Вічне життя в літературі: секрет популярності родинних романів

«Ми хочемо бути поміченими, хочемо відчути себе винятковими. Нарації типу «Розповім тобі мою історію», «Розповім тобі історію моєї родини», «Розповім тобі, де я була» — сьогодні найпопулярніші літературні види. Це великомасштабний феномен також і тому, що сьогодні ми скрізь можемо послуговуватися письмом, і багато людей набувають це колись заброньоване для небагатьох вміння виражати себе самого в слові й оповіді». Цитую фрагмент із Нобелівської лекції Ольги Токарчук «Чутливий наратор» (є в перекладі Віктора Дмитрука). Контрзапит до цілком справедливого зауваження Токарчук звучить так: чому мені має бути цікавою історія твоя, твоєї родини, твоїх мандрів? Але ж, як показує динаміка книжкового ринку і літературного процесу, — таки цікаві. Принаймні в другому пункті: «розповім тобі історію моєї родини» стабільно привертає увагу читача.

І серед лонгселерів, і серед бестселерів лідерські місця тримає мультигенераційний історичний роман або генераційний роман-хроніка, а в нашій традиції ми найчастіше звемо його родинною сагою чи сімейним романом. Наприкінці ХХ століття, десь після падіння Берлінської стіни й розпаду Радянського Союзу, принаймні в європейських літературах виникає «меморіальний бум» — події замовчаного минулого потребують перегляду, тож роль сімейного роману наприкінці ХХ століття посилюється. Але він і без того своїх позицій протягом століття не здавав.

У цього жанрового різновиду є свої впізнавані риси. Фабула твору має розкриватися у взаємодії кількох поколінь однієї родини — мінімум трьох. Кожну генерацію пишуть із власної перспективи. Персонажного часу має бути щонайменше два види — теперішнє й минуле. В теперішньому один герой актуалізує минуле іншого: через щоденники, реконструкції, прямі питання, знайдені плівки, альбоми, листи. Притому сюжет таких романів лінійний. Людина рухається від одного переходу до іншого: народження, одруження, поява дітей, смерть. Одна генерація приходить на зміну іншій, а от інформація, яку вони мають передати дітям-онукам, трішки запізнюється: спочатку біологія, потім історія.

Пафос цих творів — визначеність. У родинних романах діти-онуки опрацьовують спадок батьків, навіть якщо іще й не в курсі, що успадкували, це однаково проявиться. Нема чому дивуватися. Отож пафосу таємниці й загадки в таких романах нема, навіть якщо це романи-розслідування. Знайдеш ти про свою бабу навіть те, чого й не шукав. І, нарешті, головний топос жанру — вибір. Кожне покоління робить свій вибір, сюжет відображає його (діди), його результат (батьки) та наслідки (онуки). Тут важать не характери, а стосунки.

Нескладна насправді готова форма. З готовими формами легше працювати — й автору, й читачу. Та форми мають здатність застарівати, й то швидко. Але не ця! Сімейний роман як актуалізувався після Першої світової, так і живе собі. А чому?.. Бо в цю сабу заливають і солодке вино, і гіркі ліки.

Прошу здійснити мандрівку в часі: із 1929-го у 1982-й.

1929 року Нобелівську премію з літератури отримав роман дебютанта Томаса Манна «Будденброки. Занепад однієї родини» (недавно перевидали класичний переклад Євгенія Поповича). Чотири покоління родини торговців із Любека, від 1835 року до початку ХХ століття. Їхня спільна праця — керівництво фірмою «Іоганн Будденброк». Чубляться за той спадок, прагнуть його, гребують ним, плетуть інтриги, роблять кар’єри. Та фірма, названа іменем діда, визначає життя кожного з таким самим прізвищем. Коли в четвертих нарешті народжується довгоочікуваний спадкоємець фірми Ганно (Іоганн, як прадід), то вповні розкривається тема спадку-прокляття. Ганно — хворобливий хлопчик, до торгівлі хисту не має, марить музикою. Якось до рук йому потрапляє зошит із родинним генеалогічним древом. Він, розважаючись, підводить одразу під своєю «гілкою» довгу риску. Ганно таки помре у п’ятнадцять років від тифу. Все. Родина рухається від бюргера-Іоганна до митця-Іоганна, й це було б назвати цивілізаційним поступом: спільнота може собі дозволити діяльність, яка не приносить зиску, — мистецтво. Але в назві роману — таки «занепад». І роман таки про деградацію. Томас Манн акомпанує (не без іронії, щоправда) Чезаре Ломброзо й Максу Нордау — авторам популярних до неможливості «Геніальності і деградації» та «Деградації» відповідно.

