Своє серед чужого: архітектурна історія спротиву 

Українську архітектуру десятки разів намагалися загнати в рамки. Її підмальовували «за стандартом», прикривали чужими куполами, ховали за однаковими фасадами. Її вчили мовчати. Але вона навчилась шепотіти, кричати й навіть ставити під сумнів кожне правило — формою, стилем, правдою.  

Пропоную поговорити не тільки про красиві будівлі, а й про те, як архітектура в Україні стала актом спротиву. Як церкви, палаци, школи та навіть ринки навчилися тримати удар. Про те, чому в Суботові храм  —  як маніфест свободи, а в Києві Житній ринок  —  як натягнута жила живої культури. І як радянська «сіра уніформа» несподівано виростила модерністську естетику, що сьогодні повертається як нова класика.  

Розповім і про знищені книги, які повернулися з небуття. І про мозаїки, що вижили під фарбою. І про сучасні будівлі, які виростають на згарищах — не для «галочки». Архітектура в Україні ніколи не була лише про стіни. Вона — про нас. Про тих, хто живе й будує далі. Всупереч усьому.  

Архітектура, що тримається, як міцне коріння  

Українська архітектура — це наче дерево в степу: міцне, гнучке й уперте. Століття мінялися, держави приходили й зникали, а наші храми, садиби, палаци залишалися та тримали пам’ять про свої часи. Херсонес Таврійський – приклад того, як міста можуть жити тисячоліттями й нагадувати про початки нашої культури. Античне місто-держава в Криму простояло понад дві тисячі років і навіть потрапило під захист UNESCO. Попри виклики сьогодення, Херсонес і досі уособлює історичну міць та культурну цінність нашої землі.   

Київська Русь подарувала нам монументальні святині: Десятинна церква, Софія Київська — ці храми закладали архітектурний фундамент нашої землі. Ми брали візантійські традиції й переплітали з локальним стилем, створюючи щось своє — виразне, світле, впізнаване.  

Софійський собор, wikipedia

Ці архітектурні творіння не раз стикалися з викликами. Бачили й розквіт Київської Русі, і ординську навалу, і війни, наслідки яких і зараз змушують ці храми мужньо триматися.   

Від бароко до модерну: своя краса крізь чужі правила  

Українське козацьке бароко. Що це? Уявіть собі храм, де кожна лінія мовить про свободу, про рух, про тріумф. Це було про нас у часи Богдана Хмельницького. Іллінська церква в Суботові, зведена за наказом гетьмана, першою втілила цей святковий, динамічний, тріумфальний стиль. Але прийшла імперія — і вже чужі «цибулясті бані» почали витісняти наше барокове свято.  

Іллінська церка (Суботів), wikipedia

На початку ХХ століття ми знову знайшли свою мову в архітектурі — український модерн. Він був як відповідь на виклики індустріальної епохи, як наш спосіб сказати: «Ми тут, і ми різні». Архітектори цитували народні мотиви, працювали зі склом, металом, новими формами. Як приклад — земські школи Сластіона, будинок Полтавського губернського земства.   

І навіть тоді будь-яка спроба сказати своє слово могла закінчитись трагічно, як-от книга Дмитра Яблонського «Портали в українській архітектурі». Її тираж у 1955 році просто знищили за наказом згори. Бо надто самобутнє. Надто українське. Але у 2019 році працю Яблонського перевидали. Бо наша архітектура — це не стиль. Це спосіб бути.  

Коли архітектура навчилась говорити пошепки  

У 1955 році архітектура в Україні ніби вдягла уніформу. Все мало бути стриманим, функціональним й ощадливим — жодних прикрас, тільки економія і стандарти. Уявіть місто, де кожен будинок — наче солдат у строю: прямий, правильний, мовчазний.   

Але навіть у строю завжди знайдеться той, хто моргне по-своєму. Так народився український модернізм. Його пік тривав із середини 1940-х до 1980-х. Так, він не мав бути «особистим» — але вийшло інакше. У нас він заговорив власною інтонацією.  

Подивіться на Палац спорту в Києві — скло, як прозоре покриття для потужного силуету. А Житній ринок? Його вантові перекриття виглядають, наче гігантські струни, натягнуті між землею й небом. Колишній палац піонерів: замість пишного декору — сходи й тераси, які ніби виходять на прогулянку.  

А ще — мозаїки, панно, текстиль. Українська душа шукала шпарину в глухій стіні й знаходила її. Мистецтво проростало навіть там, де, здавалося, є тільки сірість. У бібліотеці імені Вернадського фоє перед читальними залами прикрашає гобелен-триптих «Витоки слов’янської писемності» розміром 7×3,5 м, виконаний у техніці ручного ткацтва. Він не просто прикрашає — він дихає, говорить, світиться зсередини.  

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, wikipedia

Сучасність: будувати всупереч — це вже наша традиція  

Сьогодні ми будуємо вже в іншій реальності. Війна, травма, переосмислення — і водночас шалена енергія творення. Бо відбудова – це не просто бетон і цегла. Це відповідь на питання хто ми? що ми хочемо залишити після себе? Іноді  правдиве будівництво — це не створене з нуля, а наповнення новим життям будівель, які могли б зникнути. 

Приклад — Кудрявка в Києві. Колишній лікеро-горілчаний завод №2 міг би стати черговим сірим привидом минулого. Але тепер це — живий простір міської культури, мистецтва й спільнот. Його ревіталізація — мов діалог епох: індустріальне минуле трансформується в мистецьке сучасне з додаванням світла, повітря, сенсів.  

Кудрявка, Instagram

Так само нове життя отримав завод «Арсенал» біля станції метро Арсенальна — ще у XVIII столітті тут виготовляли артилерію, а сьогодні працюють офіси, коворкінги, ресторани й публічні простори.

В Івано-Франківську Промприлад.Реновація перетворили ковальсько-слюсарні майстерні на інноваційний хаб із майстернями, дитячими кімнатами, готелями та простором для навчання.

Промприлад.Реновація, офіційний сайт

У Львові в будівлі XIX століття — колишній повидловій фабриці — відкрився Jam Factory Art Center, мультифункціональний арт-простір європейського рівня. Ці проєкти — приклад того, як українські міста отримують нове обличчя без втрати своєї глибини. 

Jam Factory Art Center, офіційний сайт

Сучасна українська архітектура — це не лише нові фасади й міцні конструкції. Це пам`ять, що навчилася говорити новою мовою. І головне — ми вже не лише зберігаємо минуле. Ми творимо майбутнє. Своє.