«Вирій. Простонеба»: Альона Гудкова, Іван Уривський та Леся Патока про перший в Україні етнічно-електронний фестиваль з дрескодом

Цього літа Київ готує абсолютно нову культурну подію — етно-електро фестиваль «Вирій. Простонеба». 9–10  перформанс-павільйон «КИТ» перетвориться на живий простір, де традиції об’єднаються з сучасною музикою і театром, а гості стануть не лише спостерігачами, а частиною дійства.

Ідея «Вирію» народилася ще до повномасштабної війни — з любові до української культури, але без стереотипів. Це фестиваль про сучасну Україну, яка не забуває коріння, але й не боїться експериментів. Тут оживають старі історії, але в новому форматі — з електронними ритмами, новим театром і неймовірними візуальними образами.

У центрі — інсталяція українського «села», створена режисером Іваном Уривським і його студентами, де глядачі можуть взаємодіяти з акторами та зануритися в ні на що не схожу атмосферу. Візуальне оформлення — справа Лесі Патоки, яка відповідальна за костюми та художнє рішення фестивалю, створюючи сучасний український стиль без жодних кліше.

Все це — під керівництвом Альони Гудкової, ідейної натхненниці, яка вкладає у проєкт не лише ідеї, а й віру у силу культури і мистецтва, особливо в такий складний для країни час.

Ексклюзивно для ELLE.UA ми поговорили з Альоною, Іваном та Лесею — про їхні ролі, виклики і очікування. Вони розкажуть, як створюється «Вирій» і чому він важливий саме зараз.

Альона Гудкова — авторка ідеї фестивалю

Цей фестиваль народився ще до повномасштабної війни. Що з того, про що ви мріяли тоді, залишилось у фінальній версії — а що змінилось радикально?

На момент, коли мені прийшла ця ідея, я вже сім років займалася «Куражем». Це був проєкт, у якому все було зрозуміло, і я відчула, що готова до чогось нового. Мені завжди була близька українська естетика, я обожнюю електронну музику, театр, перформанс, містичність, обрядовість і народні традиції. Мені захотілося зробити творчий стрибок у щось зовсім інше — і так почав формуватися «Вирій».

Від самого початку я уявляла цей фестиваль саме у Пирогові — локація стала відправною точкою візуалізації. На 24 лютого 2022 року в мене навіть була призначена зустріч щодо цього проєкту, яка, звісно, не відбулася.

Коли я повернулася в Україну з вимушеної еміграції, зрозуміла: ця ідея не полишає мене. Хотілося створити щось, що викличе вау-ефект — чесно кажучи, навіть не стільки в українців, як в іноземців. Було важливо запросити світ до нас. Ми справді робимо на цьому акцент — і віримо, що це стане потужним сигналом для артистів з інших країн.

Мені хочеться підтримувати креативний ринок — тому що саме у переломні моменти, під час воєн, народжується найактуальніше мистецтво: поезія, музика, живопис. І «Вирій» для мене — про цей момент.

Щодо змін — концепція збереглася, але значно розширилась. Локація інша, але загальна ідея доросла й трансформувалась — органічно, разом з нами і часом.

Назва фестивалю — «Вирій» — звучить дуже особисто. Для вас це більше про втечу, мрію чи, навпаки, про повернення до себе?

Назву вигадала я. У ній — і птахи, і потойбіччя, і глибинна пам’ять. Це слово ніби вібрує — для мене воно більше про повернення. До себе, до культури, до мрії, яка була ще до війни.

А потім усе почало складатися: з’явився Іван Уривський, з’явилася Леся Патока — мої опори. А далі воно вже понеслося саме собою. І мушу визнати: я не все контролюю. Процес пішов дуже органічно. Кожен у команді відповідає за свою частину, і це працює. Я просто зібрала людей із непересічним баченням — і в цій історії я радше менеджерка. Мій хист — правильно формувати команди.

Як ви обирали артистів, режисерів, команду? Це більше інтуїція, коло довіри — чи були чіткі критерії, з ким резонує ідея?

Про Лесю я подумала одразу — вона єдина в своєму роді. Щойно я побачила перед очима картинку «Вирію», я зрозуміла: її може втілити тільки вона. Мені було потрібно досягти того рівня краси й божевілля, які дає саме Леся. У світі, де всі стали дуже прагматичними, мені була потрібна її ірраціональність. Єдине, чим я її обмежила — це бюджет. У всьому іншому вона мала повну свободу.

З Іваном Уривським було ще цікавіше. Я взагалі не бачила жодної його вистави до нашого першого дзвінка. Просто знала, що він мислить нестандартно. Подзвонила й сказала:

— Ваня, це Альона. Я хочу зробити фестиваль. З тобою.

