинилася також в Америці, в Детройті, я дізналася про його долю.

Я лишилася сама в помешканні, маючи 16 років. Лежу на ліжку, ноги скулила і думаю, тільки б мені ногу не відірвало. Бомбардóвання. Літаки гудуть. Чую, як бомби падають. Я ше чула після війни кілька років той гул в вухах. Настільки врізався в пам’ять… Над ранок вже тихо, нема бомбардóвання. Всьо тихенько. Виходжу я на вулицю. Йой! Німці були такі елеґантські, чистенькі, мали морського кольору форму. Дивлюся рано – Боже, йдуть якісь такі малі, брудні… різниця колосальна. І так багато їх! Навала. Якісь казахи. І одяг на них такий нечистий.

Через якийсь час мене викликають в КДБ. Питають: де тато? Я кажу: тато поїхав в відрядження до Львова. А я маю 16 років – шо зі мною робити?! Ну і всьо, назад. Я прийшла додому. А тут приходить до мене чоловік якийсь з жінкою і двома доньками мого віку: Ганя і Катруся. Їх підселили до мене.

Із чоловіком ми познайомилися в інституті. Зразу з першого курсу мій чоловік зачав за мною по п’ятах ходити. Потім, як тільки скінчили інститут, одружилися. Ми поїхали до мого діда в Переволочну. В церкві вінчав нас. Дзядзьо нас посповідав, одно і друге, і потому дав шлюб. Церкву замкнули зсередини. Якби довідалися в «Політехніці», то ми були б вилетіли з гуркотом.

Юрій ПУКІВСЬКИЙ

Джерело: ЗБРУЧ