Світ рівних. Інклюзивність в Україні у контексті війни

Інклюзивність означає врахування потреб усіх, хто може бути маргіналізований або виключений з поля зору, особливо через війну й під час воєнного стану. Питання інклюзивності охоплюють різноманітні групи — літніх людей, дітей, жінок, внутрішньо переміщених осіб, представників національних меншин, ЛГБТКІ+ спільноти та інших. 

Рада Європи робить значний внесок у створення інклюзивного та справедливого суспільства, де кожен має можливість реалізувати свій потенціал через забезпечення рівних прав для всіх громадян, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей чи належності до будь-яких груп.

В Україні ці питання набувають особливої гостроти, адже повномасштабне вторгнення росії триває вже понад три роки. Проблеми національних меншин і маргіналізованих спільнот серед ветеранів-військових, підтримка з боку суспільства тих, хто повертається з фронту, — все це перебуває у фокусі особливої уваги.

Зола Кондур

Проєктна менеджерка Ради Європи

Що особисто вас спонукало займатися проблемами інклюзивності?

Мій тато був єдиним ромом з освітою, який офіційно працював. Мій дідусь був лідером великого табору. До тата і його батька постійно зверталися люди для захисту їхніх прав і представництва інтересів, тож наша діяльність мені здається абсолютно природною. Коли я навчалася в Ізмаїльському державному педагогічному університеті, мій тато 1993 року заснував одну з перших ромських громадських організацій в Україні — Асоціацію ромів міста Ізмаїла. Він тоді лише розпочинав роботу. Спочатку я допомагала йому писати листи, потім — у проведенні заходів, вирішенні різних питань, почала викладати в центрі для ромських дітей. І так захопилася цією справою, що вже понад 30 років працюю у сфері захисту наших прав. Пам’ятаю свій перший тренінг у Києві: його організував ЮНІСЕФ, мене тоді у супроводі всієї родини привезли й перевіряли, чи все добре. Потім були тренінги Ради Європи, ОБСЄ, ЄЦПР, ООН і багато інших. Я проходила навчання для громадських лідерів у США. Всі ці заходи дали дуже багато знань у сфері прав людини. З часом я стала консультанткою Європейського центру з прав ромів, Ради Європи й ОБСЄ, вчилася  паралельно з роботою. В мене були чудові ментори, які навчили мене менеджменту, дипломатії, дали знання про гендерні питання. Я безмежно вдячна їм за це! У 2015 році я стала першою ромською жінкою, яка обійняла посаду заступниці голови Міжвідомчої координаційної групи з ромських питань при Кабінеті Міністрів України. Посланницею толерантності ПРООН України я була призначена у 2019-му, і вже сім років працюю в Офісі Ради Європи в Україні менеджеркою програм з антидискримінації, національних меншин, ромів і рівності. Іноді я думаю — могла би робити щось інше, наприклад, викладати або відкрити власну справу? Однак розумію, що й дотепер маю відстоювати права ромів, а особливо ромських жінок і вразливих груп населення; посилювати антидискримінаційне законодавство України через втілення стандартів Ради Європи.

Які стереотипи важливо усвідомити та відкинути в першу чергу?

На жаль, у нашому суспільстві досі існує величезна кількість стереотипів щодо ставлення до маргіналізованих груп. Зокрема, велика кількість людей сприймає ромів як таких, що не хочуть працювати, не хочуть змінювати своє життя або є лише крадіями, тобто таким певним соціальним злом. Мені здається, дуже важливо займатись подоланням цих стереотипів і розвивати нове ставлення до представників ромської національної спільноти, ветеранів та ЛГБТКІ+ спільноти. Рада Європи пропонує різні програми, в межах яких відбуваються тренінги для молоді з відкритим спілкуванням, відвертими розмовами, коли розвінчуються усталені стереотипи. Нещодавно у Страсбурзі пройшов Тиждень боротьби проти мови ворожнечі No Hate Speech, в якому брала участь величезна кількість молоді з різних країн. Під час цих обговорень ми обмінялися кращими практиками, як розбудовувати інклюзивне суспільство, вільне від упереджень.

Засоби масової інформації відіграють велику роль у таких змінах. У будь-якої вразливої групи є харизматичні особистості, тому важливо представляти широкому загалу історії успішних людей: як вони досягли своїх висот, з якими бар’єрами стикались, як їх долали. Для створення толерантного інклюзивного суспільства в Україні треба розповідати про різноманітність і багатокультурність українського народу ще на етапі дитячого садка й школи. Хочу наголосити — Рада Європи посилює національні засоби правового захисту від мови ворожнечі, працюючи з державними установами та з усіма зацікавленими сторонами на всіх рівнях.

Які кроки потрібно зробити, аби покращити ситуацію з інклюзивністю саме сьогодні?

Україна вже зробила дуже серйозні кроки в цьому напрямку. Розроблена державна програма «Єдність у розмаїтті», Ромська національна стратегія. Зовсім нещодавно затверджено План заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України. Цей план є надзвичайно важливим документом, він охоплює ключові сфери, передбачені Переговорною рамкою, зокрема: недискримінацію, протидію мові ворожнечі, використання мов національних меншин, освіту мовами національних меншин тощо. В цьому контексті треба активніше взаємодіяти з суспільством, співпрацювати з медіа, розповсюджувати більше інформації та долати негативні стереотипи.

Важливий акцент: Рада Європи надає підтримку у вигляді грантів громадським організаціям з метою посилення захисту від дискримінації всіх вразливих груп та дотримання прав національних меншин (спільнот), у тому числі ромів в Україні.

Як сприяти соціальному відновленню та інклюзивному розвитку після закінчення війни?

Дуже відповідальною буде робота не лише державних інституцій, громадських організацій, а й ЗМІ. Вкрай важливим є належне залучення представників національних спільнот, ветеранів, волонтерів до розробки та впровадження програм і планів відновлення, громадський контроль за їх реалізацією та освоєнням відповідних ресурсів. Потрібно посилювати міжсекторальну взаємодію, а також участь представників вразливих груп у процесі прийняття рішень на місцевому рівні.

Відновлення України має формуватися в контексті її майбутнього вступу до Європейського Союзу. Україна вже зробила багато кроків до ЄС через впровадження Угоди про Асоціацію, проте відбудовчі процеси мають тільки пришвидшити рух країни до набуття повноправного членства. І на цьому шляху одним з вагомих факторів стійкості України, що також може прискорити її відбудову, є потужне громадянське суспільство.

Олена Шевченко

Голова ГО Insight

Що особисто вас спонукало займатися питаннями інклюзивності?

Моя професійна та життєва стежка нерозривно пов’язана із за-
хистом прав людини. Я присвячую себе відстоюванню прав ЛГБТКІ+ спільноти, прав жінок і просуванню гендерної рівності. Для мене інклюзивність — це не просто термін, це глибоке розуміння того, що в нашому світі немає двох однакових людей. Кожен з нас унікальний, має свій набір потреб, викликів і життєвих обставин. Інклюзивність — це здатність бачити різноманіття й розуміти, що саме в ньому криється наша справжня сила, наш потенціал для зростання й розвитку.

Я сама є представницею ЛГБТКІ+ спільноти. Понад 15 років я активно допомагаю людям відстоювати свої права та невтомно борюся за законодавчу рівність для ЛГБТКІ+ людей в Україні. Як лесбійка, що прожила все своє життя в нашій країні, я щиро прагну, аби Україна нарешті поклала край законодавчій дискримінації щодо ЛГБТКІ+ людей і визнала наші сім’ї рівними з гетеросексуальними. Чому це так важливо? Тому що сім’я — це про життя. Сім’я — це фундаментальне право на щастя та безпеку, і воно має бути доступним для кожної людини.

Які стереотипи важливо усвідомити та відкинути в першу чергу?

