Три рушії євроінтеграції: в яких сферах Україна може стати незамінною для ЄС

Європейський Союз входить у нову фазу переосмислення своїх стратегічних пріоритетів — від декарбонізації до конкурентоспроможності з акцентом на оборону, промислову конкурентоспроможність та нові завдання сільського господарства.

Ці пріоритети знаходять відображення як у багаторічному бюджеті, так і в законодавчих ініціативах, що формуються на 2025–2030 роки: від програми Readiness 2030 і Європейського оборонного фонду до нової аграрної політики та механізмів декарбонізації промисловості.

Мета проста, але масштабна — зменшити зовнішні залежності та перетворити ЄС на глобального гравця з власною індустріальною та безпековою основою.

Раніше було важливо, щоб "декарбонізовано", а нині — щоб "незалежно і конкурентно".

Для України це означає одне: процес інтеграції з можливими партнерами вже триває.

І ігнорувати ці зміни або чекати формального вступу України в ЄС означає втратити шанс стати повноправною частиною нової європейської архітектури тоді, коли вони пишуть свої нові комунікації і підходи.

Серед усіх секторів економіки три галузі — оборонна промисловість, сталеливарний сектор і сільське господарство — є водночас визначальними для української економіки і критично важливими для політичного порядку денного ЄС.

Їхнє правильне позиціонування визначить, чи стане Україна довгоочікуваним стратегічним союзником ЄС, чи її імпорт стане проблемою, яку Європа намагатиметься "врегульовувати".

Точка входу в геополітику ЄС.

Російська агресія стала каталізатором для розвитку оборонної промисловості України.

За останні два роки обсяги внутрішнього виробництва зросли у понад 30 разів — за оцінками, у 2025 році ринок сягатиме 35 млрд доларів.

Але цей прорив не гарантує стабільного розвитку без інтеграції у політику та ринки ЄС.

Водночас постає важливе питання:.

що буде з "оборонкою" після завершення війни?.

Без стратегічного позиціонування в європейській архітектурі оборонної промисловості є ризик повернення до фрагментованого внутрішнього ринку з обмеженим попитом та нестабільним фінансуванням.

Саме тому вже зараз потрібно вбудовуватися у довгострокові програми, спільні підприємства і стандарти ЄС, щоб оборонна промисловість залишилася драйвером економіки і в мирний час.

ЄС реалізує стратегію Readiness 2030 — рамковий план мобілізації до €800 млрд ресурсів на створення спільного ринку оборонної продукції.

Додатково Європейський оборонний фонд (EDF) з бюджетом €8 млрд підтримує інновації та спільні проєкти.

У 2025 стартує Brave.

Tech EU — програма Україна-ЄС із €100 млн на оборонні R&D рішення.

Працюють і інші механізми: PESCO, EUDIS, EPF.

Ключове завдання — позиціонувати Україну як довгострокового партнера у виробництві та розробці.

Це можливо через участь у EDF, створення спільних підприємств із європейськими виробниками, політичне просування української ролі в системі спільної оборони ЄС.

Без цього — ризик втратити момент і залишитися осторонь майбутнього ринку.

Чи витримає конкуренцію українська сталь?.

Сталеливарна промисловість є однією з ключових для України: вона дає десятки тисяч робочих місць, забезпечує валютну виручку та є основою для суміжних секторів — від інфраструктури до оборонного виробництва.

У мирні роки сталь складала до 20% українського експорту, а після 2022 року зберігає стратегічне значення для економічної стабільності країни.

У березні 2025 року Єврокомісія представила Steel and Metals Action Plan — першу комплексну індустріальну стратегію для сталеливарного сектора.

Вона передбачає перегляд антидемпінгових правил, нові критерії походження (так званий "melt-and-pour rule"), захисні заходи проти надвиробництва, а також підтримку переходу до "зеленої сталі" через механізми Clean Industrial Deal.

Уся європейська політика у цій сфері спрямована не лише на екологізацію, а й на формування внутрішнього європейського ринку сталі — з жорсткішими правилами імпорту, вимогами до походження та відстежуваності продукції, перевагами для виробників, які працюють у межах ЄС.

Українським компаніям важливо вбудовуватися саме в цю логіку — через локалізацію, спільні підприємства або довгострокові контракти з європейськими виробниками.

CBAM — вуглецевий кордон — повноцінно запрацює з 1 січня 2026 року.

Виробники сталі повинні будуть сплачувати за викиди CO₂ при експорті до ЄС, якщо ці викиди не враховано в країні походження.

Ринкова ціна — €60–90 за тонну.

