Від Сколе до Мукачева: неймовірна веломандрівка Рудольфа Вацека 1912-го року

Поляк проїхав 120 кілометрів Карпатами, зробив десятки світлин краєвидів, архітектури та людей, а також написав детальний репортаж про цю поїздку.

«Для пристрасного велосипедиста-туриста гори завжди привабливіші, ніж рівнини. Гірські серпантини, на підкорення яких деколи потрібно кілька годин, не люблять лише ті, хто хоче похвалитися великою кількістю подоланих кілометрів за короткий час. На щастя, таких небагато. Тип гонщика-велосипедиста все більше зникає в нашій країні, і велосипедист-турист бере верх. Цю здорову і корисну тенденцію можна помітити як серед школярів, так і старших людей, а особливо – у велоклубах, як от у Львові, так і в новоорганізованому в Кракові, де більше уваги звертають на велосипедні мандрівки, відсунувши перегони на другий план».

Такими словами у журналі Wędrowiec: pismo illustrowane poświęcone turystyce i sportowi w kraju i zagranicą («Мандівник: ілюстрований журнал, присвячений туризму та спорту в краю та закордоном») за 1912 рік Рудольф Вацек розпочав свій «велосипедний» репортаж про поїздку Карпатами.

Початок мандрівки: злива, багнюка та розмиті дороги

Поляк Рудольф Вацек (пол. Rudolf Wacek) був мешканцем Львова початку 1900-х років, ентузіастом спорту, першим велотуристом, а невдовзі – професором львівської гімназії, спортивним організатором та письменником-публіцистом. Також Вацек відомий як багаторічний президент львівського футбольного клубу «Погонь» та керівник спортивної редакції радіостанції у Львові. Автор багатьох книг, зокрема «Do Anglji i Norwegji rowerem», «Rowerem po Europie», «W polskich kniejach» та «Wspomnienia sportowe».

Понад 110 років тому велоґуру організував велотур для студентів – членів Спортивного клубу, – про який так детально написав, що виникає бажання його повторити. Хоча б віртуально. Любителям велосипедів не заважали ні «жахливий стан наших доріг, який може відбити бажання їздити навіть у найзапеклішого велосипедиста», ні «вибоїни на вулицях Львова, які можуть набриднути навіть пішоходу». Поїздку в Карпати запланували у дні П’ятидесятниці, точкою старту обрали місто Сколе, а кінцевим пунктом призначення – Мункач (сучасне місто Мукачево у Закарпатській області України, що у ті часи входили до складу Австро-Угорської імперії).

Коли велосипедисти вже вирушали у мандрівку із залізничного вокзалу Львова, а це був вечір суботи, почався сильний дощ, і група, яка обіцяла бути чисельною, зменшилася до семи чоловік. Інші приходили на станцію і, вибачаючись, бажали мандрівникам щасливої дороги. Самого ж Вацека, як головного в команді, дуже порадувала така скромна кількість учасників, «адже багатолюдні та далекі велопрогулянки, особливо в гори, зазвичай не вдаються».

Об 11 годині вечора група прибула в Сколе. Була темна ніч, човгаючи багнюкою від вокзалу до міста, вони знайшли готель, сторгувалися з подружжям Вайнфельдів за ціну на нічліг, і, з надією на хорошу погоду зранку, пішли відпочивати. Наступного дня велосипедистів розбудив стукіт крапель дощу по ринвах – лило немов із відра. Уся Сколівська улоговина була вкрита темними хмарами, а траса перетворилася на багнюку. Вацек навіть поставив на голосування питання, чи їхати далі, чи повертатися потягом до Львова. Однак злива не злякала нікого.

«Прекрасне місце, сховане серед просторих карпатських лісів»

Початок мандрівки Рудольф Вацек детально описує у своєму репортажі:

Тож ми сіли на сталевих коней і виїхали зі Сколе дорогою на південь, вгору по річці Опір. Відразу за залізничним вокзалом минаємо праворуч розкішний палац панів Гредлів, власників Сколе та великих лісових масивів на Скольщині, а ліворуч фабрику та величезні склади деревини. Це Демня – багатотисячне поселення робітників. Невисокі, одноповерхові будинки, охайні, перед кожним садок, повний квітів, позаду невеликий клаптик поля, усі вони належать «панству Сколе», призначені для робітничих сімей, на протилежному березі села можна побачити залізничну колію, що веде через Славсько до Лавочного.

Семеро мандрівників рухалися хребтами гір, які в цій частині Карпат називаються Бескидами, й невдовзі побачили будівлі курортної колонії в Гуті Коростівській. Вацек пише:

Після короткого відпочинку ми продовжуємо нашу подорож. Дорога стає все крутішою і крутішою, оскільки ми залишили долину Опору, однак ми не відчуваємо втоми, тому що нашу увагу займають нові і все красивіші краєвиди. Це прекрасне місце, сповнене чарівності, сховане серед просторих карпатських лісів, з чудовою купальнею в гірській швидкій річці, ніби створене для літнього відпочинку.

Уже перед селом Козьова мандрівникам довелося злізти з велосипедів і чотири кілометри рухатися пішки, перетинаючи першу гору на своєму шляху до Мукачева. На вершині Рудольф Вацек організував довший припочивок, а поки група діставала провізію, почало прояснятися, і із-за хмар показалося сонце. Відпочивши годину, усі жвавіше продовжили поїздку.

