«Не уявляю, як це - жити і не малювати». На світлу пам’ять художнику Володимиру Микиті

У вівторок, 15 липня, в Ужгороді помер знаменитий митець Володимир Микита. Йому було 94 роки. Заслужений художник України (1975), народний художник України (1991), член Національної академії мистецтв України (2004) та лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2005). Учень корифеїв Закарпатської школи живопису та її класик, один із останніх. Творець сотень робіт, які зберігаються в Національному та художніх музеях по всій країні, в приватних збірках. В Ужгороді діє приватний музей Володимира Микити, де він до останнього часу сам проводив екскурсії та приймав гостей. Є музей і при Мукачівському замку «Паланок».

Укрінформ багато писав про народного художника. Уперше інтерв’ю з ним вийшло на сайті агенції в лютому 2016-го, напередодні ювілейної виставки з нагоди 85-річчя митця. Тоді Укрінформ долучився до шанувальників, які привітали ювіляра саме в день його народження.

З публікації 2016 року:

ВІДЧУТТЯ, ЩО Я ЩЕ НЕ ЖИВ

- Маєте щастя, що пробилися до мене: усі нині телефонують мені на три телефони, я не встигаю брати слухавку, то доньки допомагають.

Дивно, але зі слів Володимира Васильовича зрозуміло, що його це ніяк не нервує, навпаки, художнику направду жаль, що немає фізичної можливості усім відповісти. Час – найбільша цінність для цієї людини. Художник погоджується викроїти трохи його для розмови з нами, запрошує у свою ужгородську майстерню.

- Я перевіз сюди речі з батьківської хижі. Ось лампа, при якій я вчився в гімназії та в училищі, ось наш стіл та лада, ось колиска, в якій мене виколисали. Це усе створює для мене надзвичайну енергетику, допомагає працювати.

Над столом – портрет літньої жінки.

- Це – мама? – запитуємо.

- Мамка, – виправляє художник, з такою любов'ю виправляє, так лагідно вимовляє це святе слово...

Митець має добру звичку: обдумує чи не кожне слово перед тим, як його вимовити, а ще – надзвичайно уважно слухає. Рідкість – як на наш час.

Художник-ювіляр щойно повернувся із художнього музею ім. Й.Бокшая в Ужгороді, де монтували його виставку. Персональні виставки Володимир Микита організовує рідко, каже, шкода на це часу. З його розмови – він шкодує його на все, крім малювання. Цей ресурс використовує дуже завбачливо та економно. Крім малювання, каже, часу не шкода тільки на родину, а ще – на дитячі художні виставки. Бо там нема фальші. Там правдиве мистецтво.

Розмову починаємо про музей, який майстер створив самотужки.

- Робіт у запасі маю на три експозиції, на цю повіз усі, окрім тих, що висять у моєму музеї, їх ніколи не чіпаю, – каже художник. – Мені би дуже треба великий будинок, тоді можна буде показувати всі картини, а так висить тільки 88 робіт. Інші – "у фондах", складені, чекають свого часу. В будинку нормальна температура для їхнього зберігання, вони не псуються.

Екскурсії у приватний музей Володимира Микити організовуються часто.

- Востаннє приїжджали з Моравії, Праги, фільмували мене, роблять про мене кіно. Часто приходять сюди студенти з ужгородських художнього інституту та коледжу зі своїми викладачами. Також якщо на Закарпатті організовують якийсь пленер – обов'язково заходять до мене. Екскурсії проводжу сам, або донька – за моєї відсутності. Тому завжди прошу відвідувачів повідомляти про прихід – аби застали мене вдома.

Таких прикладів, коли художники самі створюють свій музей – одиниці. Серед відомих митців подібні мали Пікассо та Далі.

- Але у них були цілі замки, – каже Володимир Микита, – а цей музей – моя спроба без ніякої державної допомоги лишити по собі пам'ять для свого народу, який я дуже люблю.

- Ювілей для вас – це свято чи додаткові турботи?