Для ефективного просування інклюзивності в українському суспільстві та гуманітарній сфері критично важливо розвіяти такі стереотипи:

«Інклюзивність — це лише про людей з інвалідністю». Такий шаблон обмежує розуміння інклюзивності, яка насправді охоплює різноманітні групи, — літніх людей, дітей, жінок, внутрішньо переміщених осіб, представників національних меншин, ЛГБТКІ+ спільноти тощо. Насправді інклюзивність означає врахування потреб кожного, хто може бути маргіналізований або виключений з поля зору через упередження щодо «нормального» стандарту людини.

«Вразливі групи — це тягар або об’єкт жалощів». Таке ставлення підриває гідність людей і заважає розглядати їх як активних суб’єктів, що мають право на участь у прийнятті рішень. Вразливі групи мають унікальний досвід і знання.

«Інклюзивність — це дорога` примха, яку можна відкласти до кращих часів». Інвестування в інклюзивність — це інвестиція в якість і сталість майбутнього.

«Ми вже робимо достатньо для інклюзивності». Важливо постійно аналізувати прогалини, збирати розрізнені дані та бути готовими адаптуватися, адже потреби й виклики постійно змінюються.

«Інклюзивність — це лише про фізичний доступ». Хоча фізична доступність критично важлива, інклюзивність також стосується інформаційної, комунікаційної, соціальної та психологічної доступності. Це включає мову, формати інформації, психологічно безпечні простори, відсутність стигматизації та дискримінації, рівні права для всіх.

«Про потреби ЛГБТКІ+ не варто говорити у кризовий час/це не пріоритет/це західна повістка». Всі люди мають право на життя, гідність, захист, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.

Які кроки потрібно зробити, щоб покращити ситуацію з інклюзивністю саме сьогодні?

Задля покращення ситуації прямо зараз необхідні такі негайні кроки:

• Запровадити обов’язкове навчання: розпочати тренінги з основ інклюзивності, гендерної чутливості та роботи з різними вразливими групами для всіх співробітників державних установ, гуманітарних організацій — від керівництва до польових працівників.

• Залучити до діалогу місцеві об’єднання, що працюють із вразливими групами.

• Усунути законодавчу дискримінацію щодо ЛГБТКІ+ людей через ухвалення закону про цивільні партнерства та закон про захист усіх людей від злочинів на ґрунті ненависті.

• Принцип «Нічого для нас без нас» на практиці: забезпечити, щоб принаймні одна або дві програми були розроблені та реалізовані у тісній співпраці з представниками конкретної вразливої групи, з їхнім безпосереднім впливом на всі етапи.

Як сприяти соціальному відновленню та інклюзивному розвитку після закінчення війни?

Такі питання вимагатимуть системного та довгострокового підходу, що врешті-решт забезпечить стійкість і процвітання України:

• Закріплення інклюзивності на законодавчому рівні: впровадження інклюзивних принципів і стандартів у національне законодавство та політики, що стосуються відновлення. Йдеться не лише про права осіб з інвалідністю, а й про забезпечення рівних прав і можливостей для всіх груп населення.

• Інвестиції в доступну інфраструктуру: відбудова України має здійснюватися за принципом «Побудувати краще, ніж було» (Build Back Better), що передбачає створення повністю доступного фізичного середовища (транспорт, будівлі, громадські простори) для всіх, включно з людьми з інвалідністю, літніми людьми, батьками з дітьми.

• Розвиток інклюзивних послуг: в освіті, в галузі охорони здоров’я (забезпечення універсального доступу до якісних медичних послуг, у тому числі — до психологічної підтримки та реабілітації з урахуванням специфічних потреб різних груп); розробка програм, що сприяють працевлаштуванню вразливих груп; підтримка та посилення громадянського суспільства (забезпечення сталого фінансування та інституційної допомоги місцевих організацій, які працюють із вразливими групами); боротьба зі стигмою та дискримінацією (проведення національних кампаній з підвищення обізнаності та формування толерантного ставлення до всіх груп населення, що можуть бути стигматизовані, зокрема до ветеранів, ЛГБТКІ+ спільноти, ВПО); децентралізація та залучення громад; моніторинг та оцінка (чіткі індикатори) інклюзивності відновлення.

Катерина Приймак

Очільниця руху Veteranka,громадська діячка, ветеранка, парамедикиня

Що особисто вас спонукало займатися питаннями інклюзивності?

