Travel-щоденник ветеранки Олени Каспрович: подорож до египетського Марса-Аламу разом із трьома дітьми

Війна триває, але триває і життя, а подорожі є невід’ємною його частиною. У Join UP!™ вірять, що життя не ставиться на паузу. Воно змінюється, загострюється, вимагає нових рішень, але не зупиняється. Саме тому сьогодні так необхідно допомагати людям проживати його свідомо — з турботою про себе та увагою до власних потреб. 

Важливою частиною їхньої концепції ПодороЖИТИ стала підтримка військових і ветеранів. Навіть коротка подорож сьогодні допомагає їм відчути звичний ритм життя, у якому є місце для подорожей. 

Сьогодні команда Join UP!™ особливо уважна до жінок, які виховують дітей і водночас несуть на собі багато відповідальності. У ПодороЖИТИ вони відкривають можливість змінити обстановку. Коли поруч із дитиною — не виснажена, а усміхнена мама. Тут є час для розмов, нових думок, тепла й простих життєвих радощів. Це емоційний і фізичний ресурс, який підтримує і допомагає триматися далі — особливо тим, хто живе в постійній напрузі.

Героїня проєкту ПодороЖИТИ Олена Каспрович — одна з таких жінок. Вона ветеранка, мама трьох дітей (16, 14 і 9 років) і дружина військового. З самого дитинства Олена мріяла стати моделлю.

«Останній підрозділ, у якому проходила військову службу, — 15-й мобільний прикордонний загін «Сталевий кордон». Наразі я звільнена з лав Державної прикордонної служби за сімейними обставинами. До травня 2024 року, у складі підрозділу, брала участь у заходах, пов’язаних із захистом Батьківщини на Харківському напрямку. З жовтня 2024 року перебуваю у статусі ветеранки.

В грудні минулого року я була долучена до неймовірного проєкту віднови для ветеранок та військовослужбовиць, організованого і реалізованого ГО «Землячки», за участю амбасадорів цієї організації, однією з яких була шеф-редакторка сайту ELLE.UA Світлана Кравченко.

В ході проведення віднови, учасниць попросили написати п’ять своїх мрій — найглибших і найістинніших бажань, а згодом їх опубліковали на ELLE.UA. Кожен охочий міг обрати одну з мрій військової чи ветеранки — і реалізувати її.

Моїм бажанням був сімейний відпочинок біля моря. Після всього пережитого — війни, служби, розлуки, постійної напруги — я просто мріяла побути з рідними, з дітьми. Без тривог. Без військової форми. Без сигналів повітряної тривоги. Просто ми, море, сонце і спокій!

Мою мрію прочитали дівчата з команди Join UP!™. І створили казку для моєї родини», — розповідає Олена, яка писала щоденник відпочинку у Марса-Аламі, щоб надихнути кожного українця дозволити собі відпочинок та щастя.

ПодороЖИТИ — це досвід, що повертає людині себе.  прагнемо, щоб якнайбільше людей, особливо тих, хто втомився та виснажився, дозволили собі відновлення. Турбота про себе — це необхідність, і вона справді на часі. 

Подорож Олени до Марса-Аламу

Курортне містечко Марса-Алам на узбережжі Червоного моря було невеликим рибальським селищем, однак з відкриттям міжнародного аеропорту в 2001 році стало улюбленим місцем у Єгипті у європейців - вони обожнюють тутешні мальовничі пляжі і підводний світ.

До того ж, Марса Алам — найпівденніший серед червономорських курортів Єгипту, тож вітрів тут все ж таки менше, а температура повітря тут зазвичай вища на 2-3º, ніж в інших містах.

У Червоному морі мешкають десятки тисяч риб, наче розписаних яскравими фарбами Ван Гога. У бухті Абу-Дабаб на кожному кроці можна зустріти всіх героїв мультфільму «У пошуках Немо», і навіть темно-синю з жовтим хвостом рибку Дорі, дельфінів і рифових акул. Тому, якщо ви, як і я, досі не наважилися наважитися на дайвінг, візьміть до валізи свою або купіть на місці маску з трубкою та ласти.  

Досвідчені дайвери запевняють: тутешній підводний світ настільки приголомшливий, що отримати море задоволення можна навіть від снорклінгу. До речі, серед тих, хто в темі, Марса Алам завоював звання найкращої локації для дайвінгу в усьому світі. Так, це навіть краще, ніж Великий бар`єрний риф в Австралії.

Саме туди і відправилась ветеранка Олена Каспрович разом із трьома дітьми. Чоловік Олени перебуває в зоні бойових дій та мав нагальні питання, які потребували його присутності, тому не зміг поїхати із сім’єю.

Подорож в Єгипет: щоденник відпочинку ветеранки Олени Каспрович

День 1

Неймовірно красива локація додає солодкого смаку нашому відпочинку

Вчора ми з дітьми прибули в Марса-Алам. Дорога була дуже комфортна, максимально швидка і безпроблемна. Ми прекрасно поселилися, розмістились. І вже вчора насолоджувалися відпочинком.  Почнемо з етапу підготовки. Загалом, настрій був максимально позитивний, і підготовчий етап був максимально екологічний, в принципі, як і дорога в напрямку Марса-Алам. Документи, одяг, речі, сонцезахисні засоби — усе швидко зібралося, спакувалося в одну валізу. Питання зі школою погоджене, і ми всі в солодкому очікуванні поїздки. 

Можливо, тому що в мене діти досить дорослі, чи я була настільки готова до цієї поїздки — проблем не виникало. Дорогу пережили максимально комфортно, хоча було декілька пересадок, і мене цей момент безмежно хвилював. 

По приїзду в готель нас вчасно заселили — приїзд був по обіді. Нас відразу заселили, і дякуючи компанії Join UP! і її співробітникам, переселили в покращений номер, прямо з виходом до моря. 

Неймовірно красива локація додає солодкого смаку нашому відпочинку. Коли вранці виходиш і перше, що бачиш — море, це формує настрій на весь наступний день. Заселення комфортне, номери гарні, чисті, світлі, прибирання відбувається щодня. 

Харчування в готелі досить різноманітне, просте і смачне: багато овочів та фруктів, підходить дітям різного віку. Хтось їсть картоплю фрі, хтось — овочі. А хтось, як мій старший син, який займається спортом — формує собі збалансовану тарілку, щоразу іншу, і максимально кайфує від цього. 

Контингент готелю неймовірно різноманітний. Я так розумію, концепція готелю орієнтована на європейців, у переважній більшості — саме вони тут відпочивають. Звичайно, є багато українців (жінок з дітьми), поляків, чехів, румунів. 

Росіян я не помічала — або вони гарно маскуються, або їх тут справді немає. До речі, цей момент був для мене досить незрозумілим, бо я не знала, як реагуватиму, якщо почую їхню мову чи просто усвідомлю, що поряд зі мною представник країни, яка знищує мій народ. На щастя — моє чи їхнє — я їх не зустрічала.  Сам персонал дуже враховує, чи ти українець, чи росіянин. 

У спілкуванні, якщо ти українець, до тебе не звертаються російською. Спілкування — виключно англійською.

Тут вкотре проявляються всі мої недопрацювання — моє далеко не ідеальне знання англійської. І я вкотре переконуюсь і наголошую своїм дітям: «Діти, вчіть англійську мову, бо це — свобода комунікації за межами України». 

Але, насправді, якось цікаво складається: якщо це поляки, інші європейці — базового рівня знань вистачає, проблем з комунікацією немає. Але діти, здається, інтуїтивно знаходять точки дотику, користуються базовими словами — і прекрасно організовують собі комунікацію. І мені приємно це спостерігати.  Ще один теплий момент. Ми були на басейні з дітьми, поряд сиділа пара — чоловік і жінка. Діти купались, ми були поряд, спілкувались між собою. Вже мали йти на обід, і чоловік запитав:

«Where are you from?» — «We are from Ukraine», — відповіла я. І він приклав руку до серця, кивнув головою... Це було так приємно і чуттєво!

Я кажу своїм дітям: «Ви маєте пам’ятати, що ви — ідентифікатори, ви представляєте всіх українців в очах європейців, що наразі поряд з нами. За вашою поведінкою, вашими проявами буде формуватись уявлення, хто такі українці». І коли діти іноді хочуть посваритися між собою, я їм кажу:

«Пам’ятайте — на вас дивиться Європа. Несіть ім’я України з гордістю. Будьте українцями, які гідно представляють свою державу. Навіть на відпочинку. Ви — справжні. Ви — щирі, чесні, добрі. І це важливо транслювати світу». 

Що стосується самого регіону — він мені відразу здався зовсім не схожим на раніше побачений Єгипет. Це кардинально інший простір, не такий як Шарм-ель-Шейх. Це автентичний Єгипет, зі збереженою природою, максимально не зіпсований людьми, з мінімальною кількістю туристів, з довгими пляжами, з ідеально чистою водою, з комфортним кліматом. Скелясті узбережжя, кришталево чиста вода, пісок, кам’янисті гори на фоні — це картина справжності.  

Я навіть здивувалась, бо буквально з першого дня занурилася в цей загальний позитив і спокій. Європейці відпочивають екологічно: без галасу, без шуму, без п’яних дебошів. Вони щирі, усміхнені. Тут відпочивають сім’ї з дітьми, старші пари, компанії за 50, а то й за 70–80 років. І всі з повагою — до природи, до моря, до себе і до інших.  Я настільки захоплена цим регіоном, що вже за два дні відпочинку можу написати книжку. Тут кожна хвилина — наче окрема глава.

Тут мозок розслабляється. Тут свідомість вирівнюється.

Я ще навіть не торкалася теми ментального здоров’я і повернення до життя військових. Але вже розумію: такі атракції мають неймовірно позитивний вплив. Це і є повернення до життя. Екологічне, чесне, спокійне. Без нічних тусовок, без урбаністичного шуму. Є лише комфорт, природа, баланс. І ти стаєш синхронним із собою.  Я розумію, що попереду ще дні — і вони будуть прекрасними.

День 2

Життя в номері з видом на море — це особлива перевага.

Стан ейфорії не відпускає. Всі щасливі, задоволені. Шум хвиль за вікном створює особливу атмосферу. Яке ж це щастя — відпочивати біля самого моря. Не десь на третій лінії, не за стінами кількох корпусів, а коли прокидаєшся зранку, відчиняєш двері — і погляд одразу ловить хвилі, вдихаєш свіже, хвилююче повітря, відчуваєш безмежність Червоного моря.

Життя в номері з видом на море — це особлива перевага. Це саме те, що я запам’ятаю й обов’язково врахую для майбутніх мандрівок. Жодні люксові умови, жодні апартаменти не зрівняються з простим номером із прямим виходом до моря. Такий момент формує настрій усього дня — глибоко, по-справжньому, безпосередньо.

Ми прилетіли, не маючи великого арсеналу сонцезахисних засобів. Вони й були, та, як виявилося, не надто ефективні. І точно не водостійкі.

Донечка й хлопці отримали свої «сонячні уроки». Ольга обпекла ніс, щоки, спину. Зранку вона прокинулась у сльозах — усе пекло, боліло, вона не розуміла, чому так. Це її перша закордонна поїздка, перше знайомство з таким активним сонцем. І, напевно, вона навіть не уявляла, які можуть бути наслідки. Для неї це стало несподіваним і трохи стресовим досвідом.

Але, здається, майже кожна подорож на море має на другий або третій день свій «бонус» — обпечені носи й рум’яні щоки. Це просто етап, який треба прийняти й пережити.

І вже після нього починається справжнє море.

Оскільки готель розташований у досить ізольованій курортній зоні, особливого вибору аптек, магазинів чи інших благ цивілізації, зрозуміло, не було. В єдиній аптеці на території ми придбали місцеву сонцезахисну косметику — «після» і «проти» засмаги. І далі активно нею користувалися. 

Загальний стан щастя не полишав. Здається, десь на четвертий день я навіть написала в Instagram: «Невже це легально — бути настільки щасливою?» Я не пам’ятаю у своєму житті періоду, коли щодня прокидалася з посмішкою на обличчі.

Мені подобалося все — абсолютно. Мене влаштовували умови, побут, територія готелю, харчування, спілкування з персоналом. Можливо, так склалися обставини, можливо — це було моє внутрішнє налаштування, але я відчувала щось неймовірне.

Фото робилися на кожному кроці. Мені був красивим кожен куточок — кожне деревце, кожен кущик, кожна квітка, і на території готелю, і поза нею.

Особливо мене вразила одна локація — праворуч від готелю. Скелясте узбережжя, за яким, як розповіли місцеві, розташовується міні-містечко в єгипетському стилі. Там — вілли, які європейці орендують на місяці, щоб просто жити й відпочивати в тиші й красі. Казкова територія: ввечері — кам’янисті доріжки підсвічуються ліхтариками….

Атмосферне місце, яке закохує з першого погляду.

Кажуть, більшість вілл належать заможним італійцям — або для себе, або під оренду. Ми часто туди ходили гуляти. Дуже красиве, скелясте узбережжя.

Якщо біля готелю пляж був піщаний, з плавним заходом, то з правої сторони — риф і камені. Саме там я одразу помітила людей зі спорядженням для снорклінгу. І мене потягло туди — до каменів, хвиль, до сонця й вітру. Там усе було інше. Там створювався синхрон — між небом, морем і тілом. Там повністю губився час. Я просто дихала, дивилась й жила.

Я дуже любила туди ходити. У спекотні години, коли діти відпочивали в номерах, я вдягала захисний одяг і прямувала туди — до скель. І кожна скеля ставала відкриттям. Йдеш до однієї — а за нею ще одна. Дивишся — цікаво. Йдеш далі — ще одна, і ще, і ще. І кожен кут, кожен ракурс — по-своєму унікальний.

Колір моря змінювався щохвилини: від прозоро-сірого до яскраво-блакитного, потім знову блідого, і знову кольору неба. Скелі — теж різні: від теплих жовтогарячих до глибоких чорних відтінків. Це була дивовижна природна палітра, яку не створити ні пензлем, ні фільтром. Вона просто була — і зачаровувала.

Був ще один момент, який глибоко зачепив струни моєї душі. Небо. Мирне небо над головою. Небо, по якому спокійно прокладали свої маршрути цивільні літаки.

Вони перевозили пасажирів, туристів, звичайних людей, які летіли у своїх справах — на відпочинок, у відрядження… Я підіймала голову вгору — і завмирала. У грудях щось стискалося, подих перехоплювало. І тоді я усвідомила…

Це — мирне небо. Просто небо. Без сирен. Без тривог. Без загроз.

Навіть якби ми не адаптовувались до війни, навіть якби ми не змушували себе приймати нову реальність — контраст усе одно видає правду. Коли бачиш, яким життя може бути — спокійним, нормальним — усе свідоме й несвідоме підіймається з глибини. Все, що болить, усе, що давно заховано, ретельно маскується щодня — виринає назовні в одну мить. Достатньо лише побачити туристичний літак. Той, що не несе на собі смерті. 

Бо попри всю красу Єгипту — я українка. І я повернусь. Повернусь у країну, де звук літака — це небезпека. Де небо — не завжди мирне. Де літак — це загроза, потенційна смерть.

Це сумно. Це боляче. І це наша реальність. Так, ми її прийняли. Ми з нею живемо. Але… воно все одно болить.

День 3

Усього в десяти метрах від берега відкривалося абсолютно інше царство — світ підводної краси.

Повертаючись до теми снорклінгу — ми, поспішаючи збирати валізи, забули вдома маску для підводного плавання. Два перших дні ми просто насолоджувалися сонцем, морем і всім, що було зовні.

Але з кожним днем дедалі важче було просто спостерігати, як інші відпочивальники плавають праворуч від берегової лінії, занурюючись у підводний світ. Бо Червоне море — це окрема планета. Це така флора й фауна, яку не зустрінеш у жодному іншому куточку світу. Це різноманіття риб, морських мешканців, і ця фантастична палітра коралів: різних форм, фактур, відтінків, структур.

Тому ми прикупили нову маску, спеціальний захисний чохол для телефону — щоб усе це зафіксувати й зберегти хоча б частинку тієї краси.

І ось ми пірнули в Марса-Алам. І це було щось неймовірне. Усього в десяти метрах від берега відкривалося абсолютно інше царство — світ підводної краси. Такий об’єм морського життя нас щиро вразив. Іноді, щоб побачити хоча б частину такого багатства, треба виходити в море човном, плисти до заповідних зон. А тут — усе поруч, буквально під боком готелю.

Це справді було царство Нептуна. І потрапивши туди, не хочеться повертатись. Кожен наступний метр відкриває щось нове. Щось ще прекрасніше. Ще глибше. Ще неймовірніше.

Там, під водою, зникає все. Час, шум, турботи, навіть голоси — вони лишаються десь над поверхнею. А ти просто пливеш, спостерігаєш, захоплюєшся… і дякуєш, що можеш це бачити.

Це було заняття, яке наповнювало мене зсередини, одночасно забираючи сили зовні. Я виходила з води після півтори-двох годин споглядання підводного світу — абсолютно втомлена, але абсолютно щаслива. Наповнена новими відчуттями, новими враженнями, новими картинками, які залишались перед очима ще довго після виходу на берег.

Риф біля готелю — просто неймовірний. Його різноманіття вражало: розсипи коралів, скати, які буквально підпливали до самого берега й копирсались у піску, немов граючись. Інші морські мешканці — глибоководні риби, назви яких я навіть не знаю, — вражали своїми формами, кольорами, рухами. Це була підводна симфонія, де кожен звук — то спалах кольору, кожен такт — то рух хвоста чи тіні між коралами.

Так, Червоне море — це саме те, заради чого варто їхати до Єгипту.

Коли враховуєш географію, коли вдивляєшся в ландшафт Марса-Аламу — розумієш: ніякі блага цивілізації не здатні так відновити ментальну складову, як відпочинок на малолюдному, спокійному курорті. Там, де природа залишається аутентичною. Де море — живе. Де вітер легкий, повітря свіже, з ледь вловимим присмаком солі. І де підводний світ відкриває тобі зовсім інший вимір — повний краси, гармонії, тиші.

Це той досвід, що не просто зберігається в пам’яті — він вкорінюється в тобі, стає твоєю частинкою. І знову і знову, вже вдома, подумки занурюєшся в цю глибину…

І просто дихаєш.

День 4

Це було те відчуття, коли ти повертаєшся до життя.

Окремої уваги заслуговують діти. Їхнє сприйняття світу, їхня щирість і легкість у спілкуванні — це справжнє диво. Мене неймовірно вражала моя донечка. Ця маленька дівчинка, яка шукала спілкування буквально з усіма, хто траплявся на її шляху. Здавалося, для неї не існувало мовних бар’єрів.

Чудова анімація на території готелю, дівчата й хлопці, які організовували дитячі ігри — стали для Олі особливою любов’ю. Незважаючи на те, що вони фактично не розуміли одне одного мовно, їм вдалося вибудувати абсолютно теплу, дружню комунікацію. І знаєте, здавалося, що посмішка вирішувала всі питання.

Діти з абсолютно різних країн, різного кольору шкіри, з різною культурою — гралися разом, придумували спільні забавки, знаходили способи порозумітися. Один з таких моментів я навіть зафільмувала: моя Оля, хлопчик-афроамериканець, дівчинка з арабської родини, німкеня і ще одна англомовна подружка. П’ятеро дітей — п’ять різних мов, але один світ дитинства, де кожен розуміє іншого без слів.

Вони щось вигадували — то були чи то перегони, чи то хованки, чи то якісь фантазійні ігри. Але вони жили цим моментом, жили разом. Це було до болю зворушливо. Це мало чуттєвий, глибокий контекст, бо здавалося, що от якою має бути планета.

Де діти не мають ворогів.

Але…

На третій день серед гостей з’явилась родина з Росії. Я не хочу приділяти їм багато уваги, але не згадати — не можу. Була там маленька дівчинка, п’яти-шести років. Маша, здається. Вона тягнулась до моєї Олі. Хотіла з нею гратись, посміхалась. І я не знала, як поводитись у цій ситуації.

Я не розуміла, як пояснити своїй донечці, що усміхнена, мила, кучерява дівчинка може бути ворогом. Що спілкування з нею — це щось заборонене, складне, небажане. І не тому, що вона сама така. А тому, звідки вона.

Я спробувала пояснити тактовно, наскільки вистачило моїх педагогічних навичок. Я сказала, що ця дівчинка з країни, яка ворожа до нас. І що з поваги до мене, до свого тата, до України — краще утриматися від тісного спілкування. Але я розуміла, що не проконтролюю всього. Не простежу за кожною хвилиною.

І так сталося, що одного дня біля басейну Олю вкусила якась комаха — то була чи оса, чи муха — лишила жало. І саме батьки тієї дівчинки витягнули жало, обробили руку. Я була відсутня в той момент, і коли дізналася — розгубилась. Мене роздирала внутрішня неприязнь. Мене роздирала війна.

Я не змогла подякувати їм. Я не знала, як реагувати. Це страшно — бачити, як у тобі самій відбувається боротьба людяності з ненавистю. Як сформована за роки війни свідомість перетворює людину на символ зла — навіть якщо ця людина просто випадковий турист.

І ще один нюанс: вони уважно за нами спостерігали. Дуже уважно. Слухали нашу мову, придивлялись до нашої поведінки. Мені здається, вони навіть боялись якоїсь агресії з нашого боку. Але я вимагала від себе і від родини стриманості. Нейтралітету. Ми ж не на лінії фронту. Ми — на відпочинку.

Та всередині я знала: я вже не зможу бути до них байдужою. Мене тригерило. Один-два дні — і я змусила себе абстрагуватися. Я намагалася не бачити. Знецінити. Нівелювати. Проходити повз. І так, це була моя відповідь на запитання: як я поводитимусь, якщо побачу їх не в бою, а ось так — за сусіднім столом.

Ніяк. Я не бачу. Я не спілкуюсь. Я не існую з ними в одному полі. Я тут. Я жива....

Окрема моя любов — це фотографії. Насправді, з самого дитинства я мріяла бути моделлю. Мені страшенно подобались дівчата, які дефілюють по подіуму: стрункі, гарні, впевнені у собі, в елегантному вбранні. Вони мене захоплювали. Але я була дівчинкою з невеликого селища, яка мала доступ лише до сапи, лопати, курей, корови та телят. Я не могла навіть по-справжньому мріяти про подібну діяльність — бо не знала, що можна мріяти так масштабно.

А потім було доросле життя. Сім’я, побут, діти, турботи, служба, військо, війна. 

І це усе наче закривало для мене двері до будь-якого прояву себе перед об’єктивом камери. Хоча, будучи у війську, я мала кілька гарних відомчих зйомок, на яких я собі справді подобалась. Але все це було дуже зарегламентоване, стримане, з дотриманням суворих догм і правил.

А тут, на морі, де засмагле тіло, де вітер розвиває волосся, де очі можуть розслабитися, я моментами відчувала себе тією дівчинкою з мрії. 

Це було те відчуття, коли ти повертаєшся до життя. Коли ти живеш, коли смакуєш, коли відчуваєш смак.

Я згадала себе півроку тому. Жовтень 2024-го. Стан жахливої депресії. Моє тіло — фізично — прикувало мене до ліжка. Я їла — і не відчувала смаку. Моя вага танула буквально на очах, і мені було байдуже все. Абсолютно все. 

Я намагалась витягнути себе з того стану, бо знала: у мене є троє дітей. І вони чекали маму. Вони потребували мене живою. 

Я почала діяти. Для них. Для себе. Маленькими кроками. 

І одним із них став проєкт реабілітації для ветеранок від ГО «Землячки», який я знайшла у пошуках точок опори. Він став тим місточком, який вивів мене до узбережжя Червоного моря.

Я зараз пишу про це — і в мені знову підіймаються всі ті стани, спогади, відчуття… Це важко. Це страшенно важко. Але я віддаю собі належне: мені вистачило сили не опустити руки, не зневіритись. Я трималась. Я хапалася за всі ниточки, які могли повернути мене до життя.

І от зараз я тут. Насолоджуюсь красою простору, в якому перебуваю. Закохуюсь у цю дивовижну палітру. Закохуюсь у синю палітру Червоного моря. Синю палітру Червоного моря. Саме так. Дуже символічно і дуже точно.

Я згадую себе пів року тому — і бачу дві різні людини. Олена з жовтня 2024 і Олена з травня 2025 — це різні жінки. Між ними — прірва. Прірва болю, темряви, мовчання, і… шлях угору. Довгий. Важкий. Але мій.

У травні я щаслива. У травні я жива. Я сміюсь, я красива, я усміхнена. Я закохуюсь у повітря, у пейзажі, я вмиваюся горизонтом, я ловлю світанки і проводжаю заходи сонця. Я їм — і відчуваю, що мені смачно. Я розумію, що мені хочеться, а чого — ні. Я відчуваю тілом. Це означає: я жива.

Боже, ця поїздка повернула мене до життя. Без жодної прикраси. Просто факт. Я тут. Я жива.

День 5

Чи не головна атракція Марса-Аламу — можливість побачити дельфінів і морських черепах у їхньому природному середовищі.

Окремою главою нашого відпочинку був день, присвячений морській подорожі. Чи не головна атракція Марса-Аламу — можливість побачити дельфінів і морських черепах у їхньому природному середовищі. Червоне море в Єгипті є унікальним, адже такої кількості різнокольорових риб і королів більше немає ніде на планеті. 

Від різноманітних морських істот (таких як риба-клоун, риба-ангел, мурени, інші кольорові риби, восьминоги, каракатиці, морські зірки та морські корови, які, до речі, внесені до Червоної книги) до підводних печер, каньйонів та коралового саду Ельфінстоун з його кольоровими коралами.

Також ми побачили мурену: вона визирала з-поміж каміння — як із фільмів жахів. Огидна, насправді, істота, але надзвичайно цікава.

Окремою любов’ю став чоловік, який керував шхуною. Він мене фотографував, посадив донечку за штурвал, замотав їй рафатку на голові — так, як тільки місцеві вміють, щоб вона і трималась, і захищала від сонця. 

Оля моя кермувала тією шхуною — і навіть, коли ми вже швартувалися задом, він дозволив їй це зробити, трохи допомагав. Вона зашвартувала шхуну, вийшла на причал — і так закінчилась наша поїздка.

Біля причалу вже чекав наш водій, у машині — прохолодна вода, сік. Окремої уваги заслуговує сама місцевість. Дорога — це щось дивне й цікаве водночас: постійна пустеля. Одна асфальтована дорога, що час від часу перетинається з іншою — а навколо пісок, каміння, скелі, пилюка з дивного чорного каменю — наче терикони.

Іноді на горизонті з’являлося море. Так і проїхали всю дорогу — часом пісок, часом море. Місцевість дуже відрізняється від нашої зеленої, яскравої української землі. Але по-своєму вона особлива й атмосферна.

День 6

Це був той самий останній день, як у дитячому таборі.

Ти вже відчуваєш фініш, усвідомлюєш, що кінець близько. Тобі солодко й затишно, ти наче насичений до країв — і водночас хочеш додому. Але думаєш: «А ще б деньок… Ще хоч один день!»

Цей день був наповнений особливими емоціями, бажанням встигнути все, що не встиглося, надолужити згаяне. Вперше за всю поїздку дув вітер — теплий, морський. Мені здається, саме цього дня ми зловили найбільше сонця.

І саме цього дня я нарешті пофотографувалася зі своїми дітьми. Мої хлопці — категорично проти фотосесій. Не знаю, може, вік такий… Але для них це — ні-ні-ні, у жодному разі. А для мене — це спогади, пам’ять, емоції.

На заході сонця ми вирядилися й знову пішли на ту скелясту ділянку, щоб зробити фото. Особливо запам’яталося, як дорогою до скелі Оля виплакалась — і щоб не було видно її заплаканих очей, ми просто одягнули їй окуляри. Це було кумедно.

Фотографії вийшли дуже чуттєвими й цінними. Я щодня бачу своїх дітей — але тут побачила їх інакше. Немов зі сторони. І це була зовсім інша картина. Це було прекрасно. Я дивилася на них — і тішилася. Боже, які ж у мене красиві діти! Двоє хлопців — уже юнаки, вищі за мене, сильні, сформовані. І донечка — така, якою я була в її віці: шубушна, непосидюча, зі своїми правилами, своїм характером, своїм настроєм.

І вони всі — зі мною. Для мене це дуже чуттєво.

День 7

Я щаслива, відпочила, розслаблена, натхненна, думаю, як рухатися далі.

Останній день. Восьма година ранку. Ми спакували наші валізи, затрамбували подарунки, які везли рідним. Доречі, для мене було великим відкриттям, що в них досить якісна побутова хімія.

Поруч із готелем був магазин для місцевих, у якому продавали продукти харчування, побутову хімію та інші речі — щось на кшталт супермаркету, але у мінімалістичному форматі. Ми там купили шампуні, зубні пасти, молочко для тіла, гелі для душу. Для мене це було відкриттям: шампунь коштує 80 гривень, а якість — розкішна, принаймні за відчуттями на волоссі. Ці локальні beauty-засоби стали нашими подарунками рідним. Усе запакували у валізи, і вже о восьмій ранку чекали трансфер із готелю.

Усе відбувалося, як і дорога на відпочинок, — комфортно, швидко, з мінімальними втратами часу. Приблизно за сорок хвилин ми дісталися аеропорту, пройшли реєстрацію, здали багаж. У нас залишалася ще година-півтори до вильоту. Ми прогулялися по Duty Free, прикупили парфумів, смаколиків. Я собі купила плетену єгипетську сумку — дуже подобається. Ціни там досить хороші. 

Поки ми пройшлися по магазинчиках, почалася посадка. У літаку трохи поспали, трохи поїли. І ось ми вже в аеропорту Кишинева. Наша панянка, яка здійснювала трансфер із Молдови до України, вже чекала на нас біля аеропорту. Ми швидко забрали багаж, сіли в авто і вирушили в напрямку України.

Кордон пройшли дуже швидко. На боці Молдови черги не було взагалі. В Україні наша машина була третьою чи четвертою, але оскільки це був в’їзд на територію держави — все пройшло максимально швидко. До речі, у пункті пропуску на зміні працювали мої дівчатка-знайомі, бо до війни я проходила службу саме на тій ділянці кордону. Було приємно побувати в тому місці. Квартира, в якій ми колись жили, знаходиться за 500 метрів від пункту пропуску. Це були такі теплі нотки ностальгії.

Моя Оля-донечка народилася саме там. Ми прожили певний період життя в тому місті. І ось, піймавши цю хвилю спогадів, ми пересіли у власну автівку, і вже о пів на першу ночі були вдома. Вважаю, що дорога була максимально легкою, комфортною, підлаштованою під нас.

І, можливо, повторюся, але маю сказати: було таке відчуття, ніби сам Всесвіт за нас уболівав і допомагав нам. І все це — завдяки неймовірним людям, які зробили можливим цю подорож.

А тепер я щаслива, відпочила, розслаблена, натхненна, думаю, як рухатися далі.

 

На сьогодні вартість за двомісне розміщення на 7 ночей у готелі Swisstouches Oriental Resort Marsa Alam (Ex.Hotelux Oriental Coast) 5* складає 60221 грн

У вартість входить:

Переліт

Розміщення на харчуванні все включено

Мед.страховка

Груповий трансфер аеропорт-готель-аеропорт.

 

Це гарний варіант для туристів, які шукають якість без переплати: деякі готелі категорії 4* коштують дорожче, але не завжди пропонують такий самий рівень харчування та обслуговування.

Готель розташований за 40 км від аеропорту — за мірками Марса-Аламу це досить зручно. Приблизно за 30 км звідси — сучасний курорт Порт Галіб з набережною, ресторанами, магазинами та нічним життям.

З 2024 року в готелі поступово оновлюють номери, частина корпусів вже відремонтована. Архітектура витримана в традиційному нубійському стилі — це відчувається ще з рецепції. Корпуси — одно- та двоповерхові, бунгального типу. Номери просторі, світлі, з характерними куполоподібними стелями. Є категорія Beach Front — з виходом майже до самого пляжу.

Територія велика, озеленена, з квітами та інстаграмними локаціями. На території — чотири басейни, один з них із підігрівом у зимовий період. 

Готель орієнтований на активний відпочинок: анімація проходить вдень і ввечері, є програми для дітей, міні-диско, дитячий клуб. Безкоштовний Wi-Fi працює на всій території та в номерах.

Особлива перевага — пляж завдовжки 600 метрів. У регіоні часто вхід у море тільки з пірсу, а тут є піщаний захід із берега, що зручно для дітей. Понтону немає, але до рифу можна пройти пішки близько 150 метрів. Також для малечі облаштовані лагунки з комфортним заходом у воду — навіть без спеціального взуття (хоча його все ж рекомендують мати).

---