Петро Лінинський: Батько, що відкрив світу давні скарби

У Львові, в будинку №10 на площі Ринок, розташована філія Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Біля лівого входу до будівлі розміщені інформаційні таблиці, одна з яких сповіщає: «Виставка колекції Петра Лінинського «Давні кахлі Галичини».

Ця розповідь – не просто історія виставки. Це короткі спогади та роздуми про життя і працю мого батька, Петра Лінинського.

Відкриття Скарбів: Початок Колекції

Збірка кахлів та ужиткової кераміки формувалася понад 40 років, починаючи з 1959 року. Захоплення батька розпочалося після поїздки на скелі Урича, де він випадково натрапив на земляний обрив із керамічними уламками. Ця знахідка шалено зацікавила його.

Коли я дивлюся на фото, де мама (Віра Лінинська) з дітьми – чотирирічним Андрієм і дворічною Христею – стоїть біля намету поблизу гірського потічка, я уявляю, як тато повертається з мішком черепків, щоб пообідати з родиною.

Його праця в реставрації сприяла розширенню географії пошуків, адже супроводжувалася частими відрядженнями до різних куточків Галичини. Тато мав особливе чуття на місця, де можна було б «щось знайти». У цих пошуках йому дуже допомагав «вірний кінь» – помаранчевий «Москвич». Наприклад, він міг їхати і помітити розоране поле між населеними пунктами, де рівнина мала пагорб. Це був знак, що варто зупинитися, адже це могло бути колишнє капище, де можна було б викопати або навіть знайти в ріллі фрагмент глека. Також пошукам сприяли родинні поїздки Львівщиною. Часто в літню спеку ми їздили купатися на Стрий поблизу Синєвидного. Опісля майже завжди хоч на годинку – до Урича. Це були часи (кінець 70-х), коли в Уричі вже працювала археологічна експедиція Академії наук під проводом Михайла Рожка. Петру Степановичу було цікаво дізнатися про нові знахідки та намилуватися скелями. У них із Михайлом Федоровичем були гарні товариські стосунки та спільне захоплення.

Львівські Розкопки та “Поле Чудес” у Брюховичах

Львівські розкопки переважно були пов’язані з ремонтними роботами міських комунікацій або з котлованами новобудов. З комунікаціями було простіше: робітники накидали ґрунт із траншеї на тротуар чи дорогу – і можна було пересипати його, виокремлюючи фрагменти кераміки. Робітники, бачивши, що він не шукає золото, а збирає побиту цеглу в рюкзак, не звертали уваги (мабуть, думали, що дивак). Котловани були небезпечні, тому просто так ніхто не міг вештатися по будівельному майданчику. Тоді рятував рубль. Потрапивши в котлован, він уже сам знав, як обережно працювати із землею, адже мав досвід роботи в шахтах Воркути, коли перебував у сталінських таборах (1947–1953 рр.).

Напевно, найперший спогад про тата в контексті пошуку цікавих речей – це спільні походи «на поле». Наша ділянка з будинком і садом завершувала вулицю.

Відразу за нею були земельні наділи – «людські городи», а далі, через видолинок – колгоспне поле. Зараз територія, про яку розповідаю, зветься в Брюховичах «поле чудес». Отже, ранньою весною, коли городи не засаджені, або восени, коли картопля зібрана, – ми ходили з Петром Степановичем, опустивши голови, і, знаєте, що знаходили? Різці з кременю, частинки наконечників. Мене ще цікавили гільзи від набоїв часів Першої та Другої світових воєн – вони складалися у пачку з моїми скарбами. У книжці Ігоря Мельника «Довкола високого замку» згадується, що археологи Інституту українознавства НАН України виявили в Брюховичах у районі вулиці Фруктової кілька поселень кам’яної доби часів мезоліту. Тепер на 90 % впевнена, що навідником був Петро Лінинський. У межах вищезгаданої території сусід викорчовував великий пень від черешні. Пам’ятаю, тато попросив його дати час трошки попорпатися у вирві, і за годину прийшов щасливий із рештками керамічного посуду, оголосивши, що ми живемо на доброму місці, бо якщо люди в різні віки жили в цій місцині, то вона благодатна.

Родинна Справа та Творчість Майстра

Поки діти Петра та Віри Лінинських не ставали студентами (бо мешкати в Брюховичах, їздити на навчання автобусом до Львова та ще й вчитися – займає весь час), вони були активними помічниками в його праці. Після повернення з вдалої «черепкової» поїздки Петро Степанович витягав із багажника «Москвича» поскладані в мішки (з-під картоплі) фрагменти кераміки. Переважно вони були добряче обліплені ґрунтом. Потім на подвір’ї у круглу велику бляшану балію з криниці набиралася вода, і обережно викладалися «скарби». Вони мали якийсь час відмокнути. Після цього молодші – ми з сестрою Мартою – брали в руки щітки і делікатно мили кожен фрагмент ще не впізнаного об’єкта. Мушу сказати, що, спостерігаючи за татом, ми досить швидко вміли впізнавати, фрагмент чого тримаємо в руках (денце, вінець чи вухо глека, кахля, покришка тощо). Найцікавішим заняттям після того, як черепки підсохнуть, було шукати фрагменти одного виробу, що б хоч частково складалися у відповідну форму чи рельєф (пазли, мабуть, все-таки вигадав якийсь археолог). Тільки у випадку з керамікою ти вже шаленієш від радості та гордості, коли в тебе зійшлося в одне ціле два-три шматочки. Тато радів так само, як ми, діти, але в очах була не гордість, а бажання скоріше приступити до роботи і відтворити виріб повністю. Були такі кахлі, які не відразу піддавалися цілісному відтворенню, бо бракувало основної зав’язки рельєфної композиції. Це була велика творча праця Петра Степановича – багато ескізів, аналіз схожих сюжетів, пошук відповідної пластичності обірваної лінії.

Він дуже багато працював. Пам’ятаю, коли працював реставратором на Вірменській, то додому повертався відразу після праці, обідав, опісля пів години сну і далі до роботи. Бо те, що спочатку було його хобі, переросло у справу життя. Уже на пенсії змінив ритм – багато працював вночі. Не пригадаю хто, хтось зі співробітників (коли Петро Лінинський працював у картинній галереї) сказав: «Петро Степанович, ви спите, як Наполеон, а працюєте, як його кінь».

Безцінний Дар Місту

Коли почав думати про долю своєї збірки, то вирішив подарувати її рідному Місту на умовах постійної експозиції. Коли його питали – що, просто даруєте? Відповідав – це не моє, я взяв це з землі і доклав трохи праці.

Початково розмова про передачу збірки до музею велася з Борисом Григоровичем Возницьким, який був на той час директором Львівської картинної галереї. Він запропонував Петру Степановичу експозиційний зал у Золочівському замку. Зважаючи, що батько хотів, щоб збірка залишилася у Львові, він почав шукати музей, який би виконав його умови. Так виставка знайшла собі місце в Музеї етнографії.

Епіграфом до результату праці свого життя стали такі слова Петра Лінинського: «Мою довголітню збиральницьку працю та виставку присвячую світлій пам’яті Митрополита Андрея Шептицького – великого опікуна і Мецената нашої культури».

Він був різнобічно обдарованою Людиною. Розповідь про те, як Тато з Мамою були запрошені на весілля друзів:

Історію я чула від батьків. Друзі, як тепер кажуть, були “круті”, батьки – бідні. Але ж треба виглядати! Молоді і гарні. В скрині лежить тканина, запланована на штори… Ну, це майже “Розвіяні вітром”… За ніч тато робить крій сукні для дружини, а мама шиє. День Весілля. Сидять Петро Степанович і Віра Арсенівна і чують чиюсь тиху розмову: «Дивись, яка у Віри сукня – видно, що Петро працює в Будинку моделей…» У той час тато працював на м’ясокомбінаті в цеху безвідходного виробництва… виготовляв ґудзики та прикраси з кісток тварин. Ці вироби використовувалися модельєрами Львівського Будинку моделей. Ця сукня зберігається досі.

Дуже стильна була в нас куртка, пошита татом для мами – з вовняної пальтової тканини в клітину, ще й на блискавку. Старші сестри ще встигли поносити. Коли я доросла до тієї куртки – молі мене випередили.

Ще одним хобі Петра Лінинського було виготовлення біжутерії для доньок. Матеріалом для кульчиків, підвісок та кольє могли бути несподівані речі. Наприклад, у старшої сестри були кульчики-вкрутки з ґудзиків від бабусиного светра, у мене є підвіска, основою якої стали елементи ажурного мельхіорового підсклянника. Найбільшим моїм скарбом є кольє з перламутру, виготовлене П.С. мені на шлюб до весільної сукні.

Спогади можу продовжувати безкінечно, але це вже, мабуть, наступна історія.

Татові вдячна за виховання.

Ганна ЛІНИНСЬКА