Він відповів:

— Я ніколи не робив фестивалів.

Я запевнила:

— Це супер просто.

І він:

— Ідеально. Давай.

Вже потім, звісно, я передивилася майже все, що він зробив, і зрозуміла, наскільки він потужний режисер.

Через велику зайнятість Ваня вирішив залучити до роботи студентів, і тепер молоді люди працюють одразу з великою сценою — це дуже класно.

Потім я написала Паші Вржещу з проханням супервайзити створення логотипу. Якщо чесно, це був акт сміливості з мого боку — я дуже хвилювалася, бо Паша для мене — жива легенда рекламного світу. Але він також відповів: «Мені цікаво». І підключився до роботи з нашим дизайнером.

Згодом долучилося архітектурне бюро FORMA — вони робили для нас проєкт «КИТ», а тепер займаються забудовою території фестивалю. Потім ми запросили comilfo decor — неймовірних декораторів, з якими в Лесі трапився повний метч.

Фактично моя роль — зібрати сильну команду, яка буде резонувати одна з одною, і не втручатися в процес. Я впевнена: це буде щось зовсім нове для України.

Чого очікувати від «Вирію» тим, хто туди приїде? Це перформанс? Атракція? Простір для втечі?

Це фестиваль досвіду. Будуть музика, перформанси, сцени. Але головне — це естетика: можливість викупати свої очі в красі, побути в іншому ритмі, прожити щось нове.

Ми хочемо, щоб було гарно, смачно, з класною музикою і з дрескодом. Бо для нас візуальність — важлива частина простору. Але водночас ми розуміємо, що не всі хочуть «заморочуватись», тому залишили спеціальну категорію квитків — майже удвічі дорожчих. Вони для тих, хто просто хоче прийти й подивитися, не дотримуючись дрескоду. Ми це формулюємо так: ми поважаємо межі інших, але й наші — теж варто поважати. Порушення — платне.

Яка ваша мотивація створити «Вирій»? Що ви хочете сказати цим фестивалем — Україні й світові?

Як і всі свої проєкти, я роблю «Вирій» насамперед для себе. Для своєї команди. І для своєї, вже доволі великої, бульбашки — людей, які, як мені здається, готові до цього досвіду.

Моя роль — створювати й дарувати натхнення. А ще — дарувати досвід. І, звісно, показати світові класний український івентовий продукт, який справді можна презентувати іноземцям. Я дуже сподіваюся, що вони будуть вражені — красою, деталями, загальною естетикою. Бо естетика подій у нас досі недооцінена, а саме вона формує свідомість.

Подивіться на людей, які живуть у містах з гарною архітектурою, продуманим міським середовищем — вони інакше відчувають світ. Те саме в мистецтві: у спектаклях Уривського дуже багато естетики, дуже точне музичне аранжування. І через цю естетику ти занурюєшся у твір, проживаєш його глибше. Я б хотіла, щоб на «Вирії» сталося таке ж занурення. Щоб сталося полегшення.

Бо йде вже четвертий рік війни. Усі страшенно втомлені. І людям потрібна надія. Коли ти робиш велику історію, вкладаєш гроші, отримуєш підтримку партнерів — це надихає. Люди бачать, що хтось «божевільний» продовжує щось створювати. І це важливо.

Кілька днів тому були обстріли. І я отримала повідомлення:

«Ми не спали всю ніч і обирали собі костюми на «Вирій».

Ось чому це все має значення. Бо без віри, без очікування, без опори — ми починаємо падати. А сьогодні віра — це найцінніша валюта.

Іван Уривський — режисер перформансу

Ваша частина у «Вирії» — це перформанс, який триває без зупину. Як ви працюєте з часом, якщо немає початку, кульмінації й фіналу?

Попри те, що я ніколи не був на подібних фестивалях і лише уявляю собі, як це виглядає, сама режисерська задача мені дуже сподобалась. І локація — теж: для мене простір має величезне значення. У театрі є сцена, і вийти за її межі — завжди виклик. Це новий, незвичний досвід. Я включився і долучив своїх студентів — вони, власне, й робитимуть основну частину роботи. Бо це не проста лінійна історія, де є чіткий наратив. Тут кожен бачитиме свою версію події. Загальну картинку охопити практично неможливо. Ви просто стаєте частиною чогось — але чого саме, зрозуміти важко. І саме в цьому, на мій погляд, полягає краса. Кожен зможе доторкнутися до чогось глибоко особистого — через свою чутливість, свій досвід, своє сприйняття музики, тіла, свободи. А ми лише допомагаємо цьому набути об’ємності.