- Для мене це черговий етап, можливість проаналізувати своє життя. Чим вище ти піднімаєшся у творчих інспіраціях – горизонт піднімається разом з тобою, з нової висоти ти бачиш нові простори

- Із висоти прожитих років?

- Ні, нема такого відчуття. Мені, навпаки, здається, що я ще не жив. Ювілеї дуже швидко приходять. Здається, 80-річчя було вчора, а п'ять років пройшло… Знаєте, у молодості я відчував, як роки йдуть. Швидко чи тягнуться. А тут п'ять років – як за тиждень. Дуже дивно. Ну, і ще ювілеї для мене – це складно, в тому сенсі, що треба організовувати виставки. Везти роботи в інші країни категорично відмовляюся, бо шкодую тратити на це дорогоцінний час, у який можна малювати. Тому не розумію художників, що їздять світом, орендують десь приміщення в коридорах театру чи в кафетеріях, тільки аби виставити свої картини й аби хтось щось купив. Це ж скільки треба витратити енергії, нервів, часу… Зате радо згоджуюся на збірні виставки, коли держава відбирає картини різних митців, в тому числі й за кордон. Були такі ситуації, коли словаки приїхали, запакували, повезли, привезли, ще й каталог надрукували. Але державним шляхом. Незабаром от муситиму їхати в Київ.

- Звідки у 85 років відчуття, що ще не жив?

- Знаю, що ще не створив картин того рівня, якого мені б хотілося. Я досі в пошуках себе. Нібито в мене є усі титули, які лишень існують. (Хоча тут треба сказати, що трішки переоцінили мене. Я так відчуваю. Та це не моя біда.) Проте мені здається, що не знайшов я тієї висоти, якої хотілося б досягти. Просто цієї межі нема. Чим вище ти піднімаєшся у якихось творчих інспіраціях – горизонт піднімається разом з тобою, з нової висоти ти бачиш такі простори – це безкінечність! Їх досягнути просто неможливо.

- Вас це засмучує?

- Ні, просто щоразу хочеться зайти ще далі. Але в моєму віці це вже не так легко. Проснешся – а за той час, що ти спав, мінімум дві-три течії нові з'явилися в мистецтві. Щоби влитися в них і зрозуміти – неможливо. Стільки назв – я заплутався повністю в тому! Але я не протестую. У світі інший темп, як був колись, є талановиті реалізації в мистецтві, але масово є й бездарні майстри – які творять під маскою мистецтва. Ось чому я найсильніше люблю дитячі виставки. Вони мені дають найбільше вражень. Відвідую усі дитячі художні виставки в місті. Тому що це космос. Чистосердечні речі. Діти відкриті серцем, душею. У них нема фальші. Коли я бачу якісь талановиті роботи на виставках, то мені всі художники здаються кращими за себе. І знову не розумію, як дають моїй творчості такі високі оцінки, такі дифірамби співають… Бо я іноді того не відчуваю.

- Досі називаєте себе малярем?

- Так, маляр Микита. Називаюся так із тих самих пір, як у молодості ще відвідав Італію і побачив роботи Рафаеля, Мікеланджело, у Росії – Рубльова. Мене їхня творчість настільки вразила! Я побачив, що то малювали не художники – то Дух Святий їхніми руками. Тому що достигнути таких вершин людині неможливо. Рафаель! У 30 років таке намалювати – збожеволіти можна! Це неможливо!

- Ваша головна картина написана?