Рудольф Вацек так описує подальшу мандрівку:

Спуск з гір красивим серпантином винагородив нас за труднощі, які ми зазнали досі; гарним темпом минаємо село Орява і досягаємо більшого гірського села Тухолька. Тут дорога розходиться у двох напрямках: одна гілка веде прямо на південь через Климець до угорського кордону і далі до Мункача, інша повертає на Сможе, відоме своїми ярмарками худоби. Між Тухолькою праворуч і Климцем лежить величезний гірський кряж з перевалом Лізія. Це найскладніша і важка частина для туриста на шляху до Мункача.

Здолавши перевал, велосипедисти навіть не відпочивали, – дорога постійно спускалася вниз, тож їзда на велосипеді вільним ходом була своєрідним передихом. Опівдні вони вже стояли у Климці перед гостинним домом подружжя Єнджейовських, і все було готове до їхнього нічлігу.

«Обличчям до угорської сторони»

Наступного дня учасників подорожі, які підкріпились і виїжджали з Климця, супроводжувала гарна погода. Ще один складний перехід чекав на мандрівників попереду – «на угорському кордоні».

Вацек пише:

Стоячи обличчям до угорської сторони, ми бачимо праворуч виразну, могутню, куполоподібну форму вершини Пікуя, а ліворуч – похмурий і грізний, дикий і безлюдний хребет Ґорґан, що різко відсікається від Бескидських гір. Унизу сяє срібна стрічка Латориці, над якою біліють чистенькі верецькі (село Нижні Ворота у той час мало назву Верецьки) хати, зеленіють садки, серед яких то тут, то там виривається блискуча церковна башточка чи купол сільської церкви.
22-кілометровий спуск із Бескидів до Верецьок викликав справжнє захоплення у пілігримів. Дорогою їм трапилася мить, коли люди розходилися з вечірньої служби в церкві, тож велосипедисти могли досхочу роздивитися святковий одяг місцевого населення і завести з ними розмову.

Рудольф Вацек так описує ту ніч:

З Верецьок ми проїхали близько 15 кілометрів лісами, коли настала ніч. Настав час думати про відпочинок. Дорогою ми натрапили на будиночок лісника, господар якого дозволив нам спати на копиці сіна. Підкріпивши сили кислим молоком і картоплею, які приготувала послужлива господиня, ми кинулися на сіно і заснули кам’яним сном. Проте це задоволення тривало недовго: пронизливий холод гірської ночі, особливо після дощового дня, застав нас так зненацька, що ми прокинулися зі стукотом зубів. Недовго думаючи, кожен почав підкопувати під собою сіно, і незабаром із копиці сіна було видно лише сім голів. Майже стоячи, ми спали до світанку.
Наступного дня подорож продовжили. До Мукачева залишалось 50 кілометрів – вниз за течією Латориці. Рудольфові Закарпаття сподобалось:

Край казковий, і чим далі на південь, тим він красивіший; озираючись на північ, ми бачимо кілька вищих гірських хребтів, які ми залишили позаду. Скрізь вкриті різними відтінками зелені, чаруючі для ока краєвиди. Серед тутешніх пагорбів височіє мисливський замок графа Шенборна – впливового магната, якому належали цілі Карпати від кордону з Галичиною до широких родючих низовин за Мункачем. Його ліси, які дбайливо оберігають від вирубки, кишать всілякою дичиною. Корчма тут чудова, їздити як по асфальту, тим паче, що 10 кілометрів до Мункача, Карпати позаду і ми вже їдемо Угорською низовиною.

120 кілометрів та 60 фотографій

Невдовзі мандрівники побачили удалині самотній пагорб із замком. І вже опівдні прибули у кінцевий пункт призначення. До відправлення потяга залишалося недовго, тому, лише глянувши на фортецю і погулявши Мукачевом, «яке мало чим відрізнялося від наших провінційних містечок», велосипедисти подалася на залізничний вокзал. Попереду була дорога додому через Лавочне та Сколе, що вела їх новими куточками Карпат з віадуками та тунелями.
Троє учасників мандрівки вперше побачили гори, п’ятеро вперше відвідали тогочасне Закарпаття, і всі зійшлися на думці, що поїздка велосипедом принесла їм набагато більше задоволення, ніж подорож потягом.

Я спробував вислухати думку моїх юних товаришів про подорож, і всі одноголосно зізналися, що вперше зрозуміли, яка різниця між поїздкою залізницею та поїздкою колесом, яке задоволення вони отримали, їдучи зі Сколе до Мункача: досхочу насолоджувалися гарними краєвидами, зупинялися де заманеться, фотографували що заманеться. А повертаючись з Мункача до Сколе – потягом летіли Карпатами на запаморочливій швидкості, від тунелю до тунелю, від долини до долини, від станції до станції, втомившись від хаосу відчуттів, дискомфорту від монотонного стукоту коліс і диму від двигуна,
– підсумовував Вацек.

У 1912 році учасники велозаїзду зі Сколе до Мукачева проїхали 120 кілометрів велосипедами, зробили близько 60 фотографій краєвидів, людей у народному одязі по обидва боки Карпат, сільських будинків та церков… Задоволені поїздкою та гарно проведеним часом, мандрівники дісталися Львова, дорогою запланувавши нову велопоїздку у незвідані куточки Карпат.

Михайло МАРКОВИЧ

Джерело: Culture.pl