Вперше я стикнулася з відсутністю інклюзії, коли стала феміністкою й побачила, що попри відносно чисельну рівність жінок і чоловіків останніх чомусь всюди більше. Адже інклюзія — це про залучення всіх верств населення до суспільного життя для їхнього сукупного добробуту, реалізації прав і свобод.

Вся історія руху VETERANKA — про інклюзивність, адже ми прагнемо, щоб інтереси жінок були враховані. Найбільше відкриваються очі на проблеми, коли біда трапляється з близькими людьми і ти набуваєш особистого травматичного досвіду. Так сталося й зі мною, коли моя посестра, лідерка нашого руху Андріана Арехта отримала важке поранення — зламала хребет при звільненні Херсонщини. Тоді я зрозуміла, наскільки в нас все погано.

Які стереотипи важливо усвідомити та відкинути в першу чергу?

Стереотипи заважають інклюзивності, вони обмежують певні групи людей у їхньому залученні до загальносуспільних питань. Хотілося б розвіяти міф, що інклюзія означає лише доступний простір, — адже ці ідеї набагато ширші та глибші. Однак ми не можемо ігнорувати головне: щоб включити всі верстви населення в суспільне життя, має бути придатний простір абсолютно для всіх. Якщо говорити про людей з інвалідністю, вони перебувають вдома й вимушено ізольовані, робота онлайн не є виходом. Коли йдеться про представників ЛГБТКІ+ спільноти, вони мають відчувати себе в безпеці. Зміни треба починати з себе, і коли щось не так — не закривати очі на несправедливість, брати на роботу людей за їх здібності й таланти, незалежно від того, як вони виглядають.

Які кроки потрібно зробити, щоб покращити ситуацію з інклюзивністю саме сьогодні?

У нашій організації VETERANKA ми працюємо з питаннями інклюзії ветеранок від 2020 року. Це доволі широка програма: освітні модулі спільно з партнерами для опанування таких нових професій, як IT, інженерія, управління проєктами й залучення коштів. Наприклад, мовні курси чи сфера дипломатії стали відкритішими для жінок. HR‑тренінги, що допомагають компаніям розумітися на проблемах ветеранів, зокрема ветеранок. Підтримка фронту — забезпечення бригад, де воюють жінки, тому що не всі усвідомлюють їхні потреби. За ці роки повномасштабного вторгнення нам вдалося допомогти із забезпеченням 107 бригадам, підрозділам ЗСУ та Нацгвардії — від амуніції до автівок, дронів (це понад 120 млн грн у грошовому еквіваленті допомоги захисницям та їхнім підрозділам). Про потреби військовослужбовиць майже не говорять, хіба що про форму. Ми розробили й виготовляємо в нашому цеху жіночу форму: це теж про інклюзивний підхід. Важливо не лише охопити якийсь практичний вимір, а й пояснити все суспільству. І тут ми займаємося адвокацією прав жінок і нормативними змінами, які ці права підкріплять законом. Наприклад, наша кампанія «Невидимий батальйон» відкрила для жінок 63 бойові посади в секторі безпеки й оборони у 2018 році. Нещодавно ми створили на нашому сайті інформаційно-просвітницьку платформу «На рівні», де розповідаємо про всі деталі служби для жінок. Ще один приклад — навчальний курс у форматі серіалу «Гендерно чутливе та недискримінаційне спілкування у війську», що буде корисний і жінкам, і тим більше чоловікам.

Інклюзивність — неодмінна умова, що сприяє поверненню до цивільного життя наших посестер, які часто можуть відчувати ізольованість. Ось чому так важливо розвивати ком’юніті своїх, яке підтримує спільні цінності та розуміє потреби. Зараз у нас триває проєкт «Інсайт та єдність» за сприяння GIZ (Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit — Німецьке агентство з розвитку. — Прим.ред.), де ветеранки можуть отримати психологічну підтримку, яка буде підходити саме їм. Без інклюзії емоційна реінтеграція ветеранок у мирне життя триває довше й складніше.

І ще важливий метод інклюзії для жінок — розвиток інфраструктури для матерів і дітей: коли жінки стають матерями, то відчувають ризики ізоляції. Тож для ветеранок-матерів ми також маємо програми, які дозволяють їм не виключатися з соціуму, а навпаки, нівелювати барʼєри, щоб соціальний розвиток відбувався паралельно з материнським непростим побутом.

Як сприяти суспільному відновленню та інклюзивному розвитку після закінчення війни?

Просто треба зрозуміти, що відбудова України — це справа, до якої мають бути долучені всі соціальні групи. І саме це означатиме інклюзивність, де кожен має право бути почутим і без жодних перешкод максимально включатиметься в суспільне життя.

Катерина Руссу

координаторка  програм ГО «Правозахисний Ромський центр»

Що особисто вас спонукало займатися питаннями інклюзивності?

Раніше я жила у своєму затишному світі, де ніколи не наражалася на дискримінацію. Світле волосся, зелені очі, комфортне оточення — мені здавалося, всі мають однакові можливості, якщо просто стараються. Але все перевернулося, коли я закохалась у свого майбутнього чоловіка: він — ром, і завдяки йому я побачила життя його спільноти зсередини. Я познайомилася з його родиною, його громадою, дізналася не лише про яскраву ромську культуру, музику, згуртованість, а й про зовсім іншу сторону — упередження, бар’єри, біль нерівності, з якими стикаються навіть ті, хто захищає нашу країну чи просто хоче гідного життя. Через кохану людину я відкрила для себе громадянське суспільство — зокрема Правозахисний ромський центр, де вже сім років працюю пліч-о-пліч з активістами. Для мене інклюзивність перестала бути абстракцією. Вона про людей, які стали частиною моєї родини, про справедливість, яка починається з дому. Я переконана: гідність, рівність і взаємоповага — це не про етнічне походження, а про наш вибір як суспільства. І цей вибір я роблю щодня.

Які стереотипи важливо усвідомити та відкинути в першу чергу?

На мою думку, найнебезпечніший стереотип — взагалі вірити у стереотипи. Коли судимо когось, наприклад, лише за етнічним походженням, ми одразу закриваємо для себе можливість побачити справжню людину, з її вибором, діями, талантами, болем чи мріями. І навіть так звані «позитивні стереотипи» — це просто красива ілюзія, яка нічого спільного не має з реальністю конкретної особи. Кожен з нас заслуговує, щоб до нього ставилися не за ярликом, а за вчинками.

Які кроки потрібно зробити, щоб покращити ситуацію з інклюзивністю саме сьогодні?

Перший крок — чесно подивитись на проблему. Визнати, що інклюзивність означає не гасла, а реальність, де багато людей досі залишаються «невидимими» через етнічне походження, соціальне становище, гендер чи елементарний брак розуміння з боку суспільства. Саме ромська громада дуже добре це відчуває на собі.

А другий крок — діяти системно: залучати самі громади до рішень, підтримувати тих, хто працює «на землі», у спільнотах, а не лише у великих офісах.

Наш центр проводить юридичні та психологічні консультації для ромів, працює з молоддю, з жінками. Проте такі ініціативи мають бути підтримані державою й суспільством. Інклюзивність починається з простих речей: коли людину бачать і чують незалежно від того, хто вона, зокрема за національним походженням.

Як сприяти соціальному відновленню та інклюзивному розвитку після закінчення війни?

Мова йде передусім про відновлення довіри, гідності й справедливості. В першу чергу ми маємо зробити так, щоб жодна спільнота — чи то національна меншина, чи люди, які повернулися з фронту, чи ті, хто пережив втрату, — не залишилися поза увагою. І це має бути не декларація, а дієва участь усіх у процесах ухвалення рішень. Щодо ромської громади, ми вже зараз бачимо: там, де є підтримка, партнерство й доступ до освіти, до роботи, люди самі стають агентами змін. Після війни таких можливостей має стати більше. Інклюзивний розвиток — це коли люди не виживають, а мають шанс будувати своє повноцінне життя й майбутнє на рівних з усіма.