- Не маю відповіді на це питання… Я свої картини називаю "дітьми". Вони мені дуже дорогі – бо викладаю себе до абсолютности. Тому навіть коли в результаті виходить не зовсім те, що планував зобразити – люблю цю картину. Так як у людей є діти каліки, але вони їх люблять. Пропонують у Києві зробити виставку, обіцяють звезти мої картини з усіх українських музеїв. Радію, бо коли ще матиму таку нагоду побачитися зі своїми дітьми?! Дуже багато композицій, де я виклав душу, зараз по колекціях різних музеїв. Я давно їх не бачив…

Володимир Васильович перериває розмову, хоче пригостити вином. Тим часом запалює свою піпу – він довгі роки нерозлучний із люлькою. Каже, в молодості був тим ще курцем. До трьох пачок сигарет на день ішло. А потім якось почув від одного мистецтвознавця, який вернувся із Англії, що незабаром введуть заборону на куріння у громадських місцях, мовляв, от в Англії уже ввели.

- Так це щоб мені хтось розказував, чи можна курити? Ні, мені диктувати ніхто не буде. От і вирішив кинути. Кажу жоні: кидаю палити. Вона сміялася: з такими-то запасами! Казав, що то гостям роздаватиму. Так і було. Після 30 років стажу я кинув палити. Не палив 4 роки. Противним видавався навіть запах диму. А тоді перейшов на піпу. Мені не вистачало якогось предмету, який би допоміг звершити ритуал переходу від творчого задуму до полотна. Так ми з люлькою і зрослися… Я хіба що сплю без неї і з жінками цілуюся. Люблю також кубинські сигари – але вони дорогі, по 15 доларів. Дорогувато для бідного художника, – жартує Володимир Васильович.

За розмовою про люльку майстер встигає винести дві пляшки вина – білого й червоного.

- Ви самі робите вино?

- Ні, – сміється, – я би тоді не малював. Бути виноробом і бути художником – одне й те ж. Тому й вина доброго так мало. Я купую вино від виноробів з Мужієва, роками в одних і тих же. Мій принцип відбору: ніяких нових технологій, тільки сік, ні грама цукру і спирту.

За три роки після цієї зустрічі в ще одному інтерв’ю Укрінформу Володимир Микита розказував про свої роботи, написані в гірських селах Закарпатської Верховини.

З інтерв’ю 2019 року:

МИНУЛЕ КОЖЕН РОБИТЬ СОБІ САМ, Я СВОЇМ ЗАДОВОЛЕНИЙ

- Володимире Васильовичу, цьогоріч зима – як ніколи, снігу багато, мороз, що для Закарпаття в останні роки дивина. Схожа нині зима на зиму вашого дитинства?

- Вона гарна цьогоріч, але все ж не така: снігу тоді було не до порівняння більше! Як ми любили дітьми в ньому гратися! Моїм улюбленим видом катання були все ж не санки, а корчолі (ковзани, – авт.). Тоді в Ракошині (долинне село на Закарпатті, – авт.) було багато заплав біля річки, і дорога в полі замерзала – кататися можна було багато де. Я дуже добре вправлявся на корчолях, інших дітей вчив. Навіть потім, у Мукачеві, коли в гімназії вчився. Зараз уже чи не 20 років, як не було на Різдво снігу – або мжичка, або сльота, сиро, болото... Але з іншого боку, враховуючи мій вік, то це й на краще – бо у 88 ходьба, знаєте, не така динамічна, як у 20 років. Тому я теплим зимам зараз і радію.

Але сніг люблю і любив завжди, а надто в горах. Я провів прекрасні зими в горах, часто їздив туди на творчі вилазки з мольбертом, дуже любив робити це узимку. Розумієте, коли зима, то сільські люди сидять удома: або прядуть, або тчуть, або майструють щось, у них є час, аби поспілкуватися. Тоді ти вивчаєш психологію горян, фіґлярство (жарти, – ред.), робиш зарисовки... Насичуєш себе і творчо, і духовно. Я пам'ятаю, як прядильниці мали колись дуже добрий такий сохтаж (звичай, – ред.) – проводжати зиму. Вони так файно співали, для мене то було задоволення дуже велике! По суті, при такому спілкуванні у мене й фігуративні композиції в думках одразу виникали, а потім ставали відомими картинами. Уже не був у такій ситуації років десять, уявіть собі. Востаннє їздили зі світлої пам'яті Золтаном Мичкою (закарпатський художник, – авт.), він був моїм другом по духу і багатократним компаньйоном на етюдах. У ті часи мої поїздки вже були короткі, бо дружина була лежача понад 10 років, я її доглядав. То я домовлявся з кимось на тиждень, і ми їхали, ходили і творили. З останньої поїздки привіз тематику зсувів. А ще – соціальну тему заробітчанства, тоді ж написалася картина “Усіма залишена”, про стару жінку, яка була сама вдома, бо усі рідні по заробітках. Також “Кошара” – звідти, з тої останньої поїздки.