Я не став би називати це виставою чи навіть перформансом. Це радше момент, вирваний із життя певних людей. Але якщо в театрі час стискається, то тут, у просторі «Вирію», він навпаки — розширюється. Ви ніби потрапляєте у життя інших, і в якийсь момент — зливаєтеся з ним. І питання часу тут справді ключове. Бо в театрі, в опері, тут — зовсім різне відчуття темпоритму. У театрі ми можемо прогнати виставу з глядачем і щось скоригувати, а тут ми вперше побачимо все безпосередньо під час «Вирію». У цьому, звісно, є певна небезпека. Але в цьому ж — і найцікавіше. Це азарт.

Центральна декорація вашого перформансу — українське село. Як ви його бачите: як стилізацію, відтворення чи інтерпретацію?

Це, скоріше, умовне село. Умовне місце, де живуть люди. Насправді це звичайна історія про дві родини, які з’єднуються. Звичайна — в найкращому сенсі цього слова. Ми не вигадуємо спецефектів, складних сюжетів чи символічних ребусів. Це — спостереження за життям. За людьми, яких ми, можливо, не можемо торкнутися, але можемо побачити. Можливо, вони з іншого виміру. Можливо, їх уже немає серед нас. Але от вони з’явилися на цій локації — і просто живуть там.

Цей простір додає фестивалю об’ємності. Я не можу нічого точно обіцяти, бо це складно спрогнозувати чи відтворити в репетиціях. Але ідея народжувалася саме як село-паралель: як світ, у якому живуть люди — не персонажі, не ролі. Люди.

У нас є актори, є костюми, є реквізитори. Лише реквізиту для «села» понад 220 позицій. Ми намагалися піти від того стереотипного образу українського села, який досі часом експлуатується в театрі. Це результат багатовікових спроб нас знищити: село показували примітивним, виключно аграрним, позбавленим культури. Але ми прагнемо навпаки — показати розмаїття, глибину, справжню людяність. У нас немає мети щось буквально реконструювати. Ми створюємо простір, у якому разом існують і актори, і глядачі.

Як проходять репетиції студентів?

Наразі вони працюють над концептом: прописують сцени, задачі. Прорепетирувати це в класичному сенсі неможливо — буде багато імпровізації. Весь перформанс триватиме два дні у реальному часі. Звісно, якісь мікроепізоди ми готуємо, певні задачі акторам ставимо. Але ми не в театрі — тут немає чіткої форми, немає контролю. І це цікаво.

Я тут радше як куратор чи ментор. Для мене важливо, щоб студенти взяли на себе цю відповідальність, спробували, розкрили себе. Для багатьох це перший шанс сказати щось своє. І водночас — ми працюємо і з професійними акторами, які допомагають тримати баланс.

Чому ви вважаєте, що проведення такого фестивалю саме зараз, на четвертий рік повномасштабної війни, важливе? Що це — на часі, з точки зору культури, музики?

Мені складно сказати, що є «на часі», а що ні. Бо й про театр досі закидають, що «не на часі». Але я точно знаю: українська музика має жити — вона завжди на часі. Її століттями намагалися знищити, і тому її звучання — вже акт спротиву і пам’яті. Цей фестиваль — про музику, історії, людей, які зливаються з цими історіями. Те саме і з театром: це подія, де є виконавці, актори, музиканти, глядачі — і відбувається злиття. А ще — це про збереження, передачу і нове прочитання традицій.

Хтось, як я, уперше почує конкретного виконавця, відкриє для себе фольклорну пісню — і це вже діалог. А діалог завжди потрібен. Бо колись, як на мене, ми надто багато відпустили свого і взяли чужого. І зараз це складно виправляти.

«Вирій» — це спроба зблизити українців. Створити простір, де традиція отримує нову форму, де з’являється емоція, картинка, переживання. А отже — свідомість. Можливо, він зробить нас трішки кращими. А можливо, ні. Але ми повинні спробувати.

Леся Патока — артдиректорка

У чому ви вбачаєте свою місію у «Вирії»?

У тому, щоб завдяки Альониній мрії показати сучасну, сильну Україну — без шароварщини. Бо, щоб відмовитися від неї, справді має пройти час. А я досі бачу у 2025-му році дітей у пластикових вінках на сцені. І сперечаюся з вихователями, бо вірю: естетика та відчуття культури виховуються змалку. Залежно від того, яку вишиванку ти вдягаєш на дитину, що вона слухає — формується її свідомість.

Моя місія — створити неймовірну концентрацію краси. Як артдиректорка, я роблю понад 100 костюмів: для Freedom Jazz, для інсталяції, для всієї команди «Вирію». Майже 40 людей будуть задіяні в театральній частині — вони мають стати візитівкою фестивалю. В основі — сучасна українська етніка. Ми не про шаровари, ми про стильну, переосмислену Україну. Про ту, яка десятки разів спопелялася і знову вставала, яка народила новий культурний код і вже має бренди, що цей код транслюють.

Альона принесла слово «вирій», і це слово — дуже сильне. Воно про птахів. Про тих, хто відлітає, і про тих, хто обов’язково повернеться. У мене багато друзів за кордоном, і вони спеціально купують квитки, щоб бути тут у серпні. Подруга везе з Німеччини трьох дітей, бо я їй сказала: «Хочеш прищепити любов до України — покажи їм Вирій».

Це фестиваль, після якого хочеться не просто відпочити, а надихнутися. Підняти свою естетичну планку. Закохатися. Одружитися. Навіть весілля — не обов’язково традиційне — хочеться святкувати з українським присмаком, красиво й щиро. Це теж частина місії — надихати, давати людям любов до культури, до себе, одне до одного.

Як ви формуєте команду і творчу спільноту «Вирію»? Яких людей шукаєте — і що для вас справжня цінність у цій співпраці?

Ми шукаємо унікальних майстрів по всій Україні. Хтось щось плете, хтось малює, хтось вирізає з дерева — це дуже класно, по-справжньому. Зі мною, наприклад, працюють дівчата з Тернополя, які займаються вишивкою. Вони розробляють орнаменти для костюмів команди «Вирію» і для мешканців нашого села. Ми збираємо всіх неймовірних людей з різних куточків країни, які готові долучитися — і дуже відкриті.

Регулярно в наші соцмережі приходять повідомлення на кшталт: «Ми такі-то й такі, готові приєднатися, навіть безкоштовно, просто за квитки». Це неймовірно надихає. Я справді думаю, що про це важливо говорити, бо багато хто сумнівається, думає: «Ми, мабуть, недостатньо класні, щоб їм написати». Але ні — писати треба! Цілком можливо, що ми шукаємо саме вас. І саме вас нам не вистачає.

Я взагалі відчуваю зараз велику кризу в людях енергійних, тих, хто горить, хто живе на енергії. Четвертий рік війни, всі виснажені, багато хто емоційно вигорів. Тому коли в команді з’являються ті, хто щиро каже: «Боже, як нам подобається ця ідея! Ми готові, ми не будемо спати» — я думаю: «Невже ще є такі люди?» Це безцінно. Це не про гроші. Це те, чого не купиш. І таких людей стає все менше. Їх треба дуже берегти.

Як склалася ваша творча взаємодія з Альоною Гудковою на цьому проєкті?

Альона — це людина, яка просто прийшла і сказала: «Все, що ти любиш — реалізуй. І я дам тобі можливість зробити це в масштабі». Вона не обмежувала мене ні у формах, ні в ідеях. Звісно, є бюджет, в його рамках ми й працюємо, але я ніколи не чула від неї фрази на кшталт: «Леся, це ніхто не зрозуміє». Навпаки, що б я не запропонувала — ми разом ідемо ва-банк.

Цей рівень довіри — безцінний для митця. Бо зазвичай у комерційних проєктах, у рекламі, мені часто кажуть: «Це надто красиво, але не для нашого ринку. Наші люди цього не зрозуміють». А я з цим не згодна. Я вважаю, що наша аудиторія готова до складного, красивого, глибокого. І якщо ми самі не будемо це робити — то хто?

З Альоною усе інакше: вона довіряє мені як художниці. Я роблю свою «махіну», час від часу надсилаю їй якісь бекстейджі, референси, а вона відповідає: «Вау, вау, вау». І цього мені достатньо, щоб продовжувати. Головне — залишатися в межах бюджету, а далі — повна свобода. Це велика рідкість. І це надихає.

Ми багато говорили з нею про те, що «Вирій» — це певна революція. Так, першопрохідцям завжди важко. Як каже моя мама: якщо тобі плюють у спину — значить, ти йдеш попереду. І ми точно підемо. Ми точно зробимо помилки, ми точно щось не передбачимо — але потім усе розберемо й зробимо краще. Бо тільки ті, хто пробує — змінюють світ.

І я дуже вдячна команді за те, що вони погодилися, наприклад, зробити окремий акцент на дрескоді. Це теж частина культури, частина сенсу. Ми не просто проводимо фестиваль — ми створюємо простір нового діалогу.

