“Місто котів”. Данило Кравченко. Думка

Не знаю кому як, але від 2022 року мені важко дивитися кіно. Деякі жанри відвалилися самі собою: бойовики та фільми про війну просто втратили свій сенс. Особливо, коли мова йде про “непереможні” та такі, що всюди встановлюють справедливість, Сполучені Штати Америки. 

Схожа справа з супергеройським кіно. Яке, з одного боку, банально вичерпалося за десятиліття свого “золотого віку”. А з іншого — важко серйозно сприймати героїв у костюмах, які нібито рятують світ, коли ти знаєш, бачиш своїми очима тих, хто справді це робить. Мова, звісно, про українських воїнів. Не кажучи вже про те, що фільми, в яких відбувається психологічне та будь-яке інше насильство над героями чи персонажами — б’ють по-живому. 

Але й з документальним кіно я ніколи не дружив — не склалося. Втім є кілька приємних виняток з правила, одне з яких — фільм Джейди Торун.

“Місто котів” — це абсолютно медитативне кіно. Без тригерів та подразників. Чиста насолода для тих, хто любить цікаві історії, подорожі та тварин. 

Не важко вгадати з назви, що ця історія — про котів і кішок. 

Вербально вона розповідається людьми, які тим чи іншим чином пов’язані з головними героями. Невербально — це неймовірно цікава операторська робота, де люди, в прямому сенсі, спустились на землю, щоб побачити життя котів і кішок на їхньому рівні. 

Мені імпонує те, з якою любов’ю знятий фільм: до тварин, до міста та до людей. Це три основні шари фільму, які можуть мінятися місцями або заміняти один одного залежно від історії. З одного боку, всі, хто був у Стамбулі, знають, що коти — це дійсно дуже важлива частина міста. З іншого — знайти, сфокусуватись, зняти, зробити цілу історію про окрему тварину — це титанічний труд. І кожен раз милуючись вдалими кадрами та ракурсами, все одно розумієш, що це більше за вдачу. Це вдача, помножена на бажання розповісти саме те, що ти хочеш.

Деякі з людей та їхні погляди на життя виглядають дивакуватими, але це нівелюється надзвичайною поетичністю у кадрі. І це чиста правда — ніде у світі (у тій частині, що я був) я не бачив такого ставлення до котів; такого симбіозу між ними та людьми. Тільки у Стамбулі.

“Місто котів” — це історія, яка належить реальності, але інколи цілеспрямовано йде до магічного реалізму, саме через людське сприйняття подій і кішок. Це надзвичайна репортажна робота, в основі якої — любов та повага до правди. Це подорож, яку можна здійснити, не піднімаючись з дивану. Це те, за що ми любимо кіно.