Це означає: без декарбонізації українська сталь втратить конкурентоспроможність.

Для України це створює як загрозу, так і вікно можливостей.

Загрозу — бо якщо все лишиться, як є, то без модернізації більшість продукції українських металургів опиниться під фінансовим тиском CBAM і ризикує втратити своє місце на ринку ЄС.

А можливість — оскільки українська електродугова (EAF) металургія, яка базується на переробці брухту, вже сьогодні має потенціал бути "зеленішою", ніж традиційні доменні печі в ЄС.

Але ще важливіше — Європа зараз визначає, хто і звідки буде постачати сталь для її оборонного, енергетичного, транспортного виробництва.

Україна може і повинна стати частиною цієї внутрішньої європейської логіки.

Після завершення війни перед українською сталеливарною промисловістю стоятиме завдання не лише відновлення втрачених потужностей, а й адаптації до нової логіки європейського промислового протекціонізму.

У мирний час саме довгострокові контракти, локалізація та технологічна співпраця з ЄС стануть ключем до збереження доступу на ринок.

Якщо не інтегруватися у спільні правила гри як особливий партнер-кандидат — є ризик залишитися на периферії внутрішнього ринку ЄС, що дедалі більше захищає "своїх" виробників.

Щоб використати цей шанс, Україна має:.

добиватися статусу партнера і добиватися виключення з CBAM згідно зі статтею 30(7) Регламенту;.

створювати спільні проєкти з європейськими компаніями;.

брати участь у програмах модернізації, доводити відповідність стандартам.

Подолати фобії та стати партнером.

Агросектор — стратегічна основа економіки України: близько 60% експорту до ЄС, понад €15 млрд на рік.

Але саме агро є джерелом найбільших страхів у Європі: масові фермерські протести у Франції, Польщі, Німеччині були спрямовані, зокрема, проти української продукції.

Водночас у самого ЄС серйозні виклики: реформа CAP (бюджет знижується із €387 до 300 млрд) із жорсткішими екологічними вимогами, скорочення субсидій.

Українські аграрії ж стикаються з іншим ризиком — втратою традиційних ринків в Азії та Африці через торговельні обмеження, конкуренцію та нестабільну логістику.

І хоча участь у європейському ринку відкриває нові можливості, вона не є універсальним вирішенням.

Не всі культури, які виробляє Україна, мають попит у ЄС.

Саме тому критично важливо зберегти присутність на ринках Азії та Африки — і зробити це не поодинці, а з допомогою ЄС.

Сигнал про розуміння цього вже зафіксовано в оновленій Угоді про DCFTA, яка передбачає окремі "флангові заходи" щодо підтримки українських експортерів у глобальних ланцюгах постачання.

Правда, бракує ясності, що це може бути.

Післявоєнний агросектор буде змушений балансувати між зростаючими екологічними вимогами ЄС та відновленням своїх позицій на глобальних ринках.

Якщо Україна не доб’ється гнучкості у європейських регуляціях і не отримає підтримки для збереження доступу до Азії та Африки, аграрна модель може стати вразливою.

Натомість участь у створенні нової політики глобальної продовольчої безпеки разом із ЄС — це шлях до перетворення України з конкурента на незамінного партнера.

Україна має діяти конструктивно:.

добиватися часткового виключення з аграрних регуляцій (наприклад, вимог CAP в частині агровиробництва), які є передумовою для доступу до субсидій, з огляду на статус стратегічного партнера у сфері продовольчої безпеки;.

інвестувати в "зелену" агротехнологію (органіка, контроль добрив, регенеративне землеробство);.

погоджувати з ЄС нові квоти, механізми розподілу експорту та участь у спільних програмах, включно з "Made in Europe".

* * * * *.

ЄС формує нову архітектуру конкурентоздатності — безпекову, промислову, аграрну.

І якщо Україна хоче бути її частиною — треба діяти зараз, навіть у статусі кандидата.

Саме три галузі — оборона, сталь, аграрний сектор — не просто визначають економічний профіль України.

Вони — політично чутливі сфери для ЄС, які можуть стати або основою партнерства, або джерелом напруги.

Усі три сектори — це виклики і водночас можливості.

Але жодна з цих задач не вирішиться "автоматично".

Потрібні чіткі дії: спільні проєкти, робота з регуляторними рамками, присутність у Брюсселі, а головне — бачення себе не об'єктом благодійності, а суб'єктом спільної політики та проєктів.

Лише так Україна отримає місце в ЄС, що відповідає її потенціалу.

Публікації в рубриці "Колонки" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів.