З минулого Знесіння. Закінчення

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова завершальну статтю із циклу публікацій про історію Знесіння.

Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Миколи Андрусяка було надруковано у часописі Діло в 1932 році. Остання частина побачила світ на сторінках газети 15 червня 1932 р. (№ 130). Почитати першу частину можна тут, другу – тут , третю – тут, четверту – тут.

З минулого Знесіння.

3. Українське культурно-національне життя на Знесінні. (XVI—XX ст.).

Як бачимо знесінчани беруть живу участь у змаганнях львівського міщанства в обороні своєї народности й церкви з початком XVII ст. Не байдужою була для знесінчан і справа освіти. Вже в першому році (1586) істнування львівської братської школи дав туди на науку свого сина Кузьму Кузьма «від Вознесення», зобовязуючись платити 12 ґр. Рівнож і тодішній знесінський священик Андрій дав на науку трьох синів: Лукашка, Іванка й Петра, зобовязуючись платити від двох по 12 ґр., а від третього 8 ґр.

З того-то часу походить знесінське рукописне євангеліє, написане місцевим парохом Захаріем у 1603 р. У 1605 р. – на думку І. Губчака і Б. Януша – збудовано на Знесінні деревляну церкву, що перетривала до 1901 р. В дійсності цю церкву збудували вже після 1648 р., бо як знаємо з інших джерел – попередня церква згоріла в часі облоги Львова у 1648 р. Ця деревляна знесінська церква звернула від давна увагу дослідників церковного мистецтва своєю характеристичною будовою. Архітектурою цієї церкви займалися Адольф Лєопольд Вольфскром, Феліціян Лобеський та Богдан Януш, а знимки її подали Т. Білоус, Й. Лепковський, Каз. Мокловський та Б. Януш. Вже з цього зацікавлення вчених бачимо, яка цінна перла своєрідної церковної архітектури була на Знесінні й сьогодні мусимо жаліти, чому досі не зберегли цієї найстаршої деревляної церкви в околиці Львова й заступили її мурованою, на вид якої – по словам Януша – трудно позбутися відрази, а що найменше незадоволення.

З другої половини XVIII ст. маємо вістку про знесінського священика Іллю Пароловича, сторонника львівського єпископа Йосифа Шумлянського у часі боротьби за єпископську катедру між останнім і Єремією Свистельницьким.

З кінця XVII ст. маємо спис членів знесінського церковного брацтва, серед яких подибуємо ось такі імена й призвища: Іван Драгний, Федір Кордон, Степан Вертипорох, Сенько Кушевич, Олександер Болкотович, Іван Кошулинський, Телечинський, Карабан, Скавронка, Стрепко й інші.

З того часу (1699 р.) походить і помяник померших, зладжений тодішнім місцевим парохом Симеоном Василевичем: «Іросимонъ си єстъ помяникъ рекомый Соботникъ  всѣхъ о Христѣ братій, ктиторовъ церкве, Храму Вознесенія Господа нашего Іисуса Христа»… З нього довідуємося про завіщання знесінського бездітного подружа Антона й Анни, які записують церкві сіножать під млином званим «Бабій ріг»; арендар цієї сіножати повинен за поминання їхньої душі давати до церкви 7 зол., на свічку 5 зол., а священикові на молитву 9 зол. Цей заповіт кінчився закляттям, що «невиповняючий і запираючийся дани сей церкві божой священику, отвіт судії справедливому на єго страшном суді отдати імієт».

Жива діяльність львівських і підльвівських церковних брацтв у XVII ст. завмирає у XVIII ст. У тім часі село Знесіння, подібно як й інші галицько-українські села, живе в безпросвітньому стані. Щойно 10 літ після памятного для Галичини 1848 р. засновує тут львівська гр.-кат. консисторія школу-дяківку; число школярів у першому десятилітті її істнування не дотягало до 50-тки, хоч кількість здібних до школи дітей була більша. Згодом завели там 4-клясову народню школу з викладовою мовою польською. Сьогодні є тут 7-клясова народня польська школа.

Перші обяви культурно-освітнього руху серед місцевого населення в добі українського національного відродження бачимо вже в 80-их рр. минулого століття; урядовець Ставропигії Олекса Щербан основує у 1883 р. на Знесінні читальню «Т-ва ім. Качковського». Одначе ця читальня проістнувавши який рік, завмерла і щойно у 1904 р. заснував місцевий дяк Лука Старицький удруге читальню «Т-ва ім. Качковського».

Був це час, коли провід «Т-ва ім. Качковського» рішуче схилився до москвофільства; тому не було жадної користи з цієї читальні для розбудження національної свідомости серед місцевого населення, а навпаки – шкода. Серед знесінчан ширилося москвофільство, вислідом чого була заснована у 1910 р. «Русская Дружина».

Одначе найшлися серед знесінчан також національно свідоміші одиниці; й вони оснували в селі дня 10 жовтня 1909 р. читальню «Просвіти». Хоч до світової війни не могла ця читальня, з огляду на короткий час свого істнування, сповнити як слід своєї місії, все таки висліди її праці в поглиблюванні національної свідомости подекуди бачимо. З початком світової війни кількох знесінчан голоситься до лєґіону Українських Січових Стрільців, а в 1916 р. яка трицятка є в рядах УГА.

Живіший культурно-освітній і організаційний рух серед знесінських українців бачимо в останньому десятилітті. Нечинну в часі війни читальню «Просвіти» відновлено у 1922 р.; у 1925 р. спромоглися знесінські громадяни купити для неї власний дім. У 1927 р. засновуюсь тут кооперативу «Народній Дім», що отвирає два роки пізніше свою крамницю. У 1927 р. повстає на Знесінні низка українських орґанізацій «Народня Орґанізація» (30. І.), «Луг» (розвязаний 1930 р.), «Союз Українок» та кружок «Рідної Школи» зі захоронкою. В останньому часі основано другу читальню «Просвіти» на Старому Знесінні, підчас коли читальня «Т-ва ім. Качковського» не проявляє від 1914 р. жадної діяльности.

Цей рух серед знесінчан в останньому десятилітті свідчить про значне зміцнення національної свідомости й дає запоруку, що це громадянство зміцнить тепер український елємент княжого Львова