Фестиваль «Вирій» — це не тільки музика й простір для зустрічей, а й естетична подія. Звідки виникла ідея дрескоду і навіщо він узагалі цьому фестивалю?

Я дуже хотіла виділити цю тему окремо. Бо, на жаль, у нас в Україні досі немає культури підготовки до фестивалів. Навіть у театрі, навіть на червоних доріжках не всі цього дотримуються. А ми жартуємо, що «Вирій» — це вже свого роду наш український Met Gala. І хто знає — може, це буде наступний фестиваль. Але зараз важливо хоча б почати.

І це непросто. Це як величезна глиба, яку ми намагаємося зрушити з місця. Так само, як Іван Уривський зрушує глибу «не запізнюватися на спектаклі». І я не чекаю, що всі одразу це підхоплять. Але навіть якщо 50% гостей готуватимуть образ — це вже перемога. А ми бачимо, що готуються. Пишуть мені, дівчатам, питають, що вдягати, щось шукають, шиють, замовляють.

За кордоном це звично: люди купують квитки за пів року і починають готувати костюми не з примусу, а з насолоди. Це процес, у якому ти можеш перевтілитись: стати феєю, мавкою, птахом. У нашому випадку — обрати образ, натхненний українською міфологією. Це не про зручність чи обов’язковість, це про емоцію, кайф, про самовираження. Хочеться, щоб люди почувалися зірками фестивалю, щоб їх зупиняли й просили сфотографуватись. Це абсолютно нормально — хотіти виглядати особливо.

Я щиро вірю, що пройде кілька років — і цей фестиваль буде місцем, куди стрітстайл-фотографи Європи приїжджатимуть за референсами. Щоб у Pinterest не тільки Burning Man і Coachella, а й «Вирій» був — як джерело натхнення.

А як бути чоловікам? Їм, мабуть, складніше знайти щось «фестивальне» й стильне в українському дусі.

Так! І це велика проблема. Бо чоловіки дуже часто переживають — як вони виглядатимуть. Але ми багато говорили про це в команді: має бути комфорт. І є безліч варіантів. Наприклад, можна взяти образи із Західної України — там було більше святкових, декоративних речей. У чоловічих капелюхах використовували павичеве чи фазаняче пір’я — це традиція, це не вигадка. Це святковий стрій. Це можна й потрібно переосмислювати.

Можна стилізувати широкі штани, плахти, носити прикраси — перли, дукачі, каптари, м’яті лляні речі. Можна йти навіть у рейверських окулярах, але з українським символом — і це буде класно. Тут справа не у вишиванці — точніше, не тільки в ній. Тут про пошук свого образу з українським присмаком.

Чи змінюються костюми в процесі підготовки?

О, звісно! Ми відмалювали вже понад 200 ескізів. Бо з одного боку — є референси, є модборди, є фантазія, а з іншого — є реальність: бюджет, терміни, можливості майстрів. Інколи вишивальниці кажуть: тут можемо, а тут — ні. Ми постійно адаптуємо, шукаємо. Все, що є на студії, все, що є у друзів — іде в роботу.

Але головне — у цьому процесі є шалена енергія. Люди, які з нами працюють, не сплять ночами. Вишивальниці роблять майже по собівартості, бо закохані в ідею. І це — не про гроші. Це про відчуття, що ми всі творимо щось важливе.

А яким ви уявляєте сам фестиваль «Вирій» — яким він має стати для глядача?

Це дуже цікаво, бо я сама до кінця не знаю, що ми побачимо у фіналі. Напевно, я й не побачу всього фестивалю, бо працюватиму на бекстейджі — в мене буде сто людей у команді. Але я робитиму все, аби ті, хто туди прийшов, надихнулись кожною деталлю.

Я абсолютно впевнена в музичному лайнапі — це буде насолода. Як кажуть, «мед на ваші вушка». А ще має бути «мед на очі» — зі сторони сцени, зі сторони костюмів, візуальних рішень, атмосфери. Я впевнена, що буде смачний фудкорт, що Іван зробить театральне дійство, яке хочеться описати словом «заліпательне». Хочеться, щоб можна було взяти щось прохолодне, сісти й просто насолоджуватись — музикою, виставою, арт-об’єктами, прогулянками, всім.

І мені дуже хочеться, щоб навіть ті, хто цього року не дуже заморочився з образом, надихнулися побаченим. І вже після фестивалю одразу купили квиток на наступний рік — із думкою: «Наступного разу я прийду сюди в неймовірному образі й стану частиною цієї казки».

До зустрічі на «Вирії»:

9–10 серпня 2025 року,

КИТ перформанс-павільйон, ВДНГ, Київ.