- Якщо дивитися на світ з висоти ваших літ, яким він видається?

- Досить печальним, знаєте. Світ міняється з шаленою швидкістю, але я б не сказав, що на краще. Нібито нові технології приходять, то нібито мало би бути дуже корисно для життя та для комфорту, але водночас втрачається гармонія з природою, з тваринами, з космосом.

Люди інші зараз, не такі, як раніше.

- У чому та різниця?

- Брехливі. Дуже зрідка можна знайти тепер когось, аби довіритися у бесіді. Або ще – коли людина розкривається, часто тобі це неприємно, бо бачиш її нутро. Отака якась духовна деградація пішла, і вона не тільки у нас, це повсюдно! Знаєте, у 1989-му році я намалював образ “Вік Антихриста” – такий абстрагований, і намалював його не просто так, у Біблійних одкровеннях згадується, що саме XXI століття буде віком Антихриста. По суті, так воно і є. Подивіться, який світ напружений – вздовж і впоперек, він на грані війни. А ще у мене не зникає відчуття, що той Антихрист таки існує у плоті на Землі, в одній великій державі.

- Нашого сусіда маєте на увазі?

- Так. Звідти чекати якихось позитивних змін навіть і в думці нема! Тим паче, що це нащадки Чингісхана, їх заспокоїти не можна, цілий світ їх боїться! А по-друге, аналізую новини і бачу, що Бог нас карає, бо від таких катаклізмів, як останнім часом відбуваються, страшно! Коли планета у такому напруженні, то війна може й не статися, знаєте, бо нікому буде... Тому мені здається, що нам усім варто зараз глибоко осмислити дальший свій шлях, і бути готовим до всяких випадків. Я від майбутнього радості небагато чекаю.

- Часто думаєте про те, як воно буде?

- Думаю. І теж не розумію діянь людських. Ми плануємо те, що безумне само по собі: мене смішить, що люди стільки коштів вкладають у те, аби колонізувати Марс. Це величезні капітали, мільярди доларів. Чому б оці гроші не вкласти для того, аби врятувати нашу планету зараз? Мудрості немає.

Я маю правнуків і дуже за них журюся. Це люди, абсолютно не пов'язанні з життєвими процесами навколо. Вони хоч колись корову погладили? Контакту з природою нема, вони не хочуть знати, як з'являється з квітки плід, вони купують його у магазині. Людина віддаляється повністю від живого оточення, природи, тваринного світу. А це катастрофа.

- А чи задоволені ви тим минулим, яке у вас було, тією епохою, у якій випало жити?

- Минуле кожного залежить від стилю життя самого чоловіка. Своє життя людина сама собі будує. У мене є світоглядна система, я її притримуюся, тому у мене було те минуле, яке я собі сам зробив. Були ситуації життєві дуже складні, я з них терпеливо вибирався і скаржитися не маю права ні на кого. Якщо щось було не так, то лише я в тому і винен.

Кажуть, що до висот веде тернистий шлях. У мене він був тернистий. Я ніколи не любив підтримки – з дитинства і дотепер. Після війни в художньому училищі з дому навіть сала не брав. Розвантажував вагони з вугіллям, стінгазети малював, заробляв, як тільки міг, навіть грав в оркестрі по сільських клубах, відбивав ритм на ложках.

Зате завжди любив красивих дівчат, дружив одночасно з декількома. Ерделі, в дворі якого я працював, якось завважив: “Мітейку, а то хто вас там чекає?” – “То дівчата, що я з ними дружу”. – “Чекайте, як: із чотирма одразу?” – “Ні, кажу, то ще п'ятої нема”.

Усі ті дівчата були з гарних інтелігентських сімей, але одружився я, зрештою, на круглій сироті. То був свідомий вибір, один із найправильніших у моєму житті. Ми з дружиною починали з хати без меблів, а разом надбали усе, що нині є. Ми прожили унікальне життя!

- Вашої дружини нема кілька років уже, а у вас на пальці завжди обручка. Давно хотілося спитати: ви носите її в пам'ять про неї?

- Я навіть у думці би не мав ото зняти! Вона заслужила!

- Що вона для вас означає, ця обручка?

- Я ж вінчався! Таємно, у Неліпині нас повінчав отець Бокотей, який тоді щойно повернувся із заслання (художник на мить замовкає, йому на очі навертається сльоза, – авт.). А в останні роки дружина хворіла, я її доглядав, обслуговував. Це не якась собі похвала, ні, бо вона за свою відданість і любов до мене заслуговувала у стократ більше! На що вона була здатна, на яку пожертву – то щось неймовірне! Вона для мене була музою, дружиною, радником, товаришем, підтримкою... Усім! Були такі моменти, коли ми залишалися зовсім без грошей. Мене тоді якраз виключили зі Спілки. Я мав 5 рублів у кишені, приходжу, розчавлений, додому, й кажу: “Іду в гори мальовати!” Вона дає мені шматок солонини, і каже: “Їдь і не журися, тут усе буде в порядку”. Дружина тоді в декреті була – якраз друга донька народилася, то вона вночі шила бюстгальтери, здавала на швейну, і з того жили. А я собі пішов у гори малювати, там у людей щось заробив, аби прохарчуватися, а за 10 днів намалював багато робіт. Потім стало легше. А вона терпеливо чекала, ніколи не падала духом. Ми в гармонії були все життя.

- Ви – віруюча, церковна людина... Скажіть, що таке Бог? Як ви його відчуваєте у своєму житті?

- Я відчуваю Бога постійно і всюди – навіть у маленькому листочку, у квіточці. Маю переконання, що все наше оточення – то є Бог. Тому я без Нього не буваю. Це моє трактування, тому бути фальшивим десь у якійсь деталі – це вже гріх. І ще – ми там вище з вами говорили про любов. Так от, вона має наповнювати весь простір вздовж і впоперек, не сміє бути місця ненависті. Так, є багато зла, є злі люди, але для чого їх ненавидіти? Їх треба жаліти, бо вони уже дуже нещасні – тим, що злі. Вони уже покарані. Мене часто питали, чому я не критикую бездарність. Пояснював, що нема чого критикувати, бо у нього нема таланту, він уже й так покараний, нащо мені ще раз робити йому боляче?

- А чи є в житті таке, що ви не зробили і шкодуєте про це?

- Шкодую, що мало написав. Правду кажучи, я завжди не мав на творчість стільки часу, скільки хотілося б – була робота у Спілці, виставки, поїздки в пошуку талановитої молоді, робота із самодіяльними художниками... Це все заважало творчості, тому я часом навіть дивуюся, що встиг хоч те, що встиг. Але тішуся тим, що допоміг пробитися багатьом талановитим людям із районів області. Це добре, що вони зайняли свою нішу. Це добра плата за те, чого я так і не встиг.

Наше останнє інтерв’ю з Володимиром Микитою вийшло на його 94-й День народження, 1 лютого 2025 року. Попри пережитий інсульт художник майже щодня працював у майстерні.

З публікації 2025 року:

МОЯ ЦІЛЬ ЗАВЖДИ – ТВОРЧІСТЬ

Домовляємося про зустріч саме в його майстерні – він щодня приходить сюди, як на роботу. Щоправда, більше не їздить Ужгородом на своєму одвічному синьому «жигулеві» – попри звання і статки, академік десятки років користувався одним авто, ніколи не міняв його на престижну іномарку. Не має пієтету й до інших предметів розкоші – у його квартирі ніколи не було євроремонту, надає перевагу простій сільській їжі, причому, доки міг, готував її сам. Ця життєва позиція з певною аскезою – невід’ємний штрих до автопортрета Микити. Головне, що його цікавить у житті – творчість.

Останні два роки цю можливість художник виборює у свого тіла: чимраз важче довго стояти перед мольбертом, керувати руками, особливо після інсульту, бачити – через давню проблему з очима. Утім, він далі створює картини і бере участь у всіх виставках, що відбуваються в Ужгороді. А й навіть поза ним. Останнім часом Володимир Микита малює здебільшого пастеллю. Створює той зниклий для нас, сучасних, традиційний закарпатський світ, притаманний представникам Закарпатської школи живопису: сільські хати, гори, предмети традиційного побуту…

Цікавлюся в художника, що є передумовою для початку роботи: настрій, здоров’я та гарне самопочуття, ідея?

- Найперше має бути ідея, задум. Тоді починається процес. У будь-якому разі, це – не випадковість. Раніше у мене був певний режим, якого я роками дотримувався, за яким працював. Має бути ціль життя, при якій формується програма, всі твої життєві процеси. Моя ціль завжди – творчість. Але тепер режиму, за якого є можливість щоденно працювати, важко дотримуватися через немічність тіла. Це дуже складна ситуація для мене, я себе не впізнаю.

Художник каже, що важко щоденно боротися за творчість зі своїм тілом.

- Мені важко, бо я при такому не жив. Я змагаюся зі своїм тілом. Воно міняється до невпізнаваності, по всіх напрямках: слабне зір, зникає сила в руках та ногах. Інсульт, знаєте, – паскудна хвороба. Вона притупляє всі відчуття, – ділиться академік.

Володимир Васильович переходить на притишений голос:

- Зізнаюся вам, що тепер я здебільшого малюю уві сні. Справді, дуже часто сниться сам процес, картини, чітко бачу сюжет і навіть фарби. Деколи, якщо вдається запам’ятати сон, я беру ці ідеї і щось втілюю в реальності. Деколи буває таке, що уві сні приходить рішення щодо роботи, над якою в цей час працюю, тоді також доробляю так, як побачив, – розповідає художник.

Питаю, як можна малювати, коли не бачиш чітко предмети.

- Я дійсно чітко не бачу – все, як у тумані. Тут багато допомагають доньки. Наприклад, якщо треба розібратися з тоном фарби, то питаюся їхньої поради: «Який саме це зелений?». Дають той, який потрібно. Через це тепер переважно працюю з пастеллю – це дає більше свободи при моєму зорові. Але я малюю, як сліпий, – то факт! Колись Бетховен писав музику, яку не чув. Я в дещо схожій ситуації, – каже Володимир Микита.

- А як розумієте, що все, це – останній штрих?

- Робота готова тоді, коли у мене формується відчуття: або ще чогось не вистачає, або вже все, можна рамувати.

Насамкінець не можу не спитати академіка порад, як дожити до 94 років і бути у формі настільки, щоб проводити персональні виставки у столиці.

- Знаю, що у вас десятиліттями була відпрацьова певна система фізичних вправ. Чи в цьому весь секрет?

- Так, я щоранку роками, десятиліттями підряд починав із зарядки та обливання холодною водою, також притримувався певного режиму в їжі. Тепер теж частково виконую це: після інсульту не міг підняти відро з водою, але ми вирішили питання – просто менше набирали води. Фізичні вправи, які можу виконати, – гімнастика, дихання, елементи йоги, – все дає свій ефект. А головне – творчість. Я це все роблю, аби мати змогу малювати далі. Не уявляю, як це – жити і не малювати!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото авторки та Сергія Гудака