З покоління в покоління в родині Будденброків дедалі більше стоматологічних проблем: наприклад один із героїв, Томас, від того взагалі помре. Це дуже буквально. А ширше: підприємницька протестантська династія на піку своїх спроможностей зруйнована зсередини етичними сумнівами щодо власного ж класу-спільноти. Сороконіжка задумалася про те, куди має рухатися тридцять друга нога, і впала. Між іншим, прямий спадкоємець маннівського роману — «Хрещений батько» Маріо П’юзо (переклад Мирослава Томащука). Хоч як дивно міркувати про цей твір як про зразок родинного роману, а так воно і є. Виробничий свого штибу роман, де сім’я — також виробництво, причому капіталістичне.

1982 року Нобелівку отримав Габріель Ґарсіа Маркес, і говорити про будь-яку родинну сагу, уникаючи порівняння її зі «Ста роками самотності» стало неможливим (українською перекладав Петро Соколовський).

Хосе Аркадіо Буендіа одружений із кузиною Урсулою, їх усі лякають, що від таких шлюбів народжуються діти з поросячими хвостами, тому вони ніяк не наважаться почати кохатися. З неспроможного чоловіка збиткуються друзі, одного з них він у гніві вбиває. Тепер дух померлого не дає йому спокою. Буендіа зривається з місця, за ним рушають два десятки односельців. За два роки блукань вони започаткують Макондо. «Циган» Мелькіадес попереджає: Макондо зникне з часом, а з ним — і весь рід Буендіа. Починається патріархальне життя — з домашніми цукерками, епідеміями та громадянськими війнами. Сім поколінь.

Книжка розпадається на три великі частини: заснування Макондо — економічний розквіт — занепад Макондо. У фіналі з’являється дитина: перший у місті та єдиний із Буендіа, зачатий у любові. Маля має поросячий хвіст. Його батьки забули фобії-табу батьків (інцест: у кожній генерації там є закохані у своїх родичок чоловіки, але вони не родять від того дітей). Батько хвостатого немовляти, Ауреліано Бабілонья, читає пергамент із пророцтвом Мелькіадеса, де записано історію його родини. Там пишуть: коли він дочитає його до кінця, місто зруйнує піщана буря.

Обидва ці твори — родинні саги, взірцеві від кості й крові, безконечно впливові у світовій літературі.

Між двома романами, рівнозначними й рівноцінними літературними шедеврами — модифікація наших уявлень про людські спільноти. А саме: за підйомом буде спад, це природний розвиток будь-яких спільнот, ти можеш сприймати цей спад як деградацію й продовжувати мислити ідеями прогресу історії, а можеш дійти думки про нескінченність історичного часу, про антителеологічність історії (себто не має вона кінцевої мети) й переживати спад як повернення на старт. Гріхи батьків успадкував, що вже поробиш, але на те ви й соціальні істоти: домовтеся між собою, що то не гріхи були, а скарби, й живіть у милості. Якось так. Світ рухався від привілейованих спільнот до спільнот парій, і туди ж рухався сімейний роман. Зараз ми все ще тут, до речі, у «спільнотах парій», у родинних романах за версією Маркеса.

Тут важливо: навколо документу-хроніки формуються й стабілізуються уявні спільноти, родина — модель, яку легко масштабувати до міста, держави, нації, всесвіту (хіба що таке масштабування буде передовсім іронічним).

Олег Коцарев у романі «Люди в гніздах» нанизує віньєтки — переказує байки, родинні історії про давно померлих предків, від XVІІ століття до моменту, коли сам у середині 2010-х, щойно після початку війни, дорослим 33-річним (який символізм) чоловіком заходить у текст. Наприкінці твору в напівсні й у бадьорому вітанні Маркесу він побачить усіх своїх героїв наживо в одній кімнаті. І поводитимуться вони як хулігани, герої абсолютно вийшли з-під контролю. Прийшли до нього на письменницьку резиденцію поговорити про художній метод роману. Але що тут насправді важливо: деяких із візитерів він не впізнає, якісь чужі люди завалилися в його твір і потребують бути поміченими.

У 2010-х літературознавці були схильні визначати сімейний роман як соціальний діагноз: спільноти хворі, треба їм призначити лікування. В минулому столітті родинні романи читали здебільшого як прогноз. У такий спосіб літературознавче поняття «сімейний роман» зближалося з таким самим поняттям у психоаналізі. Отто Ранк припустив, що дитина має в реальності історії життя опікунів, які в історії, котру потім та дитина, ставши дорослою, розказуватиме чи відтворюватиме, можуть бути замінені, скажімо, соціально вищими істотами. Реальні опікуни знецінюються. А сама заміна їх іншими постатями свідчить про несвідомі ідеї та бажання. Дуже грубо й поверхово переказую, та збіг із літературознавчим підходом до сімейного роману має стати очевидним.

Повторюся: родинний роман «посилився» після Першої світової, саме тоді цей жанровий різновид почав розвиватися окремо від історичної хроніки. Наступний пік — кінець 1940-х. Пережив свій європейський ренесанс сімейний роман і в 1990-х. Родинна історія проростає там, де відбувається «розрив» історичного наративу.

Регулярно це спостерігаю, не претендую на репрезентативну вибірку, але висуваю гіпотезу. В літературах країн, де триває війна чи щойно завершилася її гаряча стадія, сімейні романи стають дуже популярними. Країна Басків. Шрі-Ланка. Грузія. Сирія. Боснія. Україна. Вони стають способом самоствердження ідентичності. Зрештою сума родинних історій пояснює кожному члену родини, ким вони є, але не меншою мірою ким вони є показує назовні. Політики ідентичності та політики представництва «зашиті» в горизонти жанру. Родина в таких романах виступає протагоністами національної історії, репрезентує колективний досвід. Кожне покоління при цьому по-своєму тлумачитиме доленосні для нації події. Але є одна річ, яка поєднує такі сімейні романи. Вони не закінчуються смертю останнього нащадка. Навіть якщо світ за хвилину зникне, на останніх сторінках цього твору буде жива здорова дитина. Ці романи — цілком терапевтичні, хоча навряд чи себе такими усвідомлюють. Вони зберігають генерації, втрачені на війні, включно з ненародженими.

І ще одна річ: перші книжки, написані в еміграції, в нових діаспорах, написані біженцями, з великою ймовірністю будуть саме родинними романами. Так само висуваю гіпотезу, спостерігаючи за літературою різних діаспор у Канаді наприклад. Соціальна журналістка Самія Мадвар читає кілька хітових канадських сімейних романів 2020-х і фіксує той «момент синергії», котрого потребує розмова про сучасну міжгенераційну хроніку. Я процитую її слова і залишу цю розмову з відкритим фіналом. Зрештою, ця бесіда — про те, як люди намагаються уявити собі безсмертя, розповідаючи історії своїх родин і вірячи, що хтось їх почує, закритого фіналу тут бути не може.

«У кожній такій книжці персонажі борються з переміщенням і діаспорним життям у спосіб, який мені зараз дуже резонує. Я, як і авторки, — міленіалка. Наше покоління наближається до середнього віку і пов’язаних із ним питань штибу «хто ми», «звідки ми прийшли» «куди йдемо». Я читала чимало міжгенераційної сімейної прози в минулому, але цей жанр набув для мене значення саме тепер, коли я сама маю дітей і хвилююся, який світ передам